1891 р. йому вдається нарешті закінчити Чернівецький університет. 1893-го він захищає у Відні дисертацію "Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія", яку влада перешкодила захистити у Львівському університеті. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, де 1895 р. прочитан пробну лекцію: "Наймичка" Т.Г.Шевченка". Але антиукраїнська настроєна професура зробила все можливе, щоб Франко не зміг використати університетської кафедри для пропаганди своїх поглядів.
Тоді ж, 1895-го, Франко погодився балотуватися до парламенту. Та австрійські реакціонери разом із польськими шовіністами щоразу (1895, 1897, 1898) вдавались до провокацій і насильства, щоб перешкодити його обранню.
У 1894—1897 pp. Франко видавав уже згадуваний журнал "Житє і слово", а в 1898-му разом із В.Гнатюком виступив фундатором та одним із редакторів "Літературно-наукового вісника" — журналу, який на чверть століття став справжньою громадською і мистецькою трибуною України.
На початку 1897 р. після хвороби Франко майже втратив зір. Того ж року він пішов із "Kurjera Lwowskiego", але не лишився без підтримки. Молодь зібрала двісті гульденів на видання збірки віршів "Мій Ізмарагд". 1898 р. приніс іще одне розчарування — розкол у партії радикалів, до якої входив Франко. Він мусив вийти з партії.
З великим піднесенням поет зустрів революційні події 1905-го: "Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму".
На хвилі піднесення він пише поему "Мойсей", в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя народу, в його силу.
Праці Франка з історії і теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, але їх і досі по-справжньому не оцінено. В поглядах Франка на історію — складовій частині його філософських і суспільно-політичних поглядів — були значні елементи історичного матеріалізму, проте загалом він стояв на позиціях еволюціоністського позитивізму. В численних наукових працях ("Мислі о еволюції в історії людськості" (1881—1882), "Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині" (1898), "Знесення панщини в Галичині" (1898), "Польське повстання в Галичині 1846 року" (1884), "Причинки до історії України-Руси" (1912) та ін.) різнобічно висвітлено проблеми всесвітньої історії.
Порад з оригінальними історичними працями — переспіви та переклади праць істориків античності. Крім того, Франко порушив багато питань історії ("Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах" (1898), "Студії над українськими народними піснями" (1908—1913), "Дайте Лліґєрі" (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведено селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших його ідей — духовна єдність нації всупереч її розірваності між імперіями інших народів: "... ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів". Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов'ян.
На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. "Академія в одній особі" — називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення "о возведении галицийского ученого исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности", а 1916-го Російська академія наук присуджує йому премію за працю "Студії над українською народною піснею".
Та в 1907 р. життя письменника знову ускладнилось. Редакція "Літературно-наукового вісника" переїхала до Києва, і Франко знову лишився без роботи. У 1908 р. він захворів на нервову хворобу — контрактуру рук і пальців. Лікування у Ловрані (на Адріатиці) і в Одесі давало тільки тимчасове полегшення. Свої праці він диктував синові Андрієві, и сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, припасувавши до руки олівець.
У цей час видаються вірші й переклади раннього періоду — "З літ моєї молодості" (1914), зібрані й опрацьовані раніше етнографічні та фольклорні матеріали, друкуються окремі художні твори. Опубліковано Нариси з історії української літератури в Галичині" (1910).
Звістка про смерть великого письменника і мислителя 28 травня 1916 р. поширилася далеко за межі рідного краю.
Помер він на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. А оскільки був "такий бідний, як цілий наш народ", ховали І.Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій (померлого перед тим Шухевича) вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в "парадному" поховальному обряді, "виділила" лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин... Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр.
Франку належать понад п'ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки. Випущені у світ п'ятдесят томів — лише третина написаного (за радянських часів кількість томів будь-кого не мала перевищувати доробку "вождя світового пролетаріату").
Небагато можна назвати в історії людства постатей, рівних йому за різнобічністю таланту й наполегливістю, гідними титанів Відродження...
Валерій Шевчук «Із вершин та низин»
Заголовок книги, яка лежить перед тобою, дорогий читальнику, знайомий тобі: звісно, так затитулував одну зі своїх поетичних збірок Іван Франко: «З вершин і низин». Наша трансформація — «Із вершин та низин» — зроблена зумисне, щоб, з одного боку, залишити назву, яка твердо вписана в історію української літератури, а з другого — нагадати, що йдеться тут не про знамениту збірку І. Франка, а про цілий комплекс української літератури — від найдавніших часів до революції, а Іван Франко, як ніхто, спричинився до його якнаймасштабнішого вивчення та й становлення. Отже, заголовок «Із вершин та низин» я використовую, позичаючи його у свого великого попередника, аби віддати йому честь як найбільшому історику нашої літератури, вважаю-бо Івана Франка одним зі своїх учителів — саме на його творах я формував своє естетичне й наукове мислення.
Мені хотілося по-справжньому поблукати по вершинах та низинах рідної літератури й наділяти увагою не лише великих синів та дочок нашої культури, але й менших за своїм значенням і внеском, забутих чи призабутих; не зайвим, уважав я, згадати й таких, хто в літературу тільки стукався, а не достукався, в кого доля склалася й не склалася, щоб читач міг, хай і в найзагальніших рисах, побачити й відчути літературний процес в Україні — оте широке й не завжди добре вивчене річище, що в ньому багато пливучого й потонулого, відомого й невідомого, багато загадок, драм, дивовижних випадків, особливих ситуацій та явищ.
Отже, ця книжка документальна: кожна найменша фабула з неї супроводжується посиланням на наукову роботу, звідки взято ті чи інші факти; інколи ці факти беруться не з одної, а з кількох праць, інколи вони коригуються новішою літературою, словесно формуються в ту чи іншу історійку, бо я дбав, щоб книга добре читалася, адже її призначення популяризаційне — мені хочеться зацікавити українського читача якнайширшого, тому й розмова моя з ним відбувається найщиріша й найприступніша.
Ще одну маю турботу: оскільки в середній школі та й у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, знову-таки через оте знеславлене звуження нашої культури, предмет української літератури засхоластизувався і спримітивів, учителеві, який підходить до своєї роботи творчо, з цієї книги буде змога добути чимало фактів та історій, які допоможуть оживити виклад предмета, а відтак не тільки дати учневі знання, але й зацікавити його самою літературою.
І про таке я дбав, складаючи видання. Перечитуючи давню періодику та рідкісні книги, немало дивувався: скільки цікавого там лежить без ужитку,— а таки добре було б те цікаве повернути в живе культурне буття. Ми якось розучилися дивитися на літературний процес минулого як на частину життя, для нас це по-схоластичному ілюстрація того чи іншого (визнаного за єдино правдиве) уявлення про минуле життя, тому й факти під те уявлення підганяємо. А життя було багатше й цікавіше, котилося й текло, нерегламентовано дихало, не вкладалося у відведені йому прокрустові ложа, адже все то були живі люди зі своєю величчю й малістю, своїми радощами, смутками й горем. Отож я й вирішив поглянути на колишніх діячів нашої літератури не як на іконні чи агіографічні образи, а таки як на живих і сущих.
Звісно, ця книжка не універсальна, вона могла б захопити в коло свого огляду десятки інших імен, адже ми мали продовж тисячолітнього свого літературного існування таки багату традицію, і не одному уму її освітлювати, й не одним рукам її опрацьовувати. Іван Франко, починаючи свій «Нарис історії українсько-руської літератури» (Львів, 1910 р.), так написав: «Лежить щось у історії і в природі українського (південно-руського або малоруського) народу, що вказує на тисячолітній зв’язок його людності із заселеною ним країною: та сама постійність і однаковість при частковій ріжнородності, та сама сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні». І це справді так: культура наша протягається у глибину глибинну. Через це думається мені й про таке призначення книги: може, захопить вона когось із молоді, хтось захоче піти на ті ж стежки, котрими блукав я, чи пошукати стежок неходжених і стати, відтак, літературним слідопитом,— тоді й розказати новому поколінню читачів те, чого не розповів я чи мої сучасники-літературознавці. Адже дивовижна річ — історія української літератури! Ціле Життя її вивчаю і ціле життя дивуюся з її безбережності, з її глибин, з її, я б сказав, непізнаності. Постійно щось у ній відкриваю, щось у ній розшукую, з чогось завжди вражаюся — немає тому кінця-краю. Мандрую захоплено по її тисячолітніх дорогах і стежках: виїжджених, і утоптаних, і порослих травою забуття. І никне та трава од жалощів, од туги, як сказав автор «Слова о полку Ігоревім», бо ми часом буваємо ліниві до пізнання власного минулого, бо ми на тих стежках та дорогах так багато власного добра розгубили! І справді, тільки в наші часи починає проступати з туману незнання велична будова українського літературного ренесансу та бароко, і XIX століття ще далеко нами не пізнане, а жили ми завжди важко, складно, бо постійно стояло перед нами оте шекспірівське «бути чи не бути». Нас відучували від самосвідомості, переконували, що мова наша — не мова, що народ наш — не народ, а культура — не культура. І це в той час, коли ми стільки мали цікавого й гарного, цільного й прекрасного, дорогого і золотого, як писав Тарас Шевченко.