Дитяча література Італії XVII-XIX ст. (стр. 2 из 2)

У роки національно-визвольного руху, його демократичні стремління, послужили тією духовною основою, на якій, вже в умовах об'єднаної Італії, були створені шедеври італійської дитячої літератури – "Пригоди Пінокіо" Коллоді і "Серце" Де Амічиса.

Автор всесвітньо відомих "Пригод Пінокіо" Карло Лоренцині з юних років брав участь у визвольній боротьбі. Він боровся добровольцем проти австрійських військ у Ломбардії, видавав патріотичні газети в період революції 1848 року. Під псевдонімом Коллоді (назва сільця, відкіля була родом його мати) він став друкуватися з 1860 року, підписуючи цим ім'ям свої статті. Для дітей Коллоді почав писати в 1877 році, опублікувавши повість "Джаннеттино". Герой книги Коллоді – італійський хлопчисько, боязкуватий і ледачий, веселий і лукавий, люблячий смачно поїсти. Успіх повісті спонукав Коллоді написати в 1878-1881 роках цілу серію книжок про Джаннеттино.

"Історія одного буратіно" (1881) ("буратіно" по-італійському – маріонетка) Коллоді з'явилася на світло на сторінках римського дитячого журналу "Газета для дітей". Повість відразу ж мала величезний успіх. Пінокіо, герой повести – недоладно виструганна деревинка замість вихованого хлопчика – це була воістину революція в дитячій літературі! Цікаво, що Колоді – хотів було закінчити розповідь на тім, як Пінокіо повісили, але дитята-читачі бурхливо запротестували, і через три місяці в журналі пішло продовження історії, що завершилася тільки в 1883 році. У тому ж році повість вийшла окремим виданням за назвою "Пригоди Пінокіо. Історія однієї маріонетки".

Чарівність книги Коллоді укладено насамперед у сполученні

казковості, веселій фантазії і справжньому реальному світові, органічно взятого в цю казковість. Усі її персонажі: цвіркун, що говорить, лисиця і кіт, рибалка, жителі "країни дурнів" – мають живі праобрази в італійській дійсності. У Коллоді немає ні драконів, ні чудовиськ, ні відьом, ні зачарованих замків. Фея живе "у чистенькому будиночку", весь пейзаж знайомий і звичайний: харчевні і городи, бідні хатини, берег моря. Цей "фантастичний реалізм", оживлений задерикуватим народним гумором, що часто переходить у глузування і навіть сатиру

Велику роль в повісті відіграє традиція лялькового театру, комедії масок. Адже і сам Пінокіо взятий безпосередньо звідти, і автор постійно нагадує про це, коли дерев'яний хлопчисько попадає в компанію театральних маріонеток, вони приймають його за свого. І сама дія повісті, динаміка сюжету багато в чому будуються за законами "Комедій дель арте". Недарма так легко розіграти "Пінокіо" на підмостках театру маріонеток, що з успіхом робиться й в Італії, і на сцені багатьох лялькових театрів нашої країни.

Головними "вихователями" для дерев'яного хлопчика служать позбавлення, голод і нелегка праця. Доброчинні уроки він сприймає і з поводження добрих і сердечних людей, розумних і шляхетних тварин – тунця, собаки, сокола й інших. І справжнім покаранням за провини служать не догани, а сумні результати, отримані їм – ослині вуха, довжелезний ніс.

Трудячись, навчаючись та допомагаючи іншим, дерев'яна лялька знаходить справжню людяність. Такий серйозний висновок з веселої книжки, і цей художній результат – злиття розважальності з природною мораллю – вперше досягнуті в італійській дитячій літературі саме на сторінках "Пінокіо".

Успіх книги Коллоді викликав масову серію наслідувань "Пінокіо", що продовжувалася довгі роки. У цих книжках нещадно експлуатувалося ім'я популярного героя: "Пінокіо в Африці", "Пінокіо в автомобілі", "Подорож Пінокіо навколо світу", "Пінокіо в дикунів", "Брат Пінокіо", "Син Пінокіо" – усе це чтиво, як правило, не мало ніякої художньої цінності. Справжня традиція казки Коллоди була продовжена набагато пізніше, після другої світової війни, у творчості письменника Джанні Родарі.

Неважко помітити, що головна мета морального виховання Пінокіо полягає в тому, щоб дитина зрозуміла важливість і необхідність навчання. Освітити народ, не дати йому жити в "країні дурнів" - жебраків і ледарів, а саме ця ідея ріднить веселу, повість Коллоді з іншою знаменитою дитячою книгою того часу, написаної зовсім в іншому ключі, – з повістю "Серце" Едмундо Де Амічиса.

Едмондо Де Амічис також був активним учасником національно-визвольного руху Італії, служив в італійській армії. Після остаточного об'єднання країни в 1870 році Де Амічис присвячує себе літературній діяльності. Найбільш плідним для Де Амічиса був період 1879–1889 років, коли він звернувся до проблем утворення і виховання, що, на його думку, відігравали величезну роль у зімкненні нації, у прогресивному розвитку суспільства. У 1891 році Де Амічис вступив у соціалістичну партію Італії, і відзвук соціалістичних ідей ми знайдемо в багатьох його книгах, зокрема й у його кращому добутку "Серце" (1886).

Не випадково сама назва цієї книги, що являє собою щоденник школяра – хлопчика з забезпеченої інтелігентної туринської родини. Маленький Енріке записує події шкільного життя, вносить у свій щоденник сімейні розмови, міські події. Величезне місце в оповіданні займають так називані "щомісячні розповіді", що учитель читає і розбирає в класі. Усе, що трапляється з Енріке і його товаришами, усе, що автор хоче вселити своєму героєві і читачам, пропущено "крізь серце", крізь призму людських почуттів, для того щоб торкнути дитячу душу. Де Амічис проповідує високі духовні цінності, звертаючись до людського серця. Він ігнорує різницю суспільних становищ, культурного рівня й інших класових розходжень.

Клас, у якому учиться маленький Енріке, являє собою зліпок всього італійського суспільства: тут є діти багатих людей, інтелігенції, ремісників і торговців, робочих і бідних вдів. І виявляється, що в сина вугляра шляхетна душа, мужністю і сміливістю обдарований хлопчик із трудової родини, тоді як син важливого пана виявляє чванство, неповагу до праці.

Характерно, що письменник неодноразово підкреслює, як важливо для долі об'єднаної Італії близьке знайомство інтелігенції з народним життям. "Нашу Родину звільнила кров робітників, – говорить батько Енріке, – у суспільстві, як і у війську, солдат шляхетний не менш офіцера".

Правда, письменник щиро вірить, що "серцеве спілкування" людей усіх класів допоможе створити й у суспільстві серцеве людське єднання, що буде сильніше майнових і станових розходжень. Саме з цих ілюзій і виникають очевидні слабості книги: визначена риторичність, зайва сентиментальність. Де Амічис в однаковій мірі захоплюється справжніми героями Рисорджименто – Мадзини і Гарібальді – і королем П'ємонтом Віктором-Еммануїлом і його міністром Кавуром. Інколи у книзі прослизують і мотиви філантропії, поблажливої допомоги біднякам, хоча, як правило, автор стоїть на інших позиціях.

Однак, незважаючи на всі ці недоліки, книга Де Амічиса до наших днів зберегла своє високе художнє значення. Особливо гарні в ній "щомісячні розповіді", що давно ввійшли в хрестоматію дитячого читання всіх країн світу. Більшість з них присвячені темі мужності, приклади якого почерпнуті і з героїчного досвіду національно-визвольної боротьби, і з повсякденного життя людей праці.

Велике місце в книзі займає сама школа, система навчання в ній, образ учителя. Для Де Амічиса шкільний учитель навряд чи не найважливіший діяч об'єднаної Італії. "Учитель – найблагороднійше ім'я для людини", – говориться в книзі.

До речі, саме у книзі Де Амічиса виникають ноти соціальної критики. У главі "Учитель мого батька" письменник з гіркотою описує те тяжке положення, у якому виявився педагог, що віддав усе своє життя справі виховання молодого покоління. "Голі стіни, бідна постіль, шматок хліба, сулія олії на вікні. І от усе, чого 60-літньою працею домоглася людина", – думає хлопчик Енріке після відвідування.

Збірник "Маленькі герої", з якого узята розповідь Корделії, вигідно виділявся з цілої серії малозначних добутків дитячої літератури, що з'явилися наприкінці XIX– початку XX століття в Італії. У цих добутках знову відродилася дидактична тенденція, що з'єдналася із сентиментальністю, прикрашанням дійсності, проповіддю буржуазних чеснот.

Інша тенденція склалася в добутках, що присвятили дитячим долям відомі італійські письменники Джованні Верга (1840–1922) і Луіджи Капуана (1839–1915), що належали до так називаних веристів ("веро" по-італійському – правдивий, щирий). Італійські веристи зображували життя народу: селян, рибалок, міську бідноту, їхню тяжку працю, побут і вдачі, сильні пристрасті, щиросердечну чистоту. З жорстокою правдивістю Верга показав експлуатацію дитячої праці на шахтах у знаменитій розповіді "Рудий".

Гірке життя дітей сиріт-бродяжок зображає Капуана в повістях "Карделло", "Скурпидду" і інших. Звернувшись до сицілійского фольклору, Капуана створив кілька збірників казок, побудованих на народній традиції. Письменник черпає звідти сюжети, веде оповідання відповідно до устояних норм усної розповіді ("Жили-були... ", 1894; "Казкар", 1894; "Дракон" 1895, і ін). У них зберігається гумор і соковитість народної мови, фантастика сполучиться з вірою в сили природи і людського розуму.

Наприкінці XIX початку XX століття в Італії виникає жанр пригодницької повісті і роману для юнацтва. Найбільш яскравим представником цієї лінії в літературі був Еміліо Сальгарі (1863–1911), що написав більше 100 романів такого роду. Сальгарі складав книги про лицарів хрестових походів ("Капітан Темпеста"), про індіанців і мисливців прерій ("На Далекому Заході"), про таємниці індійських джунглів, про шукачів скарбів і т.п. У ряді цих добутків, що мали у свій час величезний успіх серед дитячого читача, цікавий сюжет сполучиться з відомим комплексом моральних ідей: натхнені почуттям справедливості, лицарі відстоюють високі ідеали; у деяких книгах прослизують і патріотичні, визвольні мотиви. Однак нерідко пригодницький сюжет розробляється Сальгарем заради самої пригоди. Автор не дає собі праці поглибитися в психологію героїв, яким не потрібно особливої причини, для того щоб стріляти у своїх супротивників, будь то індійці на Далекому Заході або араби "у нетрях Атласу".