Смекни!
smekni.com

Етап першого відродження української нації (стр. 1 из 5)

Міністерство Науки і Освіти України

Кримській Інститут Інформаційно-поліграфічних Технологій

Українська Академія Друку

Курсова робота

З дисципліни

“Наукова і науково-популярна література”

На тему:

“Етап першого відродження української нації”

Студентки 3 курсу

Гнатко О.В.

Керівник роботи

Мащенко А.С.

Сімферополь, 2004 р


Зміст

Вступ

1.Ознаки та історичні умови відродження української нації

1.1. Ознаки національної придатності

1.2. Історичні предумови до становлення та розвитку першого етапу відродження української нації

2.Відображення процесів відродження української нації у літературно-наукових виданнях

2.1. Істоки відображення основ національної самобутності українського народу у трудах національних письменників

2.2. Документальні та наукові втілення національні ідеї першого етапу українського відродження

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Дисципліною вивчення у роботі служить дисципліна наукової та науково-популярної літератури.

Основна мета роботи – спостереження характерних рис першого етапу національного відродження української нації та відображення цього процесу у творах наукової та популярної літератури.

Для досягнення поставленої мети треба вирішить другі завдання:

- розглянути соціально політичні передумови відродження української нації;

- визначити особливості національної самосвідомості;

- дати нарис основних наукових розробок у літературі того часу;

- охарактеризувати основні риси етнографічних досліджувань та їх роль у національному ствердженні українського народу.

Даний період історичного розвитку надав культурі українського народу багато різноманітних рис. Це пов’язано насамперед з змінами, які відбувалися Європі і проникли на вітчизняну землю. Вплив польської, литовської культур був значним, але український народ не позбавився своєї особливості, а навпаки збагатив скарбницю культури досягненнями високого шану і національне відродження не заставило себе чекати.

1. Ознаки та історичні умови відродження української нації

1.1. Ознаки національної придатності

Кожний етнос, кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу.

Характер нації чи людини найяскравіше проявляється в їхній поведінці. Умовно складові характеру розріз­няють так: ідейність, свідомість, принциповість, ініціативність, переконання, які характеризують ставлення народу, людини до праці (працелюбність чи споживацтво), до власності (ощадливість чи користолюбство), особливості міжособистісних стосунків як усередині нації, так і у зв'язках з іншими народами (людинолюб­ство і людиноненависництво, повага і зарозумілість, ввічливість і грубіянство); якості, що розкривають риси людини (правдивість, вірність, щирість, лицемірство, підступність). До останніх нале­жать вольові якості особистості, притаманні також народу: само­любство, самовладання, витримка, мужність, сміливість, боягуз­тво[1].

Мораль кожної суспільно-економічної формації виробляла специфічні уявлення про характер і взірці позитивних чи негатив­них моделей поведінки, морального виховання громадськими інституціями.

У періоди активної пропаганди релігійних концепцій створю­валися моделі відповідності характеру до життя "святих правед­ників", які переборювали потяг до радощів земного буття. У пе­ріод формування буржуазних відносин пропагувався образ ощад­ливого господаря, який накопичення первинного капіталу ставив понад усе. У період перерозподілу та стабілізації накопиченого капіталу почав утверджуватись характер впевненої в собі людини, яка забезпечена матеріально і може займатися меценатством та благодійництвом.

Надмірне заселення територій, зокрема Європи, спровокувало завойовницькі війни з метою розширення життєво­го простору та одержання прибутків. Колонії європейських країн (Англії, Франції, Німеччини, Португалії та ін.) були розкидані по всіх континентах. Росія в XVII—XVIIIст. "освоїла" Урал, Сибір, Аляску і частину Канади.

Національний характер позначається цілісністю, але в кожній спільноті формуються окремі угруповання, які своєрідно сприй­мають особливості моделі загальнонаціонального визначення[2].

Зрозуміти особливості національного характеру можна за даними наукових розробок та видань, які досліджують історико-культурні стадії розвитку свого народу у порівнянні з іншими національними особистостями. Важливо те, що науковці широко використовують дані по­рівняння, аналізу, варіативні модифікації культурних показників, що уможливлює порівняння регіональних самостійних культур, які сформувались за всю історію людства, та етапів загального по­ступального розвитку.

Національний характер формує національну свідомість, яка відоб­ражає соціальне буття. Остання охоплює весь життєвий спектр: виробничі, економічні та політичні відносини, культурно-мистецький процес. Усе це уособлює психологічний рівень моральних стосунків як у самому об'єкті, так і у його зовнішніх зв'язках.

Кожна історична епоха має певні особливості. Історичний про­цес розвивається циклічно. Свідомий вибір морального імперативу визначає поведінку людей, їхнє почуття обов'язку перед суспільством. Ця моральна домінанта визначає мотивації вчинків, творення моральних цінно­стей, якісних ознак суспільних відносин, ідеалу народу.

Моральна свідомість формує одну з провідних категорій ети­ки — совість, завдяки якій особистість здійснює самоконтроль у своїх діях, що утверджує людину, визначає її належне місце у громадських структурах, виробляє особистісні переконання, ви­являє її честь і гідність. На цій основі формується категорія на­ціонального інтересу, яка поєднує індивідуальні загальнолюдські та державні установки. Лише в цьому разі можна досягти кінцевої мети — об'єднати нації у творенні та становленні держави.

Вищий рівень формування національного характеру, свідомості нації — вироблення ідеї, що визначає прагнення до високої мети, якій присвячується все життя.

Особистості притаманна ідейність як моральна якість, що ха­рактеризує одну з найважливіших форм моральної самосвідомості, визначає її життєдіяльність і зумовлює систему вчинків, що до­помагають втілити певну ідею в життя. Особистість завдяки своїм переконанням обирає єдино правильний шлях до поставленої мети. У результаті формуються позитивні якості — героїзм, благо­родство, самопожертва, але, на жаль, спостерігаються й нега­тивні — безпринципність, лицемірство, цинізм, особливо в полі­тичній діяльності, догматизм і нігілізм в ідеології. Відмежувавшись від негативного, маємо визнати, що найвищий рівень ідейності — це позитивна якість народу, що сприяє створенню ідеалу, який утверджує людину в суспільстві, суспільство — у державі.

Висока ідея національної ідентифікації як усвідомлення ролі та значення свого народу в міжнаціональній спільноті за кінцеву мету ставить національне державотворення. Як ідеальна модель вона передбачає утворення державних структур на демократичних за­садах, коли всі народи, що проживають на території країни, ма­ють рівні права і рівні обов'язки перед державою. Кожна багатонаціональна держава для самоутвердження, а також утвердження національних інтересів має виробити таке законодавство, яке не суперечить нормам міжнародного права, сприяє розвитку націо­нальної освіти, виховання, культури. Мають бути дотримані обо­в'язкові умови, щоб усі етнонаціональні групи мали рівні права, можливість збереження і розвитку своїх національно-культурних закладів, інституцій, інформаційної мережі та ін.

Таким чином, у державі мають ідеально поєднуватись націо­нальне і загальнолюдське. Незважаючи на те, що провідна нація займає особливе становище, усі інші мають бути поважаними, ос­кільки вони становлять державу як єдину цілісність.

1.2. Історичні передумови до становлення та розвитку першого етапу відродження української нації

Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політично­го центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV—XVI ст.

З 60-х років XIVст. значна частина українських земель пе­ребувала під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства[3].

Але з часом політичні обставини складалися не на користь України: почав зростати авто­ритет Московського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. Наслідком політичних побоювань Литви став договір з Поль­щею 1385 р. Скасувати повністю незалежність Литовського князівства Польщі не вдалося. Опір цьому чинили литовські феодали й намісники, які керували Київським та Подільським князівствами.

Остаточне поневолення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва об'єднувалася з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування. Адміністративний поділ українських зе­мель тоді складався з семи воєводств: Руське (Галицьке), Белзьке. Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. Поза межами Польщі залишилася закарпатська Україна в складі Угорщини, Північна Буковина — під владою Молдови[4].

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об'єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почали переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.