Міністерство освіти України
Миколаївський політехнічний технікум
“Життя та творчість Олеся Гончара”
Миколаїв
Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918 р. у слободі Суха тепер Кобелецького району Полтавської області у сім`ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів. Мати письменника померла зовсім молодою, він її майже не пам`ятав, а з розповідей бабусі знав, що мати дівчиною прийшла “з полтавського села до міста”, наймитувала у панів, згодом перейшла на завод, що випускав різні металеві вироби, "лопатою одгрібала цвяхи”. Тільки на фотографії ще в дитинстві довго розглядав її: поряд з батьком, бравим георгіївським кавалером з хрестом на грудях, стоїть вона - висока, вродлива, сумно задумлива, з тонкими рисами обличчя - і боляче було подумати, як ця тендітна жінка мусила виконувати грубу чоловічу роботу. Здається, вона й надірвалася на тій роботі. Як твердить сестра, - говорить Гончар, - старша за мене на кілька років, я народився тут, у цьому передмісті (Лощівка), хоч офіційно місцем мого народження вважається слобода Суха на Полтавщині - маленьке село, материна батьківщина, куди мене одразу ж після її смерті (1921 р.) забрали на вихогання дідусь та бабуся. Сестра виростала при мачусі, а я там у бабусі, чия безмежна ласка, доброта і любов замінили мені любов материнську.
Отож дитинство майбутнього письменника минуло в степовому краї, на півдні Полтавщини.
Завдяки своїй бабусі Єфросинії Євтихіївні О. Гончар виніс найтепліші спогади про дитинство: "Бабуся була неписьменною, але без неї, певно, я не став би письменником. В її лагідній, людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в народі: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її". Від 1925 р. Олесь вчився у школі, в рідному селі. "Коли я вчився у школі - згадує письменник, - мову й літературу викладав старий учитель, що був особисто знайомий з О.С. Серафімовичем. Людина всебічно освічена, він зумів прищепити нам палку любов до рідного слова, красного письменництва". Раніше в хаті Гончара був лише "Кобзар”. Тепер йому відкрилися й інші книги, що захоплювали, чарували. Велике враження справляли також книги сучасного письменництва, захоплювався оповіданнями Григорія Косинки. Вже з 13-ти років почав заробляти гроші, дописуючи до газети "Розгорнутим фронтом", а згодом рік після закінчення семирічки (1933 р.), працював у штаті газети, аж поки не поступив за комсомольським скеруванням до Харківського технікуму журналістики ім. Островського. Худий, ослаблений голодом 1932 - 19ЗЗ рр., але з великим бажанням вчитись. Гончар відрізнявся від своїх ровесників стриманістю, скромністю, мовчазністю, серйозністю, працьовитістю. Раннє сирітство наклало свій відбиток на його характер. По закінченні технікуму недовго працює учителем у с. Мануйлівка, потім в обласній молодіжній газета "Ленінська зміна".
З 1937р. активно публікується у пресі. З'явилися друком його перші новели – “Майстер щита”, “Цілюща вода”, “Черешні цвітуть”, а також повість “Стокозове поле”.
У той час, як однокурсники Гончара, колишні сількори, практикували у написанні заміток, кореспонденцій, репортажів, він на шпальтах технікумівської газети "За кадри" виступав з підвальними статтями. Вже у студентські роки йому прочили велике майбутнє.
1938 р. Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. "Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене. Здійснилась завітна мрія". Юнака захопила робота: він досліджував мову творів М. Коцюбинського, готує наукову роботу по поемі "Моісей" І. Франка, збирає матеріали про І. Сковороду.
Саме в університеті О. Гончар потоваришував з Григорієм Тютюнником, Ш. Пилипенко, Д.Білоусом.
1941 р. Добровольцем пішов на фронт, хоча й мав відстрочку від призову в армію до закінчення університету. В складі студентського батальйону поблизу Білої Церкви зустрівся з ворогом у кровопролитних боях на річці Рось. Була гіркота відступу, трудні оточенські ночі, лікування після поранення в госпіталі далекого сибірського міста, був незабутній визвольний похід по країнах Європи - дорогами Румунії, Угорщини, Чехо-Словаччини. Груди фронтовика прикрасили ордени Червоної Зірки, Слави і три медалі “За відвагу”.
Драматичні події війни він згодом опише у своїх романах “Людина і зброя” та "Циклон". Пише поезії, видані в 1985 р. окремою книгою “Фронтові поезії". Після закінчення війни і демобілізації з армії у грудні 1945 р. оселився у Дніпропетровську, у старшої сестри, там же у 1946 р. закінчив навчання в університеті, залишився асистентом на кафедрі української літератури. Поступивши до аспірантури інституту літератури АН УРСР, Гончар переїжджає до Києва. Так починається професійна діяльність письменника.
До Гончара прийшли справжня слава і визнання. Трилогію "Прапороносці" було нагороджено двома Державними преміями 1948 р., 1949 р.
Поруч із “Молодою гвардією” О. Фадєєва, роман “Прапороносці” став справжньою книгою доби. Вона, ця незвичайна книга, була, як кажуть дослідники, співмірна з настроями й думами радянського народу. Вона допомагала йому глибше усвідомити історичне значення нашої перемоги, своє призначення в захисті життя й миру на землі.
1946 – 1948 рр. - романи "Альпи", “Голубий Дунай" (Державна Сталінська премія СРСР 1948 р.), "Злата Прага” (Державна Сталінська премія 1949 р.).
Працюючи над епосом про народ на війні, письменник у 50-х роках закономірно прийшов до історико-революційного жанру. Його дилогія “Таврія” і “Перекоп” відтворює шлях українського народу до соціалізму. Новелістичні збірки “Південь”, “Дорога за хмари”, “Маша з Верховини”, а також повісті “Микита Братусь” і “Щоб світився вогник”, створені в 50-х роках, з`явились як перші ланки ліро-епічного циклу про красу людей праці, творців доби розвиненого соціалізму.
У 1959 р. очолив правління спілки письменників України, 12 років був незмінним головою, його обрали секретарем спілки письменників СРСР, працював головним редактором журналу "Вітчизна". Справжнім творчим злетом для О. Гончара стали 60-ті роки - роман "Людина і зброя” (1960 р. - Державна премія УРСР ім. Шевченка), книга нарисів "Японські етюди" (1961 р.), роман у новелах "Тронка” (1963 р.), стояв біля колиски хвилі українського національного відродження.
Серед новелістичних романів лише “Тронка” відзначена Ленінською премією. Своєю філософією і характерами цей твір найбільше суголосний життєвим проблемам другої половини XX сторіччя.
В 1966 р. виступив на V з`їзді письменників України з доповіддю “Думаймо про велике". У 1968 р. роман "Собор" вилучений з літературного обігу на 20 років. В 70-х роках виходять у світ романи “Циклон”, "Берег любові", повість "Бригантина", збірник статей “Про наше письменництво”.
Повість “Бригантина” і роман “Берег любові” внутрішньо пов'язані з “Циклоном”: і філософськими роздумами над долею поколінь, і незнаним раніше заглибленням в усі “поверхи” людської психіки, в усі структурні взаємозв'язки людських характерів. Свідоме і підсвідоме, вроджене і набуте, тривке і нетривке в емоціях - все тепер цікавить письменника, фокусуючись у непохитній для нього істині, що ядром особистості є її світогляд, соціальна якість, як люди стають особистостями або як гублять цю особистість.
У 1973 р. очолив Українській республіканський комітет Захисту Миру, член Всесвітньої Ради Миру.
В творах Олеся Гончара, написаних протягом 60 – 70-х років, помітно еволюцію в його поетичному світі, безперервний рух його романних і новелістичних структур. З кожним оповіданням, романом чи повістю його світ збагачувався, розростався, розпросторювався, набирав життєвої багатомірності. Романи “Тронка”, “Циклон”, “Берег любові”, повість “Бригантина”, новели “За мить щастя”, “Кресафт”, “Пізнє прозріння” позначені рисами справжнього новаторства. Вони підносять українську прозу на вищий щабель, утверджують її дослідницький пафос, демонструючи невичерпні можливості в осягненні “коренів психіки” окремої людини і драматичного поліфонізму буття.
У 1980 роцівийшли в світ “Письменницькі роздуми” - збірка літературознавчих і публіцистичних праць, в яких підносяться проблеми вітчизняної та зарубіжної літератур, мистецтва, боротьби за мир.
В середині 80-х років Гончар публікує оповідання "Геній в обмотках", "Народний артист", "Ніч мужності”, повість "Далекі вогнища", "Чорний яр" та інші.
Проте справжнім злетом став роман “Твоя зброя” (1980 р.) З 1978 р. О.Гончар - академік АН УРСР, йому присуджено звання Героя Соціалістичної праці.
У жовтні 1990 р. Олесь Гончар на знак солідарності з голодуючими студентами написав заяву про вихід з лав КПРС, до якої вступив у 1946 р.
Як літературознавець, критик, публіцист пише збірник статей "Чим живемо", "На шлях до українського Відродження”.
В 1992 р. почесний доктор Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992 - 93 років". Для багатьох українців ім'я О. Гончара тісно пов'язане з нашим національним відродженням: він відкрив Установчу конференцію товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, Установчий з`їзд Народного Руху України, виступав на захист української мови, екології, повернення національної пам'яті.
Високої оцінки заслуговують пристрасні, глибоко аргументовані виступи Олеся Гончара на захист нашої потоптаної історії, рідної мови, люду безневинного, Чорнобилем враженого. Голос письменника-громадянина однаково сильно звучить у сесійному залі Верховної Ради і на зібраннях діячів культури, на майдані біля Софійського собору в Києві і на міжнародному форумі.