На перших романах Ожешко найвиразніше позначився вплив позитивістських уявлень про тенденційну літературу, яку вона утверджувала не лише своїми художніми творами (романи "Пізнє Кохання", 1867; "На провінції", 1869; "Пан Граба", 1869 та ін), а й публіцистичними статтями ("Кілька зауважень про роман", 1866). На її думку, література мусить ілюструвати передову суспільну ідею, виховувати суспільство, повчати його. Тож не випадково, що в перших згаданих романах герої письменниці різко діляться на позитивних і негативних. Ожешко часто повчає й моралізує, але не типізує і не узагальнює.
Тут читач зустрічається, з одного боку, зі справжніми подвижниками капіталістичного прогресу - лікарями, вчителями, інженерами і з другого - з типовими неробами, марнотратниками із "вищих сфер" суспільства. Щоправда, ці чорно-білі фарби панують протягом не дуже довгого часу. В таких романах, як "Родина Брохвичів" і особливо "Помпалінські" (1876), авторка, вдаючись до іронії, гротеску, а то й карикатури, викриває "родові плями" вищих аристократичних верств суспільства - егоїзм, кастову зарозумілість, зверхність ставлення до людей праці тощо. У цих творах вона вже художньо узагальнює і типізує соціальні явища, утверджує принципи критичного реалізму.
У творчості письменниці можна виділити кілька головних проблем, якими вона цікавиться, розробляючи які, поступово удосконалює свою майстерність і втілює своє розуміння принципів реалістичного мистецтва. Це насамперед доля жінки в буржуазно-шляхетському середовищі, життя "низин" суспільства - білоруського і польського селянства, так зване єврейське питання, польська інтелігенція і її ставлення до проблем національного буття, розклад і занепад аристократії та шляхти в умовах нових суспільних відносин тощо.
"Жіноче питання" розпочинає повість "Пан Граба" (1869). Твір певною мірою автобіографічний, хоча було б несправедливо в образі жорстокого і свавільного поміщика пана Граби вбачати Петра Ожешка, а в насильно виданій заміж Каміллі - його дружину. Автобіографічність полягає в іншому - в неможливості для молодої жінки за умов буржуазного суспільства влаштувати свою долю, переступити канони церкви, розірвати тенета гнилої моралі "верхів".
Як свідчить публіцистична праця письменниці "Кілька слів про жінок" (1870), "жіноче питання" не було для неї самоціллю. Воно входило в комплекс її суспільних інтересів - боротьби за рівноправність жінки як активного і свідомого члена суспільства. Образи жінок постають з багатьох творів письменниці 60-70-х років ("Пізнє кохання", "Сильфіди", "Щоденник Вацлави", "Мар-та", "Перервана ідилія", "Чотирнадцята частина").
Вихована для розваги, для того, щоб бути лялькою для чоловіка, не пристосована до жодної корисної праці, героїня повісті
"Марта", залишившись після смерті чоловіка з дитиною без жодних засобів до-існування, мусить пройти через усі жахи поневірянь, принижень, відчаю і, зрештою, закінчити життя під колесами омнібуса. їй не допомагають ні сила характеру, ні моральна чистота, ні гідність - усі ці якості буржуазний світ наживи дуже низько цінує. Буржуазне суспільство, - наголошує письменниця, призначило для жінки всього чотирнадцяту частину порівняно з чоловіком не лише матеріальних, а й моральних благ ("Чотирнадцята частина"). І рідко хто з жінок досягає, подібно до Клари Вигриг (із "Перерваної ідилії"), внутрішнього спокою, задоволення від своєї праці.
Громадську небезпеку кастового виховання жінки чи не найповніше розкриває Ожешко в "Сильфіді" (1881). Якщо за античною міфологією сильфіди - безневинні фантастичні духи жіночої статі, які безкорисливо допомагають людям, то сильфіди Ожешко - це злі, егоїстичні нероби, перейняті до того ж погордою до ' людей праці. Ця шляхетська пихатість проявляється у якійсь патологічній ненависті до людей "чорної кості", до "мужицтва",, до всіх тих, хто чесно заробляє свій шматок хліба.
Але "сильфіди" із вищих сфер ще небезпечніші, оскільки під виглядом добродійних вчинків отруюють моральну атмосферу своїм холодним егоїзмом. У багатої Евеліни Кшицької від неробства раптово пробуджуються філантропічні почуття. Вона проганяє від себе улюблену собачку і замість неї забирає в дім бідну сільську сирітку Гельку. Кілька років Кшицька палко любить дівчинку, вбирає її, як ляльку, вчить музики, везе до Італії. Але потім настає нове захоплення - музикантом, - і вона викидає сироту, як перед тим собачку Ельфу, на вулицю ("Добра пані", 1882).
З кінця 70-х років Ожешко відходить від принципів дидактичного позитивістського роману з його схематизмом у композиції і в окресленні героїв та їх оточення. Вона надає перевагу правді художній перед зовнішньою правдою факту. В статті "Про романи Т. Єжа і про роман взагалі" (1879) вона писала, що художній твір для неї не просто "дзеркало суспільства", а "чарівне дзеркало", яке відтворює не лише зовнішній вигляд речей, - а й розкриває їхню сутність, їхній внутрішній зв'язок, їхні суперечності, конфлікти і "навіть більше - причини їхньої появи і наслідки існування". В ці роки письменниця починає порушувати проблеми, яких до неї ніхто не ставив.
Вона, зокрема, виступила з низкою творів, присвячених зображенню життя єврейського народу - "Елі Маковер" (1874), "Меїр Езофович" (1878), "Сильний Самсон" (1878), загостривши увагу прогресивної інтелігенції свого часу на ненормальності того явища, що трудовий єврейський люд одурманюється рабинами і меламедами, що невеличка купка середньовічних схоластів намагаються виховувати у євреїв ненависть до інших народів, серед яких вони живуть. У середовищі єврейського народу вона побачила сильні та вольові натури, як Меїр Езофович із однойменного твору, котрий із запалом виступає проти рутини, застою, темноти і закликає народ до кращого життя. Ці твори завоювали визнання не лише прогресивних кіл єврейської інтелігенції, а й багатьох інших народів, викликаючи лють як у сіоністів, так і в антисемітів. Нагадаймо, що фашистські окупанти, як тільки захопили Гродно, відразу ж зруйнували пам'ятник Ожешко, а прості білоруські люди потай уночі закопали уламки пам'ятника, щоб після війни зібрати й поставити його на місце.
Подальшим завоюванням реалізму Ожешко став цикл оповідань "Із різних сфер", у яких вона звернулася до показу життя міської бідноти ("Юліанка", 1878; "Нерожева ідилія", 1878; "Мілорд", 1879 та ін). Своїм критичним ставленням до буржуазної дійсності, реалістичним зображенням психології героїв, майстерним окресленням людських характерів цей цикл творів, як відомо, викликав захоплення у Івана Франка. "Деяких речей у писательській техніці, - писав він до Е. Ожешко в 1887 р.,-дуже Вам завидую, як, наприклад, того делікатного тінювання чуття і характерів, можливого тільки для жіночої руки, тої всеобнімаючої любові, розлитої, мов прозірчата синява погідного неба, над усіма Вашими битовими картинами. Розуміється, не говорю вже навіть, про ту широту світогляду, про багатство знань людських відносин".
На початку 80-х років виходить друком цикл романів Ожешко "Примари" ("Примари", 1880; "Сільвек з кладовища", 1880; "Зигмунт Лавич і його товариші", 1882; "Мильні баньки", 1882; "Первісні", 1883). У цих творах Ожешко, як і завжди, прагнула відгукнутися на нові віяння, пов'язані з першими проявами робітничого руху і поширенням соціалістичної пропаганди. До цих творів близька й теоретична праця "Космополітизм і патріотизм" (1880), у якій письменниця робить спробу розглянути ці нові віяння з погляду їхнього відношення до виплеканої нею ідеї національної незалежності вітчизни.
Але в далекому від промислових центрів Гродно носіями ідей робітничого класу іноді виступали люди, які не мали уявлення ні про першу марксистську польську організацію "Пролетаріат", ні про те, що таке науковий соціалізм. Отож і герої романів Ожєшко, в яких письменниця хотіла зобразити представників робітничого класу, скоріше нагадують анархістів і нігілістів з романів Тургенева і Гончарова ("Батьки і діти", "Обрив"), ніж, скажімо, ліричних героїв поезій та оповідань Івана Франка періоду "зорі соціалістичної пропаганди". Та при всіх недоліках цих романів письменниця-реалістка стихійно збагнула й показала в лих загострення класових суперечностей, жахливе бідування трудової людини, яку жорстоко експлуатують і принижують.
Польська революційна молодь, з якою в 80-х роках був тісно пов'язаний Франко, холодно сприйняла ці твори, що, можливо, й було головною причиною відходу Ожешко від цієї проблематики. В одному з листів до Ожешко в 1886 р. Іван Франко писав: "Ім'я Ваше, як головної репрезентантки поступового і тверезого духу в польській літературі, звісне мені віддавна. З великою розкішшю я читав Ваші оповідання з єврейського життя... Ваші чудові образки "З різних сфер". Читав я дещо і з Ваших теоретичних праць ("Космополітизм ы патріотизм") і хоч далекий від думки, що відповідно пізнав цілість і глибину Вашої поетичної продукції, та все-таки сміло можу сказати, що на горизонті теперішньої польської белетристики Ви являєтесь мені звіздою першої величини". Трохи нижче Франко натякав, що її творів про революційну молодь він не читав, хоч дехто, із знайомих йому поляків відгукувався про них негативно. Ожешко відповідала: "Посилаю Вам також мої "Відьма", про які Ви чули не на їхню користь. Знаю про те, що одна фракція нашої поступової партії була незадоволена з цієї повісті; не знаю, яка буде Ваша думка про неї, але ідею, яка керувала мною, Ви, як син народу, що терпить і бореться за своє існування, зрозумієте напевне". Франко подякував, за книгу, але оцінки їй не дав, Ожешко зрозуміла це багатозначне мовчання і більше про "Примари" не нагадувала.
Письменниця справді помилялася в трактуванні та оцінці діяльності революційної молоді початку 80-х років, але ставилася до нового, соціалістичного вчення з пошаною. У 1906 р. під впливом революційних подій вона писала: "Боротьба з самим існуванням соціалістичної ідеї була б такою ж нісенітницею, як боротьба з самим існуванням вітру, морських хвиль чи вогню".