Сковорода вчив: пізнати себе - значить пізнати свій духовний світ, виробили такі морально-етичні за-сапи як доброта, правдивість, чесність, справедливість. Пізнати себе - значить знайти в собі природну схильність до тієї чи іншої праці, яка потрібна і корисна не тільки для окремої людини, а й суспільства. Праця, вважав Сковорода, - це смисл життя кожної людини.
Отже, тільки пізнавши себе, свою внутрішню натуру, людина може знати свої можливості, мати впевненість у своїх здібностях, визначити своє місце в суспільстві і принести Йому найбільшу користь.
Сковорода наївно вірив у те, що шляхом самопізнання можна досягти загального щастя для всіх, перетворити хижацький світ у рай на землі. Це звичайно, було утопією. Такі утопії були характерні для всіх просвітителів. Поставивши питання про щастя для всіх, для всього народу, Сковорода вирішував тільки внутрішню, морально-психологічну проблему, не помічаючи її безпосередньої залежності від зовнішніх, соціально-політичних факторів.
Філософ був сином своєї епохи, суперечливість розвитку якої своєрідно позначилися на його творчості і поглядах. З одного боку Сковорода вчив про вічність і первісність матерії, з другого - писав про співіснування двох світів; духовного і матеріального.
З одного боку Сковороді близькою була матеріалістична старогрецька філософія Епікура, а з другого боку - він цікавився ідеалістичною філософією Сократа і Платона. Сковорода не був атеїстом, але він бачив бога не у традиційному образі, а у вигляді світового розуму, вищої закономірності, яка властива всій природі.
Роки мандрівного життя були періодом розквіту філософської діяльності Сковороди, 3 під його пера один за одним виходили діалоги, трактати, байки, притчі тощо. Сковорода розробляє свою концепцію "двох натур" і "трьох світів" як філософську основу свого вчення про людину про смисл її буття та справжнє щастя. Одна натура -"видима" /предмети і явища матеріального світу/, друга натура - "невидима" /бог, дух, розум, істина/. Перший світ - це "макрокосм" /всесвіт/, другий світ - це "мікрокосм" /людина/ і третій світ - світ символів - біблія, тобто символічне трактування її текстів.
Обґрунтовуючи матеріальність великого світу Сковорода все-таки вважав рушійною силою невидиму натуру /бога/, а матерію розглядав лише як "тінь божу", як інертну, пасивну масу, що не має власного джерела руху. Через це у розв'язанні основного питання філософії він стояв на позиціях об'єктивного ідеалізму.
Однак у теорії "трьох світів" основну увагу Сковорода зосереджує не на поясненні "макрокосму", всесвіту, а на вченні про "мікрокосм", про людину, її сутність та шляхи досягнення щастя. Ось чому проблема людської особистості стає головною проблемою філософських поглядів мислителя. В цьому питанні Сковорода продовжує і розвиває ідеї своїх попередників, зокрема професорів Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича та І. Кониського, які не відокремлювали людину від світу, а розглядали їх як одне ціле: людина - частина природи. У філософській концепції Сковороди людина - це не просто частка природи, а особливий малий світ - мікрокосм. Разом з тим філософ проводить думку про єдність мікро і макросвіту.
Сковорода уже в перших своїх філософських творах "Наркісс" і "Книга Асхань..." розробляє тему пізнання людиною світу та самопізнання. Протягом 70-80-х років філософ створив такі діалоги-роздуми про щастя людини та її ставлення до релігії, до праці, до багатства: "Діалог, или разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни", "Кольцо", "Алфавит, или Букварь мира", "Брань архистратига Михаила со сатаною о сем: легко быть благим", "Благодарный Еродій", "Убогій жайворонок", "Потоп зміин", "Икона Алківіатдская", "Жена.Лотова" та багато інших.
Поезія Сковороди - одна з визначних сторінок в історії української літератури. Поет виховувався на кращих літературних традиціях своїх попередників Київської академії, її теоретиків і практиків вітчизняного віршування. Сковорода високо цінив кращі зразки античної поезії. Про глибоку обізнаність поета з римською літературою свідчать його численні вірші, написані латинською мовою, а також переклади з Горація і Вергілія.
Літературна творчість Сковороди багато в чому була новаторською, що виявилось як у змісті прогресивних просвітительських ідей, так і в поетичній культурі художнього слова.
Активну поетичну творчість Сковорода розпочав 1753 року після повернення з-за кордону в Переяслав. Кількісно поетична спадщина поета невелика: збірка "Сад Божественних песней", що містить тридцять оригінальних поетичних творів та близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, які не ввійшли до збірки. Частина яких написана латинською мовою.
Значний інтерес становить громадсько-політична й інтимна лірика поета-філософа. Вірші цієї тематики відображають різні роздуми і настрої поета, незадоволення житейською суєтою. Є в поета зразки високої громадянсько-патріотичної лірики: /"Про свободу"/, де поет передає свої роздуми над долею покріпаченого народу, пов’язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення.
Сковорода писав і сатиричні твори, в яких викривав і заперечував феодально-кріпосницький лад як антилюдяний і аморальний. Славу поета-сатирика утвердила за ним пісня "Всякому городу нрав і права", яка була підхоплена народом, вона постійно поповнювалась і перероблялась. Її популяризації сприяло й те, що у переробці Котляревського вона увійшла до "Наталки-Полтавки". Характерним в цьому відношенні твором був "Сон", в якому Сковорода переносить читача то в царський палац, то в хороми вельмож, то до знедоленого простого люду. Форма "Сну" була зручна для критики пануючого ладу. Її з успіхом використав також Т.Г. Шевченко.
Сковорода відіграв значну роль в розвитку жанру байки в українській літературі. Його байки підготували появу П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського та інших письменників нової української літератури.
Першу байку Сковорода написав віршем у 1760 році під назвою "Басня Єзопова". В 1774 році закінчив збірку байок "Басни Харьковскіє", до якої увійшло 30 байок. Деяка частина байок має автобіографічний характер /"Пчела и Шершень", "Алмаз и Смарагд", "Оселка и нож"/. Байки Сковороди передусім філософські й суспільно-політичні. Їх джерело - сучасна йому діяльність кріпацько-панської України ХУІІІ ст.
Сила і оригінальність байок полягають у сатиричному їх спрямуванні, в умілому застосуванні алегорій, в порушенні злободенних питань і в класовій позиції самого автора.
Сковорода звертався і до поширеної різновидності байки - притчі. У 1787 році він написав два цікаві художньо-філософські твори:: "Благодарный Еродій" /про виховання молоді/ і "Убогій жайворонок" /про бідних і багатих/.
Байки Сковороди написані прозою. Він не захоплювався віршованою формою байки, а відновив у ній суворий античний, езопівський стиль.
Сковорода писав староукраїнською літературною мовою останнього періоду її функціонування і тому вона включає в себе елементи старослов’янської, російської та живої української мови. Помітне також вживання великої кількості церковнослов'янської лексики. Але автор зазнавав певної еволюції і в лексиці, і в фонетиці. В його творах 60-х років помітна орієнтація на живу мову. Тут зустрічаються і українізми, і русизми, які надають своєрідного колориту його стилеві. Недарма кращими піснями Сковороди є ті, в яких він ближчий до народних пісень.
Так своєю творчістю Сковорода готував грунт, на якому згодом сформувалася нова українська літературна мова.
Виключно цікава постать Сковороди як педагога, практика і теоретика виховання молоді. Він багато років присвятив педагогічній діяльності в Харківському колегіумі і Переяславській семінарії. Педагогічна праця була не тільки улюбленим заняттям, а й справжньою професією Сковороди. Правда, він не раз залишав педагогічну роботу, але завжди не з власної волі. Педагогічний інтерес базувався на його вченні про самопізнання, про перевиховання всього суспільства.
Сковорода був переконаний в тому, що природа кожної людини від народження добра, в ній закладені великі творчі сили і можливості. Завдання педагога - їх розпізнати і плекати. Але не ламати природу учня, не силувати її, а тільки сприяти розвиткові закладених у ній від природи задатків.
У вихованні Сковорода підкреслював роль батьків, як природних учителів. Метою виховання він вважав насамперед - прищепити такі почуття, як любов, дружба, вдячність. В педагогічній діяльності треба дбати не тільки про виховання доброго серця дитини, а сприяти фізичному здоров’ю вихованців. Вперше в Україні Сковорода ставив питання про виховання вільної, гармонійно-розвиненої людини.
Педагогічна спадщина Сковороди міцно ввійшла в наукову скарбницю нашої педагогіки. Заслуги Сковороди як Філософа, письменника і педагога в тому, що він порушував важливі соціальні проблеми, прокладав шлях прогресивним ідейним течіям свого часу.
Незважаючи на суперечність поглядів Сковороди, його прогресивні ідеї, демократизм, гуманізм, а також його безмежна любов до людини, віра в могутність людського розуму, здобули йому загальне визнання і всенародну шану.
Український народ глибоко шанує і береже пам’ять пре видатного мислителя. Шанувальники його таланту щорічно у Переяславі збираються на "Сковородинські читання". У райцентрі Чорнухи, де народився Сковорода, діє літературно-меморіальний музей, місцевій школі присвоєно ім’я Г.С.Сковороди. У Києві на Контрактовій-площі встановлено пам’ятник. Погруддя прикрашає також одну із станцій київського метро. Його ім’ям названі Харківський педагогічний інститут, вулиці у Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах.