Існування евфемізмів пояснюється тим, що кожне слово чи словосполучення діє на нас з якоюсь силою і викликає певну, іноді небажану чи неприємну, реакцію. В таких випадках, коли враження від слова небажане, не приємне або неприйнятне, слово намагаються не вживати, а замінюють іншим. З часом слово – евфемізм стає загальноприйнятним.
У сучасній українській мові особливо поширені евфемізми, які виникли з почуття сорому. Найчастіше почуття логічних актив, захворювань, окремих видів одягу, назви понять, близько пов`язаних з попередніми, а також лайливі висловлювання.
Частина евфемізмів виникає з почуття страху, не задоволення. Часто люди, не бажаючи прямо говорити про різні неприємності – хворобу, смерть, злочин, покарання, - пом`якшують враження від сказаного евфемізмами з замість “вмерти” вживають “упокоїтися”, “спочити”, “скінчити життя”.
Іноді евфемізми є результатом співчуття, жалощів, іронічної поблажливості. Особливо багато таких евфемізмів на позначення п`яних – “під мухою”, “хильнув” и т.п., - а також недалеких людей – “у нього не всі дома”, “він зірок з неба не знімає” и т.д.
Як відомо, загальномовні евфемізми визначаються відношеннями двох понять і нормою, яка регулює ці відношення. Серед загальних мовних евфемізмів є значна частина таких, у яких заміна відбулась через неприйшетність назви. У цих понять, як правило, існує не одна, а ряд назв (нова назва дуже швидко пов`язується з предметом, який вважається непристойним; тоді пошуки назви продовжуються). Цікаво, що ця тенденція до заміни поширюється не лише на загально вживані слова, а навіть на терміни. Так, при впорядкуванні термінологічних систем певних галузей були пропозиції замінити окремі терміни як непристойні (кишка Даутценберга, баба копра, паразитна шестирня, тріпач та ін.).
Переважне місце вживання евфемізмів – розмовна і художня мова.
У ділових, офіційних текстах евфемізуючі то синоніми доречні лише тоді, коли загальновживане слово аж надто експресивне або викликає небажані побутові асоціації.
У публіцистичних текстах евфемізми вживаються для відтворення тих повсякденних побутових ситуацій, які потребують евфемізуючих замін; для зображення етикету певного середовища; проте найчастіше це начебто пошуки пом`якшуючих обставин при описі певної ситуації. Досить поширені в газетних текстах політичні евфемізми.
Авторські евфемізми відрізняються від загально мовних тим, що поява їх зумовлюється художніми, естетичними завданнями, з одного боку, і значно більшими семантичними, емоційними і асоціативними можливостями, - з другого.
Перифраза – описове позначення уже визначеного - також виступає як засіб синонімічної заміни. При цьому, за словами Л.В.Щерби. у понятті виділяється якась одна його ознака, а всі інші певною мірою затушовуються [20,50].
Перифрази дають змогу в емоційно – експресивній формі виявити ставлення автора до зображуваного. Це ставлення може бути найрізноманітнішим – від високого пафосу до легкого гумору.
Місце переважного вживання перифраз – поетичні і публіцистичні тексти. Так, зокрема у газеті перифраза – це засіб синонімічної заміни, який дозволяє в емоційно – експресивній формі висловити ставлення до зображуваного. Для перифрастичної заміни виділяється не найсуттєвіша загалом, а часто найпотрібніша в конкретній ситуації риса предмета. Наприклад: “Веселеньке містечко”, “царство вишень”, - часто таке доводиться чути про Нікополь від гостей” (газ.) [20,50].
Особливо часто в газеті вживаються метафоричні та метонімічні перифрази – як звичні постійні назви предметів (сталеві нитки – рейки, м`яке золото – хутро, місто над Бугом – Брест та ін.).
Таким чином, можна стверджувати, що на основі синонімії будуються такі стилістичні фігури, як ампліфікація, градація, плеоназм, тавтологія, посилю вальний повтор тощо.
З ускладненням та синонімізацією мовних засобів виникла проблема належного осмислення їхнього вжитку, а також вивчення функцій та закономірностей розвитку синонімів та їх взаємин з усією лексичною системою. Допомогти усвідомити, осмислити та впорядкувати синонімі зоване мовлення і покликаний словник синонімів. Він полегшить використання синонімічних багатств в усій їх повноті, зробить ці багатства більш приступними для широкого мовця, тим самим піднесе загальну культуру мови.
Мовна практика, зокрема письменника, немислима без вдалого добору слова з синонімічних запасів. Майстерність письменника часто опирається саме на вміле використання синонімічних багатств, на нюансові синонімічні одиниці. У синонімах знаходить свій вияв художня якість мови. А так звані “муки слова” часто саме й є “муками шукань” влучного синоніма. Ціла система вироблених форм становить, як відомо, основу не тільки семантично уточненого, але й стилістично здиференційованого мовлення. Адже саме стилістика як наука постала з вчення про синоніми. Слова, що служать носіями відтінків значень або певного стилістичного забарвлення, стають “на своє місце” не механічно, вони пов`язані численними і глибокими асоціативними зв`язками, що спираються на лексичну систему в усій її цілості, на весь мовний досвід людини. Словник синонімів розкриє перед мовцем глибокі мовностилістичні зв`язки між словами, унаочнить те, що перевірене й стверджене мовною практикою всього народу та виявлене й упорядковане лінгвістичною наукою. Цей словник – своєрідний резервуар стилістично викрісталізованого лексичного матеріалу, який у свою чергу буде живити наше мовлення, уточнювати, увиразнювати й прикрашати його.
В українській мові мі знаходимо своєрідні поклади синонімічної лексики, яка відзначається глибиною змісту, красою та виразністю. Особливо велике багатство синонімів визріло в надрах живої народної мови, у творах фольклору та під пером визначних майстрів художнього слова.
Українська лексикографія вже має певні традиції і здобутки у створені синонімічних словників. Так, ще в 1596р.було опубліковано “Лексик” Лаврентія Зизанія, а в 1627р. “Лексикон славеноросский” Памва Беринди, у перекладній частині яких широко наводилися синонімічні ряди. Проте справжні синонімічні словники почали з`являтися тільки з 60-х років двадцятого ст..: “Короткий словник синонімів української мови” П.М.Деркача, “Матеріали до синонімічного словника української мови” Н.Багмета, “Синонімічний словник – мінімум української мови” В.С.Ващенко, “Практичний словник синонімів в української мови” С.Караванського, “Вибране з української синоніміки” О.Завгороднього.
Як зазначає один із членів редколегії О.О.Тараненко, в ґрунтовній теоретичній розвідці “Синоніми української мови” поданій у кінці другого тому словника синонімів, усі названі словники відіграли безперечну позитивну роль у збиранні та лексикографічній систематизації синонімічних багатств української мови. Однак давно вже назріла потреба в докладному описі української синоніміки з достатньо повним набором синонімічних рядів, поясненням семантичних, граматичних, стилістичних та сполучу вальних відмінностей між членами ряду, ілюструванням уживання синонімів. І ось такий словник, нарешті з`явився. Він підготований колективом лексикографів Інституту української мови НАН України (укладачі А.А.Бурячок, Г.М.Гнатюк, С.І.Галаващук та ін.). Це поки що найгрунтовніше описане зібрання української лексичної синонімії (у словнику міститься 9200 синонімічних рядів).
Існують різні типи синонімічних словників – від суто реєстраційних, тобто синонімічних покажчиків (без тлумачень, стилістичних та граматичних характеристик, ілюстрацій тощо), до докладніших словників пояснювального типу. Словники – покажчики розраховані на людей, для яких ця мова є рідною і які достатньою мірою володіють її літературними нормами, а також, професійно працюють зі словом (перекладачів, редакторів, журналістів, викладачів тощо.). Мета таких словників – дати в кожному синонімічному ряді певний набір синонімів, з якого користувач, залежно від мети своєї праці, може вибрати найпотрібніший для точного і яскравого вираження думки. Докладні словники пояснювального типу дають тлумачення заголовного слова (домінанти) синонімічного ряду, вказують на семантичні й стилістичні відмінності кожного члена синонімічного ряду, вказують на їх сполучу вальні особливості, наводять різноманітні ілюстрації з художньої літератури та інших джерел. Для синонімічного словника надзвичайно важливим є розуміння поняття синонімії, від чого залежить об`сяг рядів. У науці існують дві протилежні думки: 1) синоніми це слова, які повністю збігаються за значенням; 2) слів, у яких повністю збігається значення немає, тому синонімами потрібно вважати слова, близькі за значенням.
Автори “Словника синонімів української мови” у двох томах приймають визначення синонімів як слів, що мають тотожні чи майже тотожні значення. Таке розуміння синонімії (воно нині є найпоширенішим) спричиняє, як би ми цього не хотіли, суб`єктивізм у встановленні синонімічних рядів (поняття близькості значень важко регламентувати). Тому надзвичайно важливим є розв`язанння проблеми межі між синонімами і не синонімами. Автори словника в цьому питанні виходять з прагматичного підходу до синонімів, зараховуючи до них слова, які служать для 1) уточнення, виділення різноманітних відтінків; 2) стилістичного добору слів; 3) підсилення семантичної або емоційно-експресивної характеристики (є засобом ампліфікації); 4) функції заміни (уникнення повторень). Враховується також нейтралізація в певних контекстах. Такий прагматичний підхід до окреслення меж синонімії має як позитивний, так і негативний бік, про що йтиметься далі.
Як синоніми у словнику наводяться:
1) окремі слова (як однокореневі, так і різнокореневі): величний, величавий, грандіозний, монументальний, царствений книжн., рідко; поліщуки (жителі або уродженці Полісся), полісянки, литвини заст.;