1.3 «Вертер» Гете і французькі романи
Роман Гете «Страждання молодого Вертера» був сприйнятий у Франції у руслі романтизму. І не тільки у Франції. Про це говорить і сам Гете, який у розмові з Еккерманом ( 12 травня 1825 р. ) говорить: «У підростаючих молодих талантів у теперішній час я зустрічаю розуміння своєї творчості, а в моїх сучасників воно зустрічалось вкрай рідко ...».
Характерно, що популярність романів-сповіді Шатобріана, Сенанкура, Констана, на початку століття майже не помічених, росте у 20-і роки, коли Реставрація, втілення консервативних порядків, сила практицизму і розрахунку буржуазії приводять до того, що стан відчаю і розчарування у різноманітних прошарках поглиблюється, і одним із звичних типів у французькому суспільстві та літературі стає тип людини, яка тужить і страждає. Так, і «Вертер» з його просвітницьким ідейно-емоційним комплексом, і ранньоромантичні романи, що відкрили, почули і передбачили різновиди «хвороби століття», потрапляють у русло романтичної літератури 30-их рр.
У сучасному літературознавстві «Вертер” часто інтерпретується як «сентиментально-романтичний роман», як явище преромантизму. Уявляється, що, не дивлячись на те, що «Вертер» прокладає шлях романтичному ( частково, роман у сповіді ) роману, цілісність його поетичної системи визначається просвітницькою естетикою. Ця протиречива та динамічна цілісність кінця століття, у якій дивно співіснують думки про гармонію і дисгармонію світу, сентименталізм у поєднанні зі штюрмерським ідеалом, просвітницька естетика і близька її криза.
Співставлення «Вертера» із французьким романом-сповіддю виявляє, що романтичне мистецтво народжувалося у складній системі відштовхування від просвітницьких концепцій та взаємодії з ними, як обумовлене своєрідністю епохи і новим світосприйняттям якісна видозміна просвітницької поетики.
Якщо в сентиментальному романі емоційність – це особливий душевний склад, делікатність почуттів, вразливість, комплекс моральних норм, які визначені природною сутністю людини, то в романі-сповіді емоційність стає ліричною призмою сприйняття світу, способом пізнання дійсності. Новий зміст не може тому вилитися у форму сентиментального роману ХVIII ст., бо він несе в собі нове світосприйняття, нову концепцію особистості, нове співвідношення особистості та світу, сам по собі він вже пропонує ліричну структуру.
Гете, говорячи про «Вертера» називає його романом. Характерно, що ні автор «Рене», ні автор «Обермана» не називали свої твори романом. Відсутність романних подій в «Адольфі» Констана, «незмінність ситуації» наближають і роман Констана до жанру поеми в прозі. Близькість структури роману-сповіді до романтичної поземної структури визначена особливостями змісту ліричних сповідей – зображенням духовного стану «приватної» особистості, що «випливає» у ліричному монолозі, листах свою душу, особистості, яка показана в особливі моменти свого життя, особистості, яка пізнає життя не в її щоденному, конкретному бутті, а в найзагальніших тенденціях, абстрактно-філософському вимірі.
Оскільки у романі-сповіді зовнішня дія мінімальна, то в ньому немає лінійної ( романної ) композиції. Композиція цих творів – це лірична логіка розвитку почуттів, спогадів, медитацій, це рух ліричних мотивів, динаміка яких реалізує авторське бачення. У Шатобріана цей рух мотивів «меланхолії» і «бурі», «змін», всезагального мотиву «дзвону». Постійні звернення, переривання мови, риторичні питання, яскраві символи, величезні емоційні періоди, розгорнуті метафори – все це створює колорит романтичною поеми.
Структура «Вертера» інша, в ній прослідковується лінійна композиція, автор відокремлений від героя, в романі досліджується поезія повсякдення. «Вертер» – «обрамлена» розповідь, написана від імені видавця, і остання глава, названа «Від видавця до читача», обрамлює письмову сповідь Вертера, примітки, коментар видавця постійно вторгається в текст. Хоча автор стилістично відокремлений від героя, відсутність однозначної думки дозволяє говорити про перші кроки до нового співвідношення автора та героя, яке втілиться у романтичній поетиці.
Єдина стилістика твору, його тональність вже свідчили про ліричне злиття автора і героя у Шатобріана і Сенанкура.
У романтичному романі Мюссе «Сповідь сина століття» відбувається перетворення традиційного «попередження» і тому, що автор не відірваний від героя, і за самою манерою розповіді. У романі Мюссе не має “висновків” моралі, автор не хоче розчулити читача, повчати його.
Герой Гете – людина ХVIII ст., сентименталіст і штюрмер, не відчужений від світу, від гармонії всього суттєвого, і якщо «хвороба Рене» – в трагічному індивідуалізмі, то «хвороба Вертера» – в його чуттєвості і у відчутті трагічного розриву між природною ( розумною ) нормою поведінки і неприродніми ( нерозумними ) законами суспільства. Причому Вертерне просвітницьке втілення авторської тези.
Шатобріановський Рене на противагу моралізаторським повчанням автора, не дивлячись на те, що він не змальований майже ні в яких контактах з дійсністю, ні в яких «обставинах», втілює народжене часом і досягнуте Шатобріаном нове уявлення про людську особистість. Першопричиною і основою внутрішнього світу героя стає дух історичних змін.
Це була одна з перших форм художнього досягнення романтичного історизму, помічена в найзагальніших контурах, схоплюючи загальний характер часу, але це вже було нове бачення світу.
Якщо суперечлива, сильна натура Рене втілила «дух століття», то особистість сенанкурівського Оберманна, яка вагалася, усвідомлювала свою слабкість і неповноцінність, запам’ятала трагізм індивідуальної долі, народженої переломами часу. В художній основі роману Сенанкура поглиблюється відчуття часу, що рухається, світу, що змінюється. Герой Сенанкура вже відчув єдність всього живого і неживого, свою спорідненість із всесвітом і свій розрив із світом. Оберманн почуває себе соціальним індивідуумом і сумує за втраченою гармонією із світом, він досяг подвійного буття – як частини світу ( і в цьому він великий і вічний ) і як ізольованої людини, представник сучасного соціального устрою ( звідти його відчуття своєї неповноцінності, слабкості ). Традиційне для ХVIII ст. протиставлення природного і соціального набуває під пером Сенанкура романтичного забарвлення. Романтичний двовимір проникає в структуру образу, створюючи Обер манна вже не «духом століття» а справжнім романтичним героєм.
Своєрідністю історично-літературного процесу кінця ХVIII ст., конкретними умовами німецької дійсності, трагічним розривом між теорією і практикою визначається складне ідейно-емоційне ціле «Вертера», поєднання у ньому сентиментального, штюрмерського і оссіановського початків. Те, що Вертер при всій конкретності, масштабності викриття аристократії обмежується іронією, окремими гнівними нападами і не може оформити свої думки в монолог, - історико-психологічно дуже точно.
Гете створює сентиментальну ідилію на початку розповіді і руйнує її розвитком сюжету. Руйнування ідилії – в самій ситуації самовбивства і в цілій серії паралельних, дублюючих історії, які, висвітлюючи історію Вертера, надають їй узагальнюючого змісту. Ось така історія сільського хлопця, щирість і безпосередність почуттів якого хвилюють Вертера при першій зустрічі. Зміст другої зустрічі – просвітницьке протиставлення природного соціальному. І, нарешті, третє повернення до історії селянина руйнує ідилію: всі кращі почуття перетворилися у злочин. Окремі історії не розчинилися в єдиному художньому цілому – і це риса просвітницької поетики. Але вставні історії, і одночасно, не руйнують структури роману, так як вони майже втрачають самостійну функцію і важливі не самі по собі, а для виявлення внутрішнього світу Вертера, «впевненості» його еволюції. А «історія з пістолетами» вже перестає бути вставною новелою, перетворюючись у ліричний мотив.
Перша частина роману Гете завершується спробою втечі від кохання, від самого себе. Але це традиційна ретардація, бо герой ще повинен пройти друге коло випробувань і на новому рівні: на рівні соціальних відносин відчути «не комфортність» у такому гармонійному, як йому здавалося, світі. Але якщо в першій частині роману переважає доказ неминучості смерті Вертера, то в другій частині починають зникати «докази», «приклади-історії» проникаються ліризмом, поглиблюється суб’єктивний початок, видозмінюється співвідношення аналітичного та емоційного.
І хоча величезна цитата із Оссіана – також свого роду вставлена новела, але це вже авторське поетичне оправдання Вертера, кульмінація розвитку мотивів відчаю і скорботи в романі. Це та вершина, в якій виконується перехід кількості в якість: скупчення у всій поетичній основі мотивів тягару життя, страждання, муки не тільки руйнують просвітницьку ідилію, але й переходять у іншу якість, повністю заперечуючи її. Це був перехід до нового світосприйняття, і до іншої поетичної системи.
Внутрішня динаміка виявляється і в еволюції пейзажу в сентиментальному романі Гете. Настроєм спокою, радісною гармонією з природою – вічним ідеалом і вищою мудрістю – проникнуті перші пейзажні установки у «Вертері».
Від гармонії світу герой іде до досягнення його протиріччя, пейзаж-роздум відбиває прагнення осягнути діалектику життя і смерті, але у «Вертері» з його просвітницькою поетикою це прагнення реалізується як максимальне загострення «життєтворчого» і «минучого». Це не романтичний контраст матеріального і духовного: світ залишається єдиною реальністю, хоча й починає удухотворюватись, герой прагне призагальнитися до таїн «всюдисущого». У «Вертері» з'являється нова тональність у пейзажних замальовках, яка виражає не сум та зворушення, радість і гармонію, типові для поетики сентименталістів, а «жах самотності», «таємне передчуття». Майже кожна пейзажна замальовка у «Вертері» появляється у новій тональності: якщо на початку роману вона була зворушливою і статичною, то пізніше, виявляючи еволюцію внутрішнього світу героя, природа стає динамічною, живописною, виникає символічна картина повені, яка змітає сентиментальний простір («місце під вербою», «альтанку» ) і знищує ідилію. Ця картина сприймається як передбачення і поетичне оправдання самовбивства Вертера: природа, почуття нестримні у своєму вічному прояві, вони змітають всі перешкоди. У Вертері жила то штюрмерська душа, то «розсудливий пан», над яким Вертер-штюрмер сміявся, але врешті-решт герой перемагає в собі «розсудливого пана», утверджуючи себе як «буряний геній».