Дуалізм давніх релігій та демонічні персонажі в романі М.А. Булгакова "Майстер і Маргарита" (стр. 5 из 6)

2.4 Гелла –найнижчий різновид нечистої сили

Гелла є членом почету Воланда, жінкою-вампіром. Ім’я «Гелла» Булгаков взяв зі статті «Чародійство» Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, де відзначалося, що не Лесбосі цим ім’ям називали передчасно загиблих дівчат, котрі після смерті ставали вампірами.

Коли Гелла разом з оберненим нею на вампіра адміністратором Театру Вар’єте Варенухою намагаються ввечері після сеансу чорної магії напасти на фіндиректора Римського, на її тілі виступають явні сліди трупного розкладання. Ймовірно, тут відбився київський досвід Булгакова, що відобразився в романі «Біла гвардія». Там Ніколка Турбін у пошуках трупа полковника Най-Турса опинився в морзі, де побачив труп жінки, яка здалася йому страшно вродливою, як відьма, і липкою. Ніколка ледве спромігся відвести очі від шраму на її тілі. Такий же шрам на шиї в Гелли, що споріднює її з Маргаритою з «Фауста» Гете, бідолашної коханої головного героя поеми, страченої за вбивство її дитини. Гелла вільно переміщується в повітрі, що надає їй схожості з відьмою, і з відьмою ж порівнюється жінка в морзі з «Білої гвардії».

Крик півня, що примушує Геллу і Варенуху покинути Театр Вар’єте, повністю відповідає поширеній в дохристиянській традиції багатьох народів асоціації півня з сонцем – він своїм співом проголошує прихід світанку зі сходу і вся нечисть, в тому числі й вампіри, відходять на захід, підзаступництво диявола.

Характерні риси поведінки вампірів клацання зубами й причмокування Булгаков, можливо, запозичив з повісті О.М.Толстого «Упир» (1841), де головному герою загрожує загибель з боку вампірів. Тут дівчина-вампір поцілунком обертає на вампіра свого коханого – звідси, вочевидь, роковий для Варенухи цілунок Гелли.

Гелла єдина з почету Воланда, що відсутня в сцені останнього польоту. Булгакова вважала, що це – результат незавершеної праці над «Майстром і Маргаритою». За спогадами В.Я.Лакшина, коли він вказав їй на відсутність Гелли в останній сцені, «Елена Сергеевна взглянула на меня растерянно и вдруг воскликнула с незабываемой экспрессией: «Миша забыл Геллу!!!».[4, c.323]

Та не виключено, що Булгаков свідомо прибрав Геллу зі сцени останнього польоту як наймолодшого члену почету, що виконував тільки допоміжні функції і в Театрі Вар’єте, і в Поганій квартирі, і на Великому балі в сатани. Вампіри – це традиційно найнижчий різновид нечистої сили.

До того ж Геллі не було б на кого перетворитися в останньому польоті, бо вона, як і Варенуха, перетворившись на вампіра (живого мерця), зберегла свій первинний образ. Коли ніч «розвінчувала всі обмани», Гелла могла б тільки знову стати мертвою дівчиною. Можливо також, що відсутність Гелли означає її негайне зникнення (через непотрібність) після завершення місії Воланда та його супутників у Москві.

2.5 Улюблений блазень, демон бажань шлунку (Бегемот)

Бегемот – персонаж роману «Майстер та Маргарита», кіт-перевертень та улюблений блазень Воланда.

Ім’я Бегемот взяте з апокрифічної книги Єноха. В дослідженні І.Я. Порфір’єва «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях» (1872), яке, скоріше за все, було відоме Булгакову, згадувалось морське чудовисько Бегемот, разом з жіночим – Левіафаном – що жило в невидимій пустелі «на схід від саду, де жили обрані та праведні».

Відомості про Бегемота автор «Майстра та Маргарити» взяв також з книги М.А.Орлова «История сношений человека с дьяволом» (194), виписки з якої збереглися в архіві Булгакова. Там, зокрема, описана справа ігумені Луденського монастиря Анни Дезанж, яка жила у 17ст. Та була одержима сімома дияволами, причому «п’ятим бісом був Бегемот, який походив з чину Престолів. Цей біс зображався у вигляді чудовиська зі слонячою головою, з хоботом та кликами. Руки в нього були людського фасону, а величезний живіт, коротенький хвостик та товсті задні лапи, як в бегемота».

У Булгакова Бегемот став величезних розмірів котом-перевертнем, причому його розміри зумовлені слоноподібністю демона Бегемота. Булгаков врахував також що в демона були руки «людського фасону», тому його Бегемот, залишаючись котом, дуже спритно простягає кондукторці монетку, щоб взяти білет.

Бегемот у демологічній традиції – це демон бажань шлунку. Звідси неймовірна ненажерливість Бегемота в Торгсині (магазині Торгового синдикату, коли він без розбору ковтає все їстівне. Булгаков іронізує з відвідувачів валютного магазину, в тому числі й над самим собою. На валюту, отриману від закордонних постановників булгаковських п’эс, драматург з дружиною іноді робили покупки в Торгсині. Людей наче обуяв демон Бегемот, вони поспішають накупити делікатесів, в той час, як за межами столиць населення голодує.

«Політично шкідлива» промова Коров’эва-Фагота, захищаючого Бегемота – «бедный человек целый день починяет примуса; он проголодался… а откуда ему взять валюту?» - зустрічає співчуття натовпу та провокує бунт. Благообразний, бідно, але чисто вдягнений старий саджає «іноземця» в бузковому пальті в кадку з керченськими оселедцями.

Сцена, коли представники влади намагаються заарештувати Бегемота в квартирі, а той заявляє, що кіт – «древнее и неприкосновенное животное», заводячи блюзнірську перепалку, йде, скоріше за все, з філософського трактату «Сад Епікура» (1894) французького письменника, Нобелевського лауреата Анатоля Франса (Тібо) (1867-1923). Там наведена оповідь, як Аристид врятував пташенят, щойно вилупившихся в кущі троянд в нього під вікном, влучивши пострілом в кішку, що до них підкрадалася. Франс іронічно підкреслює, що на розсуд Аристида єдине призначення - кішки ловити мишей та бути мішенню для куль. Але з точки зору кішки, що вважає себе вінцем творіння, а пташенят – своєю законною здобиччю, вчинок Аристида не має виправдань. Бегемот також не бажає бути живою мішенню та вважає себе недоторканним. Можливо, епізод з пташенятами підказав Булгакову сцену, коли ті, що прийшли заарештувати Бегемота безуспішно намагаються зловити його сіткою для піймання птахів.

За спогадами другої дружини Булгакова Л.Є. Бєлозерської, реальним прототипом Бегемота був їх кіт Флюшка – величезна тварина сірого кольору. Булгаков тільки зробив Бегемота чорним, бо саме чорні коти за традицією пов’язуються з нечистою силою.

Під час останнього польоту Бегемот перетворюється на худенького хлопця-пажа, що летить поряд з прийнявшим образ темно-фіолетового лицаря Коров’євим-Фагатом. Тут, ймовірно, відобразилися шутлива легенда «про жорстокого лицаря» з повісті «Жизнеописание Степана Александровича Лососинова» (1928), яку написав друг Булгакова, письменник Сергій Сергійович Заяцький (1893-1930). В цій легенді, поряд з жорстоким лицарем, який раніше не бачив жінок, фігурує його паж. Лицар у Заяцького мав пристрасть відривати голови у тварин. У Булгакова ця функція, тільки у відношенні до людей, передана Бегемоту – він відриває голову конферансьє Театру Вар’єте Жоржу Бенгальському. У фіналі Бегемот, як і інші члени почету Воланда, зникає перед самим сходом сонця на горному перевалі в пустинній місцевості біля саду, де, в повній відповідності до оповіді з книги Єноха, уготований вічний прихисток «праведним та обраним» - Майстру та Маргариті.

Висновок

Роман «Майстер і Маргарита» сприймається, насамперед, як фантастична сатира, де давній Єршалаїм чудесним чином поєднується з Москвою 1929 року через світ нечистої сили, очолюваної Воландом. Головний задум булгаковського роману зводиться до того, щоб від достойного сатиричного висміювання сучасного радянського світу через буфонаду, гумор та скептичну філософію потойбічного світу, де панують Воланд та його почет, привести читача до високого ідеалу давньої легенди, до вчення Ієшуа Га-Ноцрі, яке виникло в єршалаїмському світі і затверджує торжество морально прекрасної й доброї людини, якого ніякі муки та страждання не зможуть змусити відмовитися від віри у добро та справедливість. Пріоритет простих людських почуттів над будь-якими суспільними відносинами Булгаков стверджує самим романом, не даремно названим «Майстер і Маргарита». В світі, де роль та дії людини визначаються його суспільним становищем, все-таки існують добро, правда, любов, творчість, але вони примушені ховатися в світі потойбічному, шукати захисту в самого диявола – Воланда. Автор роману вважав, що суспільство істини та справедливості можна створити, тільки спираючись на ці цінності гуманізму. В «Майстрі і Маргариті», як і в багатьох інших творах, Булгаков продемонстрував вміння просто, з мінімумом словесних засобів говорити про речі складні, буде це історія й моральна доктрина християнства чи останнє відкриття біології та фізики, сховані в підтексті «Собачого серця» чи «Майстра і Маргарити». Персонажі, як правило, позбавлені довгих чеховських монологів, а серйозні програмні декларації супроводжуються гумористичними репліками. В цьому, крім іншого, секрет широкої глядацької популярності булгаковської драматургії.

Добре відомо, що «Майстер і Маргарита», як і інші булгаковські твори, за числом літературних ремінісценцій займають одне з перших місць в російській літературі. Але це зовсім не означає, що Булгаков був ремінісцентним письменником, а його творчість зводилася до переспівування традиційних мотивів світової культури. Булгаковська творчість була одночасно гостро актуальною, зачипала найболючіші аспекти сучасного життя. В цьому полягало неприйняття Булгакова офіційною радянською критикою та комуністичною владою.Вишневський, давній ворог Булгакова, цитував фразу Сталіна: «Наша сила в тому, що ми й Булгакова навчили на нас працювати »[5]. Вождь жорстоко помилявся: нічого більшовики Булгакова не навчили; ні в чому їхня сила не підтвердилася. Як істинний Майстер, Булгаков та його роман належить вічності. Розуміння цього було так само недоступне багатьом сучасникам письменника, як і гонителям його Майстра.