ВСТУП
Цикл «Гімнів до ночі» - одне з найвідоміших творінь Новаліса, вершина його творчого генію, втілення філософії романтика. Цикл було створено після трагічної загибелі нареченої письменника Софії Кюн у 1797 році. Молодша дочка бюргерської родини Рокентинів Софія Кюн жила у звичній атмосфері здорової врівноваженості і практичності, була доволі симпатичною, якщо вірити сучасникам, а особливо Гете, та простою і не відрізнялася мудрістю. Що ж могло зацікавити розумника-Новаліса у цій милій, та не особливо обдарованій дівчині? У своєму щоденника у 1796 році геній зазначає цікаві факти про свою наречену: «Схильність до дитячих ігор. Прив’язаність до жінок. Вбрання. Танок. Хазяйновитість. Любов до сестер. Музикальний слух. Її улюбленці. Смак. Релігійність… Боїться привидів. Хазяйновитість. Три вершники їдуть через поле»[1]. Показовим є те, що Новаліс назвав цю популярну німецьку народну пісню, яку часто тоді грали поштарі. Про цю пісню згадував згодом і Гофман: «Три вершники виїхали за ворота»[2]. Ця пісня є знаком, міткою Софії, її символом. Дівчина втілювала у собі той омріяний ідеал щирої простоти, яким захоплювалися романтики, те чисте джерело, близьке до природи, з якого згодом черпав натхнення Новаліс. Саме це перетворило просту невідому Софію на «містичне «загробне» кохання, втілення романтичного еросу, піднесеного, куртуазно-ігрового і трагічно серйозного».[3] Цій дівчинці судилося стати музою поета, але, як не парадоксально, для цього вона мусила померти. Захоплення Софією тривало трохи більше року, романтик почав розчаровуватися у своїй недалекій коханій, але у березні 1797 вона померла, не дочекавшись весілля. За місяць помер і молодший брат Новаліса Еразм. Тоді Новаліс, який, за словами Шлегеля був: «м’якою, життєрадісною людиною», цілком змінюється – він співець нового світу, співець ночі. Але ця зміна не є дивиною, якщо брати до уваги характер Новаліса. Саме у цей час він, людина від природи чуттєва, захоплюється елегійно-цвинтарними мотивами сентименталізму, думкою про швидкоплинність усього сущого. Новаліс раптово «отримав підтвердження своєї філософії: дівчинка, невинна істота, янгол помирає, не доживши до 16 років. Новаліс виголошує: що б він не робив, буде присвячувати померлій, він піднесе її до божественного рівня, як Данте Беатріче, а Петрарка – Лауру[4]. В основі «Гімнів до ночі», що побачили світ після загибелі Софії, думка про те, що смерть коханої перевернуло життя поета, назавжди наклала відбиток на його творчість. Але відбиток специфічний, адже іноді здається, що поет мало не вдячний смерті, що вона забрала Софію в інший світ, перетворивши її таким чином на об’єкт величного переживання, не замутненого ніяким земним помислом, це дає поштовх для розвитку поета, нових поглядів і цілковитого переосмислення життя і смерті, появі нового трактування ночі. Її смерть, за словами самого Новаліса «ein schicklicher Schritt», тобто, «дуже потрібний і жаданий крок».
Весь твір – це гімн нездоланному коханню, він наповнений потужними образами і спогадами про Софію: її обличчя прекрасне, «у її очах відпочиває вічність», «у її обіймах я відчув нове життя»[5], тінь дівчини немов постійно стоїть за спиною автора і направляє його руку. Вона істота неземна. Образ звичної Софії стерто, замість нього – Муза, провідник Новаліса між земним і кращим світами, іншим життям, подібно до того, як Беатріче була провідником Данте у Раю. «Гімни до ночі» показують поступову еволюцію ліричного героя, з яким ототожнює себе автор, читач стикається зі зміною поглядів та ідей. Більш того, це зміна ставлення героя до своєї коханої, адже, на думку дослідника В’ячеслава Іванова, мікрокосм у Новаліса, - це точна копія макрокосму, не просто подібність, а тотожність, тому маленька Софія проти Фрідріха –це та ж всесвітня наречена, що протистоїть Логосу, якщо ми не звернемо увагу на сутність стосунків між письменником і дівчиною.[6] Змінюючись, ліричний герой поступово змінює і своє ставлення до коханої.
ДУХОВНА ЕВОЛЮЦІЯ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ
Перший абзац першої глави оспівує радість творіння, світло, яке «заповнює все навколо, у променях, кольорах і хвилях, весь простір обіймаючи днем, що прокинувся»[7]. Це прокидання прекрасне і радісне, адже всюди панує гармонія і світовий порядок: «у гармонії небесних тіл, танцює у блакитному приливі, виблискує у кольоровому камені, у рослині, що повниться соками, у тварині, у дикій, дивного вигляду тварині, а найбільше у чужоземній людині із мудрими очима, легкою ходою і безцінним багатством у замкнених вустах»[8]. Герой, як і більшість людей на землі, твердо переконаний, що світло – це і є велич, світло – це сам світ, найвище його втілення. Щодо Ночі, то Вона – «незрозуміла, таємнича»[9], через неї «далеко у стороні лежить світ – похований глибоко у могилі»[10]. І тільки печаль, що «грає на струнах вітру»[11], належить Ночі. Ніч вже священна, але вона незрозуміла, Вона – це кінець, остаточна точка, як кінцем є смерть. Герой відчуває підсвідомо значення Ночі, її потужну силу, але боїться зникнення світла, як боїться втратити надію: «Невже воно [світло] більше не прийде до невинних дітей, що вірять і плекають надію?»[12]. Здається, що Новаліс не до кінця змирився із втратою Софії, хоча й розуміє, на скільки це «ein schicklicher Schritt». Та чари Ночі занадто потужні, і герой починає їм поступатися: на струнах вітру грає печаль, та щось вже «повно проникає у серце і поглинає тугу за м’яким світлом»[13]. Ніч вже не суцільна одноколірна темрява, ліричний герой починає розрізняти відтінки і символи: «солодкий бальзам тече із твоїх рук, у яких ти тримаєш маки»[14], Ніч має крила, а це – атрибути божества. День поступово втрачає свою велич, він стає «бідним», солодка розлука з таким днем. Та що так різко змінило думку героя? Ні, навіть не мертва кохана, серед хмар він побачив обличчя матері: «із священним острахом помічаю м’яке, благословенне обличчя матері, що прихилилося до мене, юного»[15]. Саме туга за матір’ю і втраченим назавжди дитинством пробуджує у герої нове розуміння Ночі, відчуття гармонії і «любе нічне сонце»[16] - свою наречену. Образ сонця був поширений у літературі ще з часів античності, але саме Новаліс знайшов нове сонце – нічне як образ жіночої ніжності і краси. Згодом романтик звертається і до традиційного образу дитинства, як до ознаки божественного, вищого розуму: «навколо нього об’єдналося вічне дитинство душ» - про Христа. Але ця дитячість подає «утішний знак, [що] постав із темноти»[17], тобто теж діє через і за допомогою Ночі. У цьому образі ми відчуваємо постійну тугу за далеким, ідеальним, божественним, дитячим, а отже – досконалим.
Тепер герою вже нелюбий день, адже він роз’єднує його із милими серцю образами: «Невже вже не з’явиться вічне полум’я вівтаря коханню? Світло повинно мати кордон, у безкрайньому тільки Ніч володарює, сон триватиме завжди»[18]. Тут сон не остаточне зникнення, не протиставлення життя і не барокове сплетення сну та існування, сон і смерть тут – лише кордон, через який проходить людина, нове народження і поєднання з коханою у вічній шлюбній ночі: «Коханням в бистрині, Ефір в моїх жилах, Життя і надія, І небо мій дім, а смерть - уночі в багатті святім»[19]. Смерть і Ніч близькі за символічним наповненням: і те, і інше – це звільнення, можливість побачити коханих, це споглядання, а головне – повернення додому: «У собі я сам відчув завершення твоїх починань, небесну волю, утішне повернення»[20], адже вдень людство перебуває у дисгармонії з божественним і з самими собою: «У дикій жалобі я пізнав розлуку із нашою батьківщиною, весь наш нелад із древнім, прекрасним небом»[21], а вночі ми маємо шанс знову повернутися до омріяної гармонії, своїх близьких: «З царства світла – вниз нам слід, Інші в темряві чекають, Сум, розлука – добрий слід, Всі щасливі помирають. Ми у тісному човні, Неба берег вдалині»[22]. Отже, всі рідні – у темряві, у Ночі, але ми не можемо роз’єднувати Ніч і День, адже у Новаліса Ніч – породілля Дня, День виростає у її лоні, а вона носить його як дитя: «Тебе виносили у лоні матері, і всю твоя велич – від неї. Ти розтанув би сам, виснажився у нескінченності простору, якби не взяла вона тебе у полон своїх обіймів, щоб ти зігрівся, і, у полум’ї дав народження світу»[23] Цікаво, що у передостанній главі ми бачимо своєрідний шлюб – поєднання Ночі Нареченого і прекрасних дів із світильниками в руках: «І на весіллі, смерть - Це світлий всім жених, Оливи в дів прекрасних - В світильниках у них»[24]. І знову поєднання Дня і Ночі, твердження, що вони не можуть існувати нарізно, ліричний герой розуміє це, хоча і нівелює поступово роль Дня, даючи йому характеристики вторинної величі і краси: «Чи ти Ночі даруєш барви, повітряні ефірні риси, чи, навпаки, вона наділила твою оздобу вишуканим привабливим змістом? Чим спокушає твоє життя тих, хто відчув захват безсмертя? Хіба не все, чим ми захоплюємося, має колір Ночі?»[25].
Еволюція героя поступова: величне світло з першої глави перетворилося на прозаїчний діловий час, якому не доступні споглядання Ночі, не кожному відкрита мудрість темряви. І, якщо на початку головний герой – духовно сліпий, тепер з його очей спадає полуда: «хто спробував сокровенне, хто стояв на крайній вершині світу, дивлячись униз, у невідому низину, там, де житло ночі – той справді не повернеться у натовп мирський, у країну де володарює світло»[26]. Ліричний герой із відчутною гіркотою визнає важливість дня, він готовий підкоритися прийнятному порядку речей: «Я готовий дати тобі старанні руки і всюди встигати, де ти на мене чекаєш, прославляти твою розкіш у сяянні твоєму, старанно наслідувати твоїй злагодженості, думці твоїй у витонченому спогляданні, милуватися свідомим плином твого блискучого потужного годинника, осягнути відповідність твоїх первенів, правил твоєї дивовижної гри у незліченних світах з часами твоїми»[27], але почуття його вже належать Ночі: «у моєму серці володарює лише Ніч із дочкою своєю - животворної Любов’ю»[28]. Саме так відбувається прозріння духу людини – через споглядання величі, мудрості, Логосу, про який було сказано вище. А головне – через усвідомлення того, що тільки Ніч вчить справжньому коханню, почуттю, яке сильніше за тимчасову розлуку, і яке не здолає навіть метушня Дня: «Світло не прожене більше Ночі, не злякає кохання, коли сон стане вічним у нескінченній мрії»[29]. Герой перестає боятися невідомого, бо розуміє плинність земних речей: «Все земне, що його жене вихор, спливає, лише те, що освятило своїм доторком кохання, розчиняється, тече по сокровенних жилах у потойбічне царство, де пахощами долучається до коханих, що вже спочили»[30]. А кохання зруйнувати неможливо – смерть тільки посилює зв’язок між ліричним героєм і його загиблою нареченою: «В безсмертнім житті Вічно люблю, Дивлюся звідтіль На милу свою»[31]. Ніч руйнує діловий запал Дня, його практичність: «der Geschäftigkeit Ende» - «кінець клопоту, метушні», ліричний герой переоцінює цінності Дня, роблячи акцент на роздробленні людства на окремі особи, кожна з яких поглинута оцим «die Geschäftigkeit» – «метушнею». Вночі ж відбувається об’єднання людей – не тільки померлих родичів і коханих, а всього людства, яке занурюється у споглядання: «хто стояв на крайній вершині світу, дивлячись униз, у невідому низину, там, де житло ночі – той справді не повернеться у натовп мирський, у країну де володарює світло»[32].