У 1903 році Михайло Михайлович посилає перший том своїх творів А. Чехову, М. Горькому, В. Короленкові – видатним російським письменникам, яких він найбільше любив.
Ідеалом Коцюбинського була література сильного соціального звучання, широкої тематики, яскравих образів. У листах до Панаса Мирного він закликає розширювати сфери творчості, зображувати «інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний…». Читач має право, пише він в іншому листі, сподіватися від рідної літератури «вірного малюнку різних сторін життя усіх», а не однієї якоїсь «верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.».
Коцюбинський бере активну участь у революції 1905–1907 років як громадський діяч і письменник. Так, у січні 1905 року він виступає на зборах Чернігівської громадської бібліотеки з промовою, в якій вимагає скасувати заборону на твори О. Герцена, М. Чернишевського та інших революційно-демократичних письменників. Митець поділяв марксистські ідеї про керівну роль робітничого класу в революції, про класову солідарність і спільну боротьбу трудящих різних націй проти царату. З грудня 1905 року Коцюбинський писав: «Усі, без різниці національності, скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога». Письменник зрозумів тактичний хід царя, який маніфестом 17 жовтня 1905 року прагнув ввести в оману народ. Вітаючи революцію, Коцюбинський сподівався на перемогу трудящих у загальному збройному повстанні», «яке змете весь старий політичний лад».
У період найвищого революційного піднесення – 12 грудня 1905 року – в листі до великого Каменяра Коцюбинський відкриває свої найзаповітніші прагнення, несхитні переконання борця: «У нас всі сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо».
Незважаючи на переслідування з боку уряду та гострі нападки українських буржуазних націоналістів, письменник не поступився своїми революційними переконаннями і в період реакції, коли значна частина інтелігенції скотилася в болото реакційної містики і порнографії, проголосила безідейність своїм прапором. У рефераті «Іван Франко» (І908), прочитаному на зборах «Просвіти», Коцюбинський висловлює свої погляди на призначення мистецтва в суспільному житті. Він малює образ письменника-борця, у якого «нема шовінізму», який заперечує національну ворожнечу і пропагує «класову боротьбу», має «велику віру в людей» і в «світлу будучність для нашої землі». Слідом за І. Франком Коцюбинський висловлює тверду впевненість, що «прийде те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життя».
«Дружба Коцюбинського з Горьким – це чудова поема».В епоху реакції Коцюбинський продовжує роботу над другою частиною повісті «Fatamorgana», створює новели «Іntermezzo», «В дорозі», «Реsonagrata», «Коні не винні», встановлює зв'язок з великим пролетарським письменником О.М. Горьким.
Важкі умови праці, службові неприємності, матеріальні нестатки, переслідування з боку жандармів – все це підірвало здоров'я письменника-гуманіста. На початку 1909 року лікарі запропонували йому виїхати на лікування до Італії. Прагнучи зустрітись і особисто познайомитися з Горьким, Коцюбинський звернувся до В. Короленка з проханням дати йому рекомендаційного листа. Короленко відрекомендував Михайла Михайловича Горькому як «талановитого українського письменника».
«Горький прийняв мене дуже добре… Ми все говорили на теми літературні, які обох нас цікавлять…», – писав Коцюбинський дружині.
Обох письменників з першої ж зустрічі зв'язало почуття взаємної поваги й щирої дружби. Пізніше про цей перший, приїзд Коцюбинського на о. Капрі Горький згадував: «Він був один із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають благосне почуття задоволення: саме що людину ти давно ждав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!»
І справді, Коцюбинський був щирий і простий у взаєминах з людьми, мав лагідний характер, привабливу зовнішність, був людиною високої культури і незвичайної доброти.
Змістовною й прекрасною була дружба Коцюбинського з Горьким. 8а висловом Павла Тичини, – «це чудова поема, яка вміщує в собі дружбу українського народу з народом російським. У цій дружбі багато спільних точок: і любов до людини, любов до пригноблених і ненависть до цвілі міщанської, ненависть до царату».
Є свідчення, що в останній декаді червня 1910 року на Капрі, в товаристві Горького, Коцюбинський познайомився з В.І. Леніним.
Михайло Михайлович систематично листується з Горьким, розповідає йому про своє життя, роботу, творчі задуми.
На Капрі письменник написав новели «Лист», «Подарунок на іменини», «Коні не винні». Ці твори він обговорював з Горьким.
Дружба двох велетнів культури зросла і розквітла на ґрунті любові до літератури, розуміння її високого громадянського призначення, участі обох митців у визвольному русі трудящих. Росії, спільних мрій про волю народу.
Багато зробив Горький у справі видання і популяризації творів Коцюбинського серед російських читачів. З ініціативи Горького видавництво «Знание» випустило в 1910–1914 роках три томи творів Коцюбинського в російських перекладах.
Коли 1910 року вийшов перший том «Рассказов» Коцюбинського, Горький прихильно привітав появу книжки і прочитав її, як він сам пише автору, «з великою насолодою, душевною радістю».
Спільність революційних ідеалів, близькість естетичних поглядів виявилася і в ідейно-тематичній спорідненості ряду творів великих митців. Так, у повістях «Літо» Горького і «Fatamorgana» Коцюбинського утверджується віра в безсмертя революції, в неминучу перемогу трудящих. В обох повістях головним героєм є людина-борець, що мужньо виступає проти існуючого ладу.
Ідейно близькі «Реsonagrata» Коцюбинського і «Жизнь ненужного человека» Горького, скеровані проти катівської політики царського уряду, «Коні не винні» українського письменника і шоста російська казка його російського друга – сатиричні твори, спрямовані проти лібералів.
Коцюбинського захоплював могутній талант пролетарського письменника, глибина і художня майстерність його творів. «Школою для російських белетристів» вважав він повість Горького «Життя Матвія Кожем'якіна». Велике враження на нього справила п'єса Горького «Васса Желєзнова», названа Коцюбинським глибокою, сильною і оригінальною.
Дружба Коцюбинського й Горького – символ дружби українського й російського народів. Нам, говорить Максим Рильський у вірші «Брати»,
…здається,
Що то не два письменники дружили,
А український обнімавсь народ
З прапороносцем вольності – російським.
Хвала життю. Михайло Михайлович Коцюбинський мав багато творчих задумів, наполегливо працював, незважаючи на тяжку хворобу серця. У цьому виявлялося почуття його великої відповідальності за долю української літератури. Письменник піклувався про виховання молодих літераторів. У себе на квартирі Коцюбинський проводив літературні «суботи», на яких збиралася талановита молодь. Ці «суботи» відвідували Павло Тичина, Василь Блакитний (Елланський), які з любов'ю називали Михайла Михайловича своїм літературним учителем.
«На одній із «субот», – згадує Тичина, – коли я прочитав свого вірша, вік назвав мене поетом, це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою. Я вдячний Коцюбинському, що він в одну із подорожей своїх в Італію на Капрі узяв мої вірші з собою і прочитав їх Олексію Максимовичу Горькому. Мені потім сам Горький написав про це в листі від 10 серпня 1927 року».
В останні роки життя Коцюбинському довелося кілька разів побувати за кордоном. З гнівним сарказмом викриває письменник англійських, американських та інших експлуататорів.
Коцюбинський був справжнім інтернаціоналістом. Він з любов'ю писав про трудящих Заходу. На лоні пишної природи Італії письменник бачив тяжке життя трудового народу: жінок, які виконують важку, чорну роботу і «таскають на головах камінь»; рибалок, що не лише тяжко працюють, а й щоденно ризикують життям. З ніжністю і теплотою описує він старого сімдесятилітнього рибалку Джузеппе, який «оддав морю сина і внука» і руки якого «ніколи не знають спочинку» («На острові»).
В останні роки свого життя Коцюбинський, за висловом Горького, «настроювався на героїчний лад», мріяв написати твори про «навіки овіяного славою» народного месника Устима Кармелюка, легендарного ватажка опришків Олексу Довбуша. В 1911–1912 роках письменник кілька разів побував у галицькому селі Криворівні, де зустрічався з Іваном Франком, Лесею Українкою, етнографом і фольклористом Володимиром Гнатюком, захопився побутом гуцулів, їх фольклором, чарівною природою Карпат. За таких обставин виникла його чудова романтична повість «Тіні забутих предків» (1911).
Повість Коцюбинського, яку Горький назвав «відмінним нарисом», має багато спільного з написаною в той же час «Лісовою піснею» Лесі Українки. Потяг до краси, до вільного життя зближує головних героїв творів – Івана і Лукаша, Марічку і Мавку. Повість звучить як гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів. У ній засуджується міщанське життя, обмежене власницькими інтересами.
Коцюбинський глибоко любив життя, вірив у торжество краси і добра над потворністю і злом. «Не раз, вдячно дивлячись на сірі скелі Капрі, – писав Горький, – багато вдягнені пишною зеленню трав та квітів, він говорив:
– Яка сила життя! Ми звикли до цього і не Помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні б усміхатись світові дружньо».