“Присвячується Есме, з любов’ю та усілякою гидотою”.
Ще легендарний Бхарата, основоположник естетичного вчення, що пізніше
сформувалося в доктрину “дхвані-раса”, розробляючи теорію драми, вказував, що секрет успіху драматичної дії міститься в повільному нарощенні заданого поетичного настрою, яке досягається поступовим єднанням логічних результатів того, що відбувається з варіаціями допоміжних психічних станів героїв. Лише внаслідок подібного синтезу поетичний настрій здатен пронизати дію від початку до кінця, стверджував Бхарата [24, 314 -315]. В свою чергу, для кожного поетичного настрою було визначено власний перелік допоміжних психічних станів. Так, для шостого за рахунком поетичного настрою (“раса”-6), яке червоною ниткою повинно пройти крізь усю дію оповідання “Присвячується Есме ...”, такими є стани смутку, депресії, хвилювання, роздратування, безумства, переляку. І Селінджер суворо дотримується цієї послідовності.
Ось як розгортаються події оповідання “Присвячується Есме ...”.
Американський письменник має намір відіслати дев’ятнадцятилітній англійці Есме присвячене їй оповідання як весільний подарунок (його ми й читаємо). Події оповідання відбуваються під час другої Світової війни. Автор познайомився з Есме, коли їй було тринадцять років, а він проходив у Девонширі підготовку в школі розвідників перед відкриттям другого фронту. У школі панував смуток, бо хлопці не дуже дружили між собою і зверталися один до одного лише щоб позичити чорнил, якщо вони не потрібні.
За кілька годин до відправлення солдат у Лондон, герой оповідання вирішує, не дивлячись на дощ, пройтися містом. Саме там, сидячи в кафе, він і знайомиться з Есме. Дівчинка прийшла з молодшим братом і гувернанткою (діти належать до титулованого роду) й досить скоро звернулася до солдата, тому що він здався їй надзвичайно одиноким, а вона, за її словами, виробляє в собі чуйність. Есме розповідає, що їхня мати померла, а батько загинув у Північній Америці на війні. На руці в дівчинки – дуже великий чоловічий годинник, який належав її батьку. З'ясувавши, що її новий знайомий – починаючий письменник, Есме просить його написати коли-небудь оповідання спеціально для неї, й якому б було багато усілякої гидоти. А дізнавшись, що з американцем вона більше не зустрінеться, дівчинка бере в нього адресу й обіцяє написати йому листа на фронт. На прощання Есме бажає новому приятелю повернутися з війни неушкодженим й зберегти здатність “функціонувати нормально”. Так закінчується перша частина.
У другій частині читач зустрічається вже зі старшим сержантом Іксом, і розповідь тепер ведеться не від першої особи, як це було на початку, а від третьої*. Проте зрозуміло, що оповідач з першої частини і старший сержант Ікс – одна людина. Дія відбувається в Німеччині через кілька тижнів після закінчення другої світової війни, пізно ввечері. Ікс тільки-но повернувся із шпиталю, де був через нервовий розлад, бо, пройшовши війну, не зберіг здатності “функціонувати нормально”. Хоча перебування в шпиталі не дуже йому допомогло – він все ще перебуває в стані тяжкої депресії. Сидячи за столом, Ікс намагається читати роман, але змушений перечитувати по три рази кожен абзац, кожне речення, кожну фразу. Його охоплює хвилювання: йому здається, ніби його мозок перекочується із сторони в сторону. На столі перед Іксом купою лежить його пошта. Він живе в квартирі, де після перемоги над фашизмом було заарештовано дочку хазяїна – нацистку. Відклавши роман, Ікс відкриває книгу Геббельса, що їй належала й перечитує зроблений нею напис на першій сторінці: “Боже милостивий, життя – це пекло”. Вдивляючись у ці слова, Ікс бере олівець й дописує англійською: “Батьки і вчителі, мислю: “Що є пекло?” Розмірковую так: “Страждання за тим, що не можна вже більше любити”[18, 73]. Виводячи під цими словами ім'я Достоєвського, він раптом помітив – і страх хвилею пройшов по його тілу – що розібрати те, що він написав майже неможливо.
В цей час в кімнату входить напарник Ікса Зед. Хоча Зед і друг героя, та в цей момент він викликає в Ікса роздратування. Втім, і у Зеда в одному з останніх боїв було дещо схоже на приступ безумства – під час довгого артобстрілу, лежачи в ямі він в упор вистрелив у кішку, що скочила на кузов машини. Відмовившись від пропозиції піти послухати радіо, Ікс кладе голову на руки й заплющує очі. Через деякий час відкривши очі, герой бачить маленьку пакунок, загорнутий в зелений папір. Нехотя Ікс відкриває його й бачить листа від Есме й годинник її батька. Взявши годинника й побачивши, що під час пересилки скло тріснуло, Ікс з переляком думає, чи нема там ще якихось ушкоджень. Завести годинник й перевірити й нього забракло духу. Потім раптово він відчув блаженну сонливість, а слідом за нею з'явилася думка про те, в нього безумовно є шанс знову “функціонувати нормально”.
Отож, усі шість допоміжних психічних станів (смуток, депресія, хвилювання, роздратування, безумство, переляк), пов’язаних з повільним рухом сюжету, в оповіданні на лице. Дотримані й інші правила навіювання поетичного настрою страху. В естетичному сприйнятті читача домінує приписаний для цього настрою чорний колір: в першій, “англійській” частині оповідання наполегливо нагадується, що на дворі темно, бо погода стоїть жахлива, безперервно ллє дощ; а у другій, “німецькій” частині – пізній вечір, про що автор знову ж таки не дає забути читачу. В оповідання також введено довге складне слово – afewdon’t-tell-me-where-to-put-my-feetseconds**, що також належить до комплексу засобів навіювання поетичного настрою страху.
Отже, як бачимо, Селінджер знову дотримався технології формування заданого поетичного настрою. Але яке ж значення того, що проявляється в даному оповіданні? Тут слід мати на увазі, що третій тип дхвані підрозділяється в свою чергу на два типи:
1 – коли словами виражено одне, а сказати хочуть зовсім інше;
2 – коли виражене словами співпадає з тим, що хочуть сказати (але підкорене іншому наміру) [2, 76].
З першим таким типом зустрічаємося в оповіданні “Присвячується Есме ...”, оскільки психічний стан страху, жаху розглядався в староіндійській філософії як наслідок помилки, причина якої – віра в реальність бачимого світу, в реальність людського життя. Між тим і зовнішній світ, і сприймаючі його індивіди вважались у староіндійській філософії ілюзорними [20, 148]. А якщо вже все наше життя ілюзія (майя), то як може філософ, мудрець відчувати перед чимось страх, приходити від чогось в стан жаху, тобто переставати “функціонувати нормально”?
Таким чином, якщо для читача не знайомого з настановами традиційної індійської поетики й основними категоріями староіндійської філософії, оповідання “Присвячується Есме ...” надає можливість для найрізноманітніших тлумачень, то з позицій названих вчень він трактується досить однозначно: осягнувши ілюзорність свого існування, сержант Ікс позбавився страху. Коротше кажучи – словами виражено одне, а малося на увазі прямо протилежне.
До цього ж типу дхвані належить і відкриваюче збірку оповідання “Чудовий день для бананових оселедців”. Адже в ньому автор, на відміну від “не ознайомленого читача”, трагічне вбачає зовсім не в смерті, а в житті.
“І ці губи, і очі зелені”.
Дане оповідання сьоме за рахунком у збірці Селінджера, а отже має відповідати, згідно класифікації дхвані, поетичному настрою відрази (“раса”-7).
В індійській поетиці цей канон обумовлено рядом досить складних правил. Теоретики “дхвані-раса” пояснюють їх складність тим, що в літературних творах, де панує емотивний ефект відрази, те, що мається на увазі і те, що виражене знаходяться в глибокому протиріччі, тобто почуття відрази до того, що відбувається навіюється читачу через довершеність форми. Або, інакше кажучи, викликаючи емотивний ефект відрази, письменник, за рахунок високої майстерності змалювання бридкого, надає читачу поетичне задоволення, естетичну насолоду. Щоб виконати цю задачу, художнику необхідно було керуватися так званим “правилом відповідності”. З іншої сторони, наслідування цього правила ускладнювалося тим, що деякі поетичні настрої вважалися несумісними. Так, наприклад, за теорією дхвані поетичний настрій відрази (“раса”-7) несумісний з поетичним настроєм кохання (“раса”-1). Але, якщо автор все-таки хотів (як бачимо це у Селінджера) поєднати в своєму творі ці несумісні настрої, він повинен був одне з них (в даному випадку – настрій кохання) послабити або, як сформулював Анандавардхана, ні в якому разі “не доводити до повного розквіту” [2, 147]. Канон “раса”-7 також казав, що створення поетичного настрою відрази неможливе, якщо в текст творів не введені наступні психічні настрої героїв: збудження, сум, а також відчуття страху, хвилювання й передчуття чогось неприємного.
Та звернемося до сюжету оповідання. Воно являє собою розмову двох чоловіків – сивоволосого, але ще досить моложавого успішного адвоката Лі та його приятеля та колеги Артура. Справа в тому, що останній шукає дружину, оскільки він не бачив куди вона поділася після рауту. Артур сподівається, що Лі може бачив, з ким вона поїхала. Лі, в свою чергу, намагається заспокоїти товариша, в той час як Джоан, дружина Артура, лежить поряд з ним у ліжку. Артур каже Лі, що вирішив розлучитися з Джоан, оскільки він розуміє, що вони не пара, що їй потрібен мовчазний, більш грубий чоловік. Лі хоче переконати товариша що це необдумане рішення, та збуджений чоловік каже, що приходячи з роботи, він насилу стримується, щоб не шукати по шафах коханців дружини. Лі прагне змінити тему, а тому запитує в Артура чим закінчився в суді його останній процес. З'ясовується, що Артур програв справу і тепер передчуває, що хазяїн готелей, його клієнт, відмовиться від його послуг. Між тим, розмова знову повернулася до Джоан; Артур пригадує, як вони зустрічалися і як він відсилав їй вірші, в яких були рядки про чудові зелені очі. Ці зелені очі чомусь асоціювалися в Артура з очима Джоан, хоча в тієї очі були не зелені, а сині. Розмову закінчено. Та через кілька хвилин Артур дзвонить знову, але щоб сказати, що Джоан прийшла додому.