До нього приходили літератори, артисти, просто любителі його творчості, але найбільше забирали в нього часу люди, яких десь хтось скривдив, яким у чомусь безпідставно відмовили. Вони вірили: Вишня напише, Вишня зателефонує, і все буде вирішено правильно, все буде як слід.
Якось заходжу в номер до Павла Михайловича, - це було в Дрогобичі, десь коло дванадцятої ночі, а він сидить за столом, перегортає і читає якісь папери.
Чого це ви не спите? Чим так зачиталися? - питаю.
Не спиться, братці, не спиться. Ділов тих та й ділов! Оце тілечки, тілечки пішов од мене один дідок з Підгір'я. Одрізали в старого шмат садиби, а він вважає, що незаконно одрізали. Кругом уже писав, скаржився, а це приніс свої папери мені. "Як ви вже, - каже, - не пособите, то вже ніхто не пособить". Так оце "вивчаю його "справу", а завтра треба буде зайти до голови облвиконкому. Здається, справді обидили старого вуйка.
І так кожного дня, і так завжди. Громадська, робота, читання всіляких скарг і заяв та всі інші клопоти, зв'язані з ними, забирали в письменника добру третину часу, хоч ця нелегка робота зовсім не входила в його обов'язки. Але жити інакше Вишня не міг. Така вже в нього була вдача, таке вже в нього було серце. Помогти людині, підтримати її в годину скрути - підтримати добрим словом, порадою і ділом - він завжди вважав своїм обов'язком.
Під час цієї поїздки нашій письменницькій бригаді прийшлося не раз виступати в піонерських таборах. Їдучи на перший виступ перед піонерами, Павло Михайлович дуже хвилювався. Я бачив його таким схвильованим тільки раз у Чернівцях, коли студенти університету засипали його квітами й пронесли на руках з університетської площі, куди ми під'їхали на машинах, аж на сцену актового залу, де йому була влаштована така бурхлива овація, що, здавалося, зараз стеля обвалиться, вікна повилітають. Питаю:
Чого ви так хвилюєтесь?
Отак кожного разу: як тільки мені перед дітьми виступати, так і душа в п'ятки. Дуже люблю дітей, а написав для них дуже мало. Цього разу, як на гріх, не взяв у поїздку жодного оповіданнячка з дитячого репертуару.
Нічого, - заспокоюю, - виступите з "дорослим" репертуаром. Діти гумор люблять.
Люблять то люблять, та спитати можуть: "А чого це ви для нас та про нас так мало пишете? Ми ж зміна, ми ж майбутнє нашої держави!" А що я їм відповім? Скажу, що для дітей треба писати значно краще, ніж для дорослих, а в мене пороху для цього не вистачає? Піонери - народ строгий, вони про все спитають.
Мушу сказати, що Остап Вишня, при всій його ніжній любові до юнацтва, при всій його літературній майстерності, завжди з якоюсь боязню брався за дитячі твори. Пояснюється це, на мій погляд, насамперед тим, що він був дуже вимогливим літератором і був справді глибоко переконаний, що писати для дітей набагато важче, ніж для дорослих.
Але я був свідком, як сприймав "строгий піонерський народ" "дорослі" твори Вишні. Піонери від душі сміялися, коли письменник читав гумореску "Як ми колись учились" або "Якби моя бабуся встали". Дзвінкий регіт не вщухав над табором, коли читалася "Зенітка" чи "Пряма наводка". А коли згадати про букети яскравих літніх квітів, що дарували письменникові юні піонери, коліг згадати, що в кожному таборі його неодмінно приймали в почесні піонери і пов'язували червоний піонерський галстук на шию, то мені не треба буде повторювати відому істину, що великому таланту "все возрасты покорны".
З таких творчих поїздок Вишня повертався з новими літературними задумами, а дуже часто - з готовими гуморесками, бо "писав" він їх завжди спочатку в пам'яті, а потім уже сідав і записував на папері.
За сім днів до смерті Остап Вишня повернувся з Херсонщини, де він більше місяця пробув у творчому відрядженні, готуючись до роботи над новою книгою. Не судилося нам побачити цю книгу.
28 вересня 1956 року невблаганна смерть раптово обірвала його життя.
Минуло багато років, як пішов від нас великий гуморист України, а я ніяк не можу звикнутися з думкою, що його нема вже серед живих. Може, це тому, що в нас у редакції "Перця" висить портрет Павла Михайловича і я кожного дня бачу його, немов живого. Подивлюся на нього, загляну в його живі, розумні й трошки засмучені очі, і мені здається, що ось зараз відчиняться двері й до кімнати зайде, спираючись на різьблений гуцульський топірець, він - наш шановний Павло Михайлович - Остап Вишня. Зайде й привітається жартівливо, як завжди вітався:
Привіт, робятушки! Як жизня молодая - цветьоть?
Цветьоть, Павле Михайловичу, цветьоть.
Ну й чудесно. Хай цвіте!
Потім сяде, протре хусточкою окуляри, дістане з кишені коробку свого незмінного "Казбека", запалить і, згадавши щось своє, раптом спитає:
Ви, Федоре Юрійовичу, живого варвара давно бачили?
Правду казавши, давненько.
А я сьогодні бачив. Вийшов вранці з дому та й іду собі по бульвару Шевченка. Біля готелю "Україна." якась старенька жінка голубів годує. Посипає на асфальт пшеницю, а вони, немов курчата, коло неї копошаться. І тут, де не візьмись, таксі. Жене, гемонська душа, як на пожежу. Бачить все - голуби на дорозі, а жене! Ну, й задушив, варвар, двох таких білосніжних красавців, що з мене аж серце зайшлося. Встиг записати номер машини. Оце подзвоню у таксопарк, дізнаюся, хто вів машину, й напишу, неодмінно напишу про нього в "Перець". І як тільки таких безсердечних людей земля на собі носить?!
Поганих, безсердечних і безвідповідальних людей Остап Вишня просто терпіти не міг. Не міг, бо сам він був людиною великого серця і благородної душі. Пригадую, якось на початку літа читачі "Перця" прислали Вишні листа, в якому скаржилися на свого земляка-браконьєра, що безсовісно порушує строки полювання й винищує дичину. Прочитавши цього листа, Павло Михайлович просто затіпався од гніву. Він узяв кілька аркушиків чистого паперу і тут же написав фейлетон "Каченята плачуть", в якому так одшмагав порушника закону, що той, мабуть, пам'ятав це до нових віників.
Остап Вишня був напрочуд скромною людиною. Він ніколи не впивався своєю літературною славою, завжди був земним, простим і доступним. За десять років його праці в журналі "Перець" не було такого випадку, щоб він когось не прийняв, щоб він комусь сказав: "Сьогодні в мене багато справ - прийдіть іншим разом". Ні, він часто відкладав навіть невідкладні справи, коли до нього хтось приїздив чи приходив. А треба сказати, що відвідувачів у нашій редакції бувало завжди багато, і всім їм хотілося потрапити неодмінно до "самого Остапа Вишні".
То, дивись, приїхав аж десь із Сумщини скаржник і хоче, щоб його вислухав тільки Вишня. А то приїхав молодий літератор із Львова, і йому хочеться, щоб Остап Вишня почитав його перші спроби в сатиричному жанрі, бо ж Вишня ніколи не поривав найтісніших зв'язків з творчою молоддю. Він був для неї добрим і вдумливим наставником і вчителем, він не шкодував для її творчого зростання ні дорогоцінного часу, ні сил, ні досвіду.
Не затримуйте талантів! Хай ростуть! - говорив Вишня. - Не забувайте, що молоді літератори - це наша зміна, це майбуття великої культури нашого народу.
Могутній талант Остапа Вишні, незвичайна популярність його творів мали величезний вплив на творчий ріст цілої плеяди молодих українських сатириків і гумористів.
"Усі ми виросли з Вишневого кореня", - сказав колись талановитий український гуморист Юрій Вухналь.
Сказано вірно, сказано без перебільшення. З "Вишневого кореня" виросла ціла плеяда літераторів-гумористів у двадцяті роки, з "Вишневого кореня" виросли й нинішні українські сатирики й гумористи.
А часто бувало й так. Заходить людина і питає:
Чи можу я бачити Остапа Вишню?
Можете! - одповідає Вишня.
А де він?
А осьдечки перед вами!
Так це ви - Остап Вишня?
Оце я - Остап Вишня!
Вибачте, але зупинився я оце проїздом у Києві, і захотілося мені подивитися на вас. Дай, думаю, зайду в редакцію і подивлюся, який же він є, отой наш Остап Вишня, що так гарно і смішно пише.
Ну, дивіться, якщо це вам приємно, - скаже, усміхаючись, Павло Михайлович, і вже він не одпустить гостя, поки не розпитає, хто він і що він, де живе і працює, що доброго чувати в його краях.
З відвідувачами він умів розмовляти якось невимушено, щиро, по-батьківськи, і вони почували себе в його присутності так, як почувають себе у товаристві близького й сердечного друга. Остап Вишня був закоханий у веселих і дотепних людей. Він міг годинами слухати їхні розповіді й реготати до сліз. Мабуть, ніхто так не сміявся, як умів сміятися Остап Вишня.
Кожен письменник має свою долю, коли він ще живе і творить, має він її і тоді, коли перестає фізично існувати. Коли я думаю про посмертні долі письменників, то мені здається, що їх є кілька.
Разом з письменником помирає і його творчість. Якщо не в той же день, то, може, трошки-трошки пізніше поглина її Лета, і на тому все кінчається.
Або після смерті письменника його творчість, як сказав Олександр Блок, стає тільки предметом вивчення для доцента.
Або письменник помирає, а твори його живуть вічно.
Така доля, на моє глибоке переконання, випала Остапові Вишні. І за життя він був найпопулярнішим і найулюбленішим письменником України, лишився він таким і після смерті. Його твори видаються і перевидаються величезними тиражами не тільки в нас на Україні, але й у Москві і за рубежем.
... Остап Вишня був, є і назавжди лишиться в нашій українській літературі зорею першої величини. І слово його чарівне, веселе, і сміх його неповторний житиме вічно, бо сам він був живою радісною усмішкою свого великого і безсмертного народу.
1. Борщевський В.М., Крижанівський С.А., Хропко П.П., „Українська література", Київ, 1990.