У статтях написаних у воєнний час, Довженко розкрив своє уміння переконувати в доконечності майбутньої перемоги, змусити кожного задуматися над своїм громадянським патріотичним обов’язком, уміння запалити на подвиг, вселити спопеляючу ненависть до ворога — загарбника, насильника, людиноненависника. Довженко з правом народного трибуна може давати поради, як поводитися ц тій чи інший складній ситуації, він може терпляче розповідати, як і кого закатували гітлерівці, яким робом, досягаючи всім арсеналом публіцистичних засобів виняткового впливу на свого читача чи слухача. Факти і тільки факти, правда, тільки числі золото правди, а з нього — ясно накреслена перспектива всенародного буття. Така творча засада публіцистики Довженка.
Виходячи з того, що насамперед Олександр Довженко був художником, а саме режисером, його він часто виражав свої філософськи та світоглядні думки через мистецьки засоби кінематографу, через художні знахідки. Він міг однім епізодом розкрити широку та несподівану думку. Так , наприклад, у фільмі “Земля”, який став першим твором в українській кінематографії про колективізацію і останнім фільмом “німого періоду” у творчості Олександра Довженка, образи виростали з реального життєвого матеріалу, сповненого конфліктів, суперечностей. Митець знову повернувся до фольклорних джерел, гоголівських традицій. Особливого значення в такій художній структурі фільму автор надавав смерті і похорону Василя. На одному з обговорень він сказав, що хотів показати загибель героя так, щоб людям хотілося жити. Саме це — любов до життя, у всіх її проявах — і радісних, і трагічних — і було однією з найголовніших рис Довженкового світогляду.
Мало хто тоді змог зрозуміти великого митця. Соціальна гострота, драматизм конфлікту, незвичність біографій і характерів, новизна екранної умовності, несподівана поведінка і вчинки героїв багатьох тоді здивували і насторожили. Критика дорікала й за те, що автор неправильно показав куркуля, що у фільмі відсутні “класові характеристики”. Справді, Довженко не карає Хому. На першому обговоренні фільму в Харкові він так відповів своїм опонентам: ”Найтяжча кара – змусити людину вбити саму себе”. Приречений “куркуленко” Хома не знаходить місця ні серед людей, ні серед природи, і тоді в божевіллі, “як хробак”, головою ніби “угвинчується” в землю. Кожний фільм Довженка нікого не залишав байдужим. Спалахнула дискусія і навколо “Землі”. Автор радів з того, що широкі кола глядачів фільм сприйняли захоплено. Після переглядів “Землі” в селах нерідко відбувалися збори, мітинги, приймалися резолюції, в яких відзначалась актуальність і життєва правдивість фільму. Великий резонанс мав фільм і за кордоном. Близько п’ятдесяти рецензій з’явилося тільки у берлінській пресі.
Довженко вважав, що в пошуках нових художніх форм, засобів розкриття людської краси автор має право на експеримент; він був переконаний, що “чим ясніша думка, тим ясніша форма”. Нові умовні форми відкривають і нові можливості не тільки в пізнанні навколишнього світу, а й в розкритті світу самого художника. У “Землі” Довженко відкрив нові можливості творення характеру, художні деталі як елемента екранної драматургії. Сільський юнак Василь виростає в образ фольклорного героя; дід Семен у чистій сорочці помирає серед цвітіння і дозрілих плодів як хлібороб і мислителя; яблунева гілка ніжно торкається молодого усміхненого обличчя Василя в труні; яблуко, омите дощем, про яке французький вчений Марсель Мартен сказав: “Той, хто не бачив яблуко крупним планом у Довженковій “Землі”, той взагалі ніколи не бачив яблуко”; щедрий дощ, який поливає в кінці фільму запліднену землю, обважнілі від плодів гілки у садах; з екрана не чутно ні звуку падаючих яблук у саду, ні людських голосів, ні дівочих пісень, ні пострілу серед літньої ночі, але екранно-зорові образи, візуальні деталі створюють ілюзію реальної звукової поліфонії. Розповідають, що Чарлі Чаплін, перш ніж приступати до створення нового фільму, переглядав одну з частин “Землі”. Коли вже німе кіно стало звуковим, кольоровим, широкоформатним, в 1958 р. німий фільм “Земля” в числі 12 був визнаний кращим фільмом всіх часів і народів .
Багато важких думок та почуттів містила в літературна тіорчістья Довженка. Так, його повість-роздум ”Україні в огні” була наповнена думками про причини величезних та трагічних невдач в перши місяці війни. Саме в неї він посмів задати це питання, хоч і опосередковано, але самому Вождю.
Герой повісті Лаврін Запорожець забирає з кімнати усі документи, аби не залишилися ворогові, зупиняє свій погляд на портреті Сталіна, який висів на стені кабінету. Знявши його, аби не потоптали його потім фашисти, Лаврін починає з ним розмовляти. ”Чому мовчиш? — запитує Лаврін. — Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну малою кров’ю і на чужій території, а фашисти дійшли і до земель Полтавщини”. В такому смислі іде вся невеличка сценка, доки Лаврін не ховає портрет, щоб вивести його з іншими паперами.
Треба було мати багато громадської мужності, щоб в ті страхітні роки задавати таке питання. Це ще раз говорить про величезність души великого українського митця.
В післявоєнні роки, коли для художника настали неймовірно трагічні часи, Довженко продовжує працювати – він багато пише. Закінчуються сценарії, пишуться п‘єси, повість “Зачарована Десна”. Поряд з цим – розмова наодинці з самим собою – вражаючи силою думки і пристрасті, глибиною оцінок і суджень “Щоденники”.
Що вражає нас у літературній спадщині митця, чим приваблює і хвилює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислення життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в творчих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про красу, про місце трагедії і страждань у вітчизняному мистецтві, яке ждановські прямолінійні догмати повністю заперечували, намагаючись перетворити все мистецтво в суцільне оптимістичне захоплення, оголошуючи трагізм і страждання несумісними з “ідеалами” нового суспільства. Мистецтво, в якому немає краси, – погане мистецтво, а художній твір, який не викликає багатств людських почуттів, — мертвий, як мертва планета без атмосфери, — таке основне кредо режисера у його вимогах до кінотворів. “Неохайність, поганий костюм, смакування убогості, побоювання вродливого обличчя перетворилося за інерцією у напівсвідому апологію убогості і бруду, — з болем писав Довженко. — Але у житті це не так. А якщо іноді так, то на екрані це не треба культувати, а в міру виправляти, щоб подавати глядачеві хороший приклад, а не утверджувати недоліки і не узаконювати побоювання красивого” [5].
Багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Митець звертає увагу на те, що чимало письменників і художників, керованих хибними мотивами, вилучили з творчої палітри страждання, трагедію. Він зауважував, що вони така ж достовірність буття, як щастя і радість, що безглуздо підмінювати горе переживань людини абстрактно придуманим чиновниками “подоланням труднощів”.
Торкаючись цієї проблеми, Довженко дає її глибоке осмислення: “Страждання, трагедії будуть завжди з нами, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждань”. А далі додає: “Я не закликаю нікого творити плаксиві песимістичні сюжети… я люблю народ і розумію, що особисте життя моє має сенс остільки, оскільки воно спрямовано на служіння народові. Я вірю в перемогу братерства народів, вірю в торжество комунізму, та коли при першому польоті на Марс мій улюблений брат чи син загине десь у світовому просторі, я нікому не скажу, що переборюю труднощі його втрати, а скажу, що я страждаю” [9, 26]. Потрібно повною палітрою писати людей — такий висновок робить художник, ставлячи питання про розширення і збагачення художніх форм засобів зображення в сучасному мистецтві.
Найсильніші страждання художника стають поштовхом і його творчості тільки тоді, коли його не зраджує уява. Одначе найменше випадання уяви з-під контролю світогляду неминуче призводить до перекручення суті нерозривно зв’язних між собою явищ (загибель окремого села і безсмертя цілого народу). Уявлення художника повинні підкорятися загальнолюдським законам складного й суперечливого процесу пізнання — від окремого до загально, від явища до суті. На цьому шляху різноманітні явища природи та життя відображаються в думці людини в суперечливому процесі вічного руху.
Досить тільки одірвати одну якусь рисочку дійсності і перетворити її в будь-який абсолют, як уже вся дійсність постане як у кривому дзеркалі, і людина неминуче потрапляє в болото суб'єктивізму, а значить, однобічності. На художника завжди чигає така небезпека. Уникнути її можна тільки на шляху органічного поєднання своїх суб’єктивних переживань, свого глибокого відчуття з дійсністю, як би вона не приголомшувала, беручи її в змінах та розвитку.