Амфітеатров згадує й "чудесный малороссийский рассказ о чертяке, который, влюбившись в молоденькую девушку, попавшую в ведьмы не по собственной охоте, а по наследственности от матери, не только помогает этой бедняжке разведьмиться, но и продает себя в жертву за нее мстительным своим товарищам... Таким образом, народному черту оказывается доступной даже высшая ступень христианской любви и готовность положить душу свою за други своя. Мало того, бывают черти, которые добрыми своими качествами значительно превосходят людей и зрелище человеческой подлости и жестокости приводит их в искреннейшее негодование и ужас".[5]
Ім’я Воланд взяте з поеми Гете, де воно згадується лише один раз і в російських перекладах не з’являється. Так називає себе Мефістофель в сцені Вальпургієвої ночі, вимагаючи від нечистої сили дати дорогу: «Дворянин Воланд іде!».
Булгакову хотілося саме з «Фаустом» пов’язати свого сатану, навіть названого ім’ям, не дуже відомим російському читачеві. Рідкісне ім’я потрібне було для того, щоб необізнаний у демонології рядовий читач не відразу здогадався б, хто такий Воланд.
Є.С. Булгакова записала в своєму щоденнику про читання перших глав останньої редакції «Майстра і Маргарити» 27 квітня 1939 р.: "Вчера у нас Файко - оба (драматург Александр Михайлович Файко (1893-1978) с женой), Марков (завлит МХАТа) и Виленкин (Виталий Яковлевич Виленкин (1910/11 г. рождения), коллега Павла Александровича Маркова (1897-1980) по литературной части МХАТа). Миша читал "Мастера и Маргариту" - с начала. Впечатление громадное. Тут же настойчиво попросили назначить день продолжения. Миша спросил после чтения - а кто такой Воланд? Виленкин сказал, что догадался, но ни за что не скажет. Я предложила ему написать, я тоже напишу, и мы обменяемся записками. Сделали. Он написал: сатана, я - дьявол. После этого Файко захотел также сыграть. И написал на своей записке: я не знаю. Но я попалась на удочку и написала ему - сатана".[2, с 64]
Булгаков, звісно, експериментом був задоволений. Навіть такий кваліфікований слухач як Файко Воланда відразу не відгадав. Ймовірно, загадка присутності на Патріарших іноземного профессора з самого початку буде тримати в напрузі більшість читачів «Майстра і Маргарити». В попередніх редакціях Булгаков пробував для майбутнього Воланда імена Азазелло та Веліар.
Справжнє обличчя Воланда Булгаков приховує лише на початку роману, щоб заінтригувати читача, а потім вже прямо заявляє, що на Патріарші точно прибув диявол. Воланд багатоликий, як і пристало дияволу, і в розмовах з різними людьми вдягає різні маски, дає зовсім несхожі відповіді про мету своєї місії. Між тим, усі наведені версії слугують лише для того, щоб замаскувати його справжню мету – забрати з Москви геніального Майстра та його кохану, а також рукопис роману про Понтія Пілата.
Воланд – носій долі, і в цьому сенсі Булгаков знаходиться в полоні російської літератури, що пов’язує долю, рок, фатум не з Богом, а з дияволом.
Нетрадиційність Воланда проявляється в тому, що він, будучи дияволом, наділений деякими явними атрибутами Бога. Булгаков був добре знайомий з книгою англійського церковного історика та єпископа Фаррара «Життя Ісуса Христа» (1873). Виписки з неї збереглися в архіві письменника.
Завдяки цій книзі можна зрозуміти одне із значень діамантового трикутника на портсигарі Воланда. Автор «Життя Ісуса Христа» писав: «Чтобы показать им (главным священникам, книжникам, раввинам, представителям всех классов Синедриона - высшего иудейского судебного органа), что самое писание пророчественно обличает их, Христос спросил, неужели они никогда не читали в Писании (Пс. CXVII) о камне, который отвергнут был строителями, но который тем не менее, по чудесным целям Божиим, сделался главой угла? Как могли они дальше оставаться строителями, когда весь план их строительства был отвергнут и изменен? Разве древнее мессианское пророчество не показывает ясно, что Бог призовет других строителей на создание своего храма? Горе тем, которые притыкались, как это было с ними, об этот отвергнутый камень; но даже и теперь еще было время избегнуть конечной гибели для тех, на кого может упасть этот камень. Отвергать Его в Его человечестве и смирении уже значило терпеть прискорбную потерю; но оказаться отвергающим Его, когда Он придет во славе, не значило ли бы это "окончательно погибнуть от лица Господа?" Сесть на седалище суда и осуждать Его - значило навлекать погибель на себя и на народ; но быть осужденным от Него - не будет ли это значить быть "стертым во прах" (Дан. II, 34-44)?».[4, c. 277]
Трикутник Воланда як раз і символізує наріжний камінь – відкинутий камінь, що стає наріжним. Хід подій В «Майстрі і Маргариті» повністю відповідає притчі, поданій Фарраром. Берліоз та Бездомний, сидячи на лавці, знову, дев’ятнадцять століть поспіль, судять Христа і відкидають його божественність (Бездомний) та й саме його існування (Берліоз).
Трикутник Воланда – ще одне попередження голові МАССОЛИТа, нагадування про притчу про будівельників Соломонового храму, особливо в поєднанні зі словами: «Кирпич ни с того ни с сего никому и никогда на голову не свалится… Вы умрете другою смертью». Берліоз попередження не сприйняв, не увірував в існування Бога і диявола, та ще й надумав згубити Воланда доносом, і заплатив за це загибеллю. Так і слухачі Христа та їх нащадки, як підкреслював Фаррар, не оминули загибелі під час завоювання Єрусалима військами Тита в 70 р. н.е., що передрікає голові Синедріону Каїфі прокуратор Понтій Пілат.[4,c.277]
В масонській символіці трикутник походить до легенди, що розвиває притчу про Соломонів храм. Трикутник Воланда має пряме відношення до Масонства. Не виключено, що прихована масонська символіка в романі була своєрідною формою полеміки з позицією влади, що переслідувала масонів. Немає відомостей про те, чи належав Булгаков до будь-якої масонської організації. З булгаковських знайомих режисер Ю.Завадський, для якого Булгаков писав п’єсу «Полоумный Журден», був до революції розенкрейцером, а після 1917 р. був членом містичного гуртка, побудованого на кшталт масонського. Однак, немає доказів, що в цей гурток, що складався з людей театру, входив Булгаков. Крім цього, на засіданнях літературного гуртка «Никитинские субботники» в 20-ті роки Булгаков міг зустрічатися з одним із вождів російських розенкрейцерів поетом Борисом Михайловичем Зубакіним, розстріляним в 1938 році. Булгаков також товаришував з поетом М.Волошиним, в якого гостював в Коктебелі в 1925 році. Добре відомо, що Волошин в 1900-ті роки в Парижі вступив до масонської ложі.[4,c.439]
У Булгакова Воланд, як раніше Рок в «Рокових яйцях», уособлює долю, що карає Берліоза, Сокова та інших, які поступаються нормами християнської моралі. Це перший диявол в світовій літературі, який карає за порушення заповідей Христа. Мета Воланда – не тільки побудова нового храму літератури, де всі об’єднаються і будуть щасливі, але й пробудження літераторів до творчості, плоди якої будуть угодними як Богу, так і дияволу.
Воланда в попередній редакціях роману звали Теодором, що в перекладі з давньогрецької означає «божий дар». Тут не тільки пародія, але й вказування на зв’язок Воланда з Ієшуа Га-Ноцрі, який вирішує долю Майстра і Маргарити, але виконати рішення просить Воланда.
Подібна «взаємодоповнюваність» Бога і диявола походить, зокрема, з «Путевых картин» (1826-1831) – основного публіцистичного твору німецького поета, сатирика і романтика Генріха Гейне (1797-1856). Тут алегорично зображена боротьба між партіями консерваторів та лібералів у Великобританії як боротьба Бога й диявола. Гейне іронічно відзначає, що «Господь створив дуже мало грошей» - цим пояснюється існування світового зла. Воланд певним чином відшкодовує нестачу грошей, закидаючи натовп червонцями, які перетворюються пізніше на прості папірці. В «Путевых картинах» Гейне малює яскраву картину того, як Бог зайняв при створенні світу грошей в диявола під заставу Всесвіту. В результаті Господь не перешкоджає своєму кредитору «насаджувати смуту й зло. Але чорт, зі свого боку, знов-таки дуже зацікавлений в тому, щоб світ не зовсім загинув, бо в цьому випадку він позбудеться застави, тому він остерігається перестаратися, а Господь бог, який також не дурний і добре розуміє, що в користі чорта полягає для нього потайна гарантія, доходить до того, що передає йому господство над усім світом, тобто доручає чорту утворити міністерство». Тоді «Саміель очолює пекельне воїнство, Вельзевул стає канцлером, Віцліпуцлі – державним секретарем, стара бабуся отримує колонії тощо. Ці союзники починають хазяйнувати по-своєму, і через те, не дивлячись на злу волю в глибині сердець, вони, задля власної вигоди, примушені прагнути до світового блага. Тоді вони винагороджують себе за цей примус тим, що для добрих цілей застосовують найбридкіші засоби».[5]
Гейне іронічно змалював місце з гетевського «Фауста», яке стало епіграфом до «Майстра і Маргарити»: "... так кто ж ты, наконец? - Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо".[1, c.3] У автора "Путевых картин", навпаки, потойбічні сили змушені прагнути до благородної мети, але застосовувати для цього найнегідніші засоби. У Булгакова Воланд, як і герой Гете, бажаючи зла, повинен творити благо. Щоб отримати до себе Майстра з його романом, він карає літератора-кон’юнктурщика Берліоза, зрадника барона Майгеля і багатьох дрібних злодюжок, на кшталт злодія-буфетчика Сокова або хапуги-управдома Босого. Однак прагнення віддати автора роману про Понтія Пілата під владу потойбічних сил – лише формальне зло, оскільки здійснюється з благословення і навіть за прямим дорученням Ієшуа Га-Ноцрі, що уособлює сили добра.