Отже, еволюція пейзажу в романі Гете, втілюючи еволюцію в світосприйняття героя, матеріалізує руйнування сентиментальної ідилії, що свідчить про кризу просвітницької концепції.
1.4. «Страждання молодого Вертера» – перший визначний зразок ліричної прози в німецькій літературі
Чи не найвище звершення Гете штюрмерського періоду був роман «Страждання молодого Вертера». Цей твір виник на біографічній основі: проходячи 1772 року адвокатську практику при імперському суді у Вецларі, Гете покохав молоду дівчину Шарлотту Буфф, наречену свого друга Кестнера і змушений був через певний час залишити молоде подружжя. Особисті інтимні переживання, викликані цим вимушеним розривом, і стали основним джерелом для роману, зокрема для його провідного, лірико-психологічного аспекту. Щодо сюжетного оформлення твору, його трагічної розв'язки, то для них послужила історія Єрузамма, вецларського приятеля Гете, який вкоротив собі віку через нещасливе кохання. Гете бурхливо реагував на звістку про це самогубство, причому характерно, що відповідальність за нього у листі до Кестнера він покладав на суспільство, на «нижчих людей», які живуть лише «сміттям суєти» і «підточують наші сили», гублять всі природні почуття і пориви.
Існує поширена думка, що «Страждання молодого Вертера» є лише ліричною сповіддю Гете, що й написаний роман був заради того, щоб подолати тяжкі переживання, душевну кризу шляхом об’єктивації їх у мистецтві. Думка ця надто вузька і однобічна, даний роман – твір глибокого і багатогранного змісту, який сконцентрував немало нагальних і хвилюючих, нерідко болючих проблем свого часу і виразив їх у формі безпосередньо-ліричного переживання. Разом з тим він зберіг здатність будити живий відгук і у наступних поколінь, що властиво лише великим творам класичної літератури.
За тематикою цей твір можна віднести до романів із життя «третього» стану, які в той час набули поширення в англійській та французькій літературах і почали з'являтися у німецькій. Та водночас – яка істотна відмінність, яка яскрава самобутність і в змісті, і в структурі роману Гете порівняно із «космічними епопеями» Філдінга чи Смоллета, і з соціально-дидактичними романами Руссо чи Дідро. Ця самобутність постає передусім із повної переваги ліричного елементу в романі Гете, що було явищем цілком незвичайним для тогочасної прози. Якщо згадані письменники ( й чимало інших ) своє головне завдання вбачали в змалюванні безкрайого моря «зовнішньої дійсності», соціального побуту доби, то Гете в своєму «Вертері» всю увагу зосередив на внутрішньому світі героя, на його духовному і душевному житті. Романи ХVIII ст. залишалися суто розповідними, епічними за своїм характером і стилем, навіть коли писалися вони в листах, як, приміром, знамениті в свої часи романи Річардсона чи «Нова Елоїза» Руссо. В них теж відсутня установка на безпосередньо-ліричне вираження думок, почуттів, душевних станів, навпаки, тут ще очевидніша перевага епічно-розповідних синтаксичних конструкції типу: «Я відчув, що ...» чи «Я сказав, що ...», - з подальшим докладним переказом відчутого чи сказаного.
Гетівський «Вертер» написаний в епістолярній формі, але, оскільки всі листи героя призначені одному адресатові, роман нагадує скоріше ліричний щоденник. Е. Людвіг слушно зазначив у своїй відомій біографії Гете: «Ніколи раніше Гете не розкривав свої почуття інакше, ніж у коротких піснях. Тепер він уперше й до кінця розкрив себе у великому творі, де всі переживання розчиняються у природі, а природа стає дзеркалом людського серця». В цих вловах з усією визначеністю сказано на внутрішню типологічну спорідненість роману Гете з ліричною поезією. Співзвучний цьому й герой твору, незвичайний для літератури ХVІІІ ст. своєю великою, місцями до повного злиття, близькістю до автора, що, як відомо характерно для типу ліричного героя. В одному з листів Гете писав про Вертера, що «на додачу до його страждань я передав йому і мої власні, і все це разом витворило дивовижну єдність». Важливо вказати й те, що в «Стражданнях молодого Вертера» не «зовнішній сюжет», заснований на перебігу подій, а головний герой, особистість Вертера виступає організуючим центром твору, і саме потік його думок, почуттів, переживань витворює дійсний, глибинний сюжет. А в цьому безперечно, полягає основна типологічна ознака ліричної прози.
Одним словом, у романі здійснюється сміливе перенесення в прозу структур ліричної поезії, що й дає необхідні підстави назвати гетівського «Вертера» першим визначним взірцем ліричної прози, яка згодом набула великого поширення в романтичній літературі й ще більшого - в літературі ХХ ст.
Отже, основну увагу в своєму романі Гете зосередив на розкритті внутрішнього світу героя, багатого й динамічного. І, що важливо підкреслити, саме в цьому трепетно-поетичному відтворенні духовного багатства, душевної щедрості й чутливості героя закладена й основна соціальна ден денці роману: духовне багатство, глибина й шляхетність почуттів розцінювалися добою Руссо й сентименталізму як вищі якості людини, і вони в романі Гете не тільки стверджують повноцінність особистості бюргера Вертера, але й ставлять його на голову вище від дворянського середовища з його заскорузлістю й зарозумілістю. Сучасниками роман був сприйнятий як твір глибоко демократичний, і цілком слушно Томас Манн зауважує у своєму романі «Лотта у Веймарі», що, хоч «Вертером» тоді зачитувалися всі, по-справжньому, глибинно й інтимно від був близький лише демократичному середовищу – на відміну від деяких пізніших творів Гете.
До безпосереднього зіткнення з феодально-абсолютистським суспільством Гете приводить і свого героя лише в одному епізоді, але цьому епізоді належить важлива роль в сюжеті роману і в проясненні його соціального змісту. Маємо на увазі інцидент на вечорі у графа К. й наступне цькування Вертера дворянським та чиновницьким середовищем. І справа не лише в тому, що саме тут зосереджені палкі інвективи цьому суспільству, викриття його егоїзму і «духовної вбогості, що ховається під зовнішнім блиском», «жалюгідних, нікчемних, неприхованих пристрастей». Цей епізод відіграє також неабияку роль у несприятливому для Вертера розгортанні подій, у тому, що трагічна розв'язка його долі стає неминучою. Вступ на дипломатичну службу в іншому місці означав для Вертера єдину можливість подолати любов до Лотти, яка ставала для нього фатальною. На деякий час ім'я Лотта зникає з його листів. Проте інцидент у графа К., в якому так грубо проявилася дія станової нерівності, повертає героя до попереднього життя, до його болісних переживань, зрештою – на шлях до самогубства.
Однак позиція протиставлення себе суспільству притаманна Вертерові вже буквально з перших сторінок роману. Хоч і без достатньої соціальної визначеності, але воно переживається героєм як не «своє», він не приймає його ідеалів та цінностей і не бажає скорятися його законам та вимогам. У дусі доби ця опозиція здійснюється на руссоїстський лад, як протиставлення суспільству природи й всього «природного», як життя серед природи й близьких до неї істот. Тема природи, її лірична партія вступає провідною, власне, єдиною на початку роману, далі вже з'являється тема любові, яка поступово бере верх. Та світ руссоїстської ідилії, яким відкривається роман, виявляється надто нестійким. На нього діють різні руйнівні сили, і чи основна із них закладена в самому Вертері, в його бентежній і неспокійній натурі.
Як зазначалося, це роман і його герой належать до «Бурі й натиску», але в них цей рух розкривається в своєрідному, так би мовити, лірично-інтимному аспекті, до того ж наближеному до повсякденності, побуті. В герої роману немає нічого титанічного, але він несе в собі характерні штюрмерські пориви, умонастрої, колізії. Передусім це щедро обдарований юнак, наділений і непересічним інтелектом, і глибиною та витонченістю почуттів. Але найбільшого розвитку набуває у нього емоційне життя, яке відзначається рідкісною інтенсивністю, чому великою мірою сприяють специфічні умонастрої доби, згадуваний культ серця й почуття. «Такого мінливого, такого неспокійного серця, як моє, ти ще не бачив ... – сповідається Вертер, - тому я й плекаю своє серденько, немов хвору дитину, задовольняю всі його забаганки». Або ж: «Серце ... – єдина моя гордість, єдине джерело всіх моїх сил, радощів і страждань». Серце проголошується основою індивідуальності, джерелом її самобутності й неповторності: «Усе, що я знаю, може знати кожний, а серце моє належить тільки мені». Ось у цьому незвичайно інтенсивному житті серця і уяви при безсумнівній послабленості вольового, активного начала й полягає суть «вертеризму», який був поширеним явищем того часу.
З усім цим пов’язані й такі риси Вертера, як його індивідуалізм, висока свідомість самоцінності своєї особистості, замкненість у своєму внутрішньому житті, яка декларується уже на перших сторінках роману. Не менш зневажливо, ніж титанічні герої «буряних геніїв», ставиться він до повсякденних справ і турбот, так само ненавидить він усе «правильне» й помірковане, на якому лежить печать безкрилої розсудливості. Йому подобається все вільне, невтримне, геніальне, все, що сягає через край, не вкладається в рамки встановленого «ладу». Водночас в романі голосно звучить й мотив неприкаяності Вертера, який не бачить, до того він міг би прикласти свої сили й здібності, який гостро відчуває свій непоправний розлад з суспільною дійсністю.