У інтимній ліриці поетесі домінують сумні мотиви, туга за не досягнутим щастям, втраченим коханням. «Я щастя не маю і в мріях не бачу», «Смутні мої думи», «Ох, яка мене туга взяла», «Мене забула радісна весна» - такими рядками – настроями пересипані вірші циклів «Зоряне небо», «Мелодії», «Романси», а також поезій «Сон літньої ночі», «Романс», «Ти дівчино, життям розбита грай…» ось одна з таких строф:
Ні, не клич мене весно, - казала я їй, -
Не чаруй, і не ваб недаремне.
Що мені по красі тій веселій, я с ній?
В мене серце і смутне і темне.
[28, І, 151].
Символіку тернової гілки, вплетеної у вінок, страдницького тернового вінця, який завжди «буде кращий, ніж царська корона», зустрічаємо в багатьох віршах поетеси, але в такому інтимному контексті цей символ набуває особливого забарвлення. Кохання – це перш за все страждання, але бажане й передбачуване. Про терні й страждання лірична героїня вірша знала:
Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові
[28, 259].
У скарбниці світової поезії можна побачити й прочитати одну з найкоштовніших перлин світових інтимної лірики – «Королівна»:
У сільській убогій церкві
Грають Requiem органи,
Хор голосить Miserere,
Люд зітхає Deprofundis
[28, 267].
Три джерела музичного звучання (орган, хор, плющ) розміщені за принципом cresando. Потужний інструмент, який включає звуки всіх октав рівномірного темперованого звукоряду, хор, який голосить Miserere (тобто «Господи помилуй!») і люд, який зітхає Deprofundis, з особливою силою підкреслювали всю глибину трагедії.
У поезії «Квіток, Квіток, як можна більше квітів» - мотив присяги на вірність пам'яті покійного друга, на виконання заповіту виражено через поліфункцірнальний символ – квіти (повторено двонадцять разів). У ньому й уособлення краги, і ніжність взаємин, і траурні медитації. При чому самі квіти постають у різних ракурсах: живі квіти, мертві квіти, квіти серця, зрошені кров’ю…
Ясна річ, акцент зроблено на мінорних параметрах:
Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю
І заблищать вони немов рубіни, -
Не так, як ті бліді, убогі квіти
Весни лихої, - і не будуть в’януть,
І в землю не підуть і не умруть.
І ти знов оживеш в вінку живому
Живих квіток… [28, І, 271].
Зміст та характер внутрішнього монологу, прозора метафоричність, акцентована музична образність (прелюдія смерті, пісня сперті), виразна символіка надають цій поезії неповторного звучання - якогось сумовитого оптимізму. Особливо вражають два останніх акорду:
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів.
[28, І, 271].
Мають рацію дослідники зараховуючи поезію «Калина» до творів присвячених пам'яті С. Мережинського.
І тут, як в інших творах, звучить варіант мотиву «на стороні». Калина сприймається як оберег, і як символ вірності, і як пісня туги.
Невипадково маємо тут таку виразну персоніфікацію: «Поки ніжне крає, дерево не грає, а хто вріже глибоченькою тому заспіває. А хто вріже гілку, заграє в сопілку…»
Глибоко асоціативною є й колірна символіка цієї поезії «червоніти серед лиха», «між цвітом білесеньким ягідки криваві», «зеленіти», «листом зелененьким»… Червоно-біло-зелена гама постає як вираз пристрасті, ніжності й торжества життя.
Як зауважує О. Рисак: «У поезії Лесі Українки контрастними е нерідко окремі образи, побудовані за принципом «заперечення». Приміром, у поезії «Ти хотів би квіток на дорозі моїй?...» вражає своїм внутрішнім протистоянням образ тернини в білім убранні, яка скривавить колючками руки. Ніжність і жорстокість сплетені воєдино, вирізняючи полюси протистояння білою і червоною барвою [25, 230].
Складні асоціативні роздуми викликає поезія «Ніобея», в основі якої – легенда про невтішну в горі жалібницю, яка перетворилася на скелю, невтишну ридаючи потоками палючих сліз». Спогади – ридання неначе воскрешають дітей, ось тільки постаті їхні «в сльозах мов проміння тремтять».
Тремтячі, мінливі контури, яких не можна чітко зафіксувати, з особливою силою передають глибину горя матері, безвихідь ситуації.
У червоно-білій колористиці передано настрій ліричного персонажа в поезії „Хто дасть моїм очам потоки сліз?..” Туга ліричного персонажа - також результат високих душевних температур „страшного палу”. Кульмінація стану ліричного персонажа спроектована на можливі варіанти їх розвитку:
І що, коли не загартує серця,
а спалить і створить пал страшний?
І що, коли замість віночка щастя
Покриють серце плямами від огню?
Ой що ж тоді має все море туги
Проти сього несвітського нещастя?
чим мені залити той вогонь,
Щоб не палив того серденька ,- слізьми?
Чи може крів`ю?
[28, І, 287].
Як ми бачимо перед нами складна партитура людських почуттів, акцентована червоним кольором.
Зовсім інший настрій зафіксовано у триптиху „Коли дивлюсь глибоко в любі очі”. Ця поезія може служити переконливим „аргументом” необхідності синтезу мистецтв. Сердечні почуття ліричного персонажа такі цнотливо-ніжні й водночас пристрасно-вулкані, що годі й думати, аби їх передати словами.
У віршах Лесі Українки, які присвячені С. Мержинському, відбулися всі головні етапи розвитку „ліричної драми”, рух і зміна настроїв від моменту зародження почуттів до найвищого емоційного напруження після трагічної розв`язки , до спроб втамувати душевний біль новими життєвими враженнями, зміною місць. Однак це не щоденник, а великий світ великий світ великих почуттів.
У ліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова, вміння робити узагальнення, артистично бачити життя.
М . Зеров відзначив стосовно інтимної лірики: „Уміння віддавати найінтимніші поривання жіночого почуття, найзахованіші сторони жіночої психіки взагалі. <…> Звертаючись до себе самої , до внутрішнього свого життя і залишаючи коло ввійстя збройне слово, що вірно їй в боротьбі громадській, - поезія Лесі Українки набуває надзвичайної чистоти й прозорості ” вічно жіночого” [10, 97]. Як це майже завжди було у Лесі Українки , особиста колізія заломлюється через якість літературні ремісценії , образи, через інтертекстуальні „відгуки”, а не безпосередні звіряння.
Стилізація мотивів жіночої покірної самовідданості й самозречення в коханні бездоганно виконана у смутній „Східній мелодії”. Паралелізм станів природи й перебігу інтимних почуттів, символіка вогню, домашнього вогнища, яке освітить милому дорогу довгожданого повороту, і думок бистрокрилих”, що летять вслід коханому, „чорної смутної фередії”, яка закриває жінку від світу.. І образ терплячого незрадливого чекання, віри, яка живиться видивами майбутнього щастя:
І посаджу кипарисову гілочку,
Буде щодня вона сльозами политая.
А як повернеться, я покажу тобі
Той кипарис мій в садочку квітчатому,
Здійметься він над всіма мінарстамил
В краї сьому, на мечеті багатому.
[28,І, 290].
Висновки
Л. Українки як письменниці – реалістки має велику вагу в історії інтимної лірики. З під її пера, крім інтимної лірики, вийшли історико-популярні, літературно-критичні статті, етнографічні дослідження.
Л. Українка була насамперед виразником ідеї і прагнень українського народу. Її творчість органічно пов’язана з життям трудового народу. Її творчий доробок – це пошук нової тематики, нових форм зображення, розширення жанрових можливостей художньої літератури. І в цьому її велика заслуга.
У ліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова, вміння робити ліричні узагальнення, артистично бачити життя. Багатоплановість бачення дозволила їй одній з перших в українській літературі порушити тему інтимної лірики, змалювати образи інтимного почуття, показати позитивного героя. У ліричну палітру вона щедро залучала образи природи і збагатила українську літературу різноманітною гаммою інтимних почуттів.
Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, і у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла розкрити душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання:
Горить моє серце, його запалила
Горяча іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогні не заллю?...
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
[28,І, 155].
Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею. Зі страшним болем. І перемагала.
Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мержинський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала за хворобу свого товариша. Невимовна туга звучить у цей час в її поезії:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
[25,І, 184].
І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мержинського, доглядати його. Два з половиною місяця Леся самовіддано б’ється за життя любого Сергія, але смерть виявилася сильніше. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль: