План
Вступ
1.Ліризм, гумор і сатира у творах Остапа Вишні
2.Любов до природи і усього живого – духовна сутність митця
3.Естетичне та трагічне начало в щоденникових записах О.Вишні (лагерний період)
Висновки
Література
Вступ
«Так-от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга?
Треба – любити людину, більше, ніж самого себе.
Тоді тільки ти маєш право сміятися.і тоді людина разом з тобою буде сміятися...із себе, із своїх якихось хиб, недоліків. І буде такий дружній, такий хороший сміх...»
О.Вишня (з щоденника).
О.Вишня - знаний на Україні, в Радянському Союзі і за рубежем. Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.
«Який би я був щасливий, — занотував письменник 15 травня 1949р. в щоденнику, — якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу!
Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!
Але як це трудно!»
Неодноразово, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою сердечністю говорив про суспільне покликання письменника, про вірність мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю. Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних — мільйонових! тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерті.
1. Ліризм, гумор і сатира у творах Остапа Вишні
Творчість Остапа Вишні (1889–1956) надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення у своїх щоденникових записах. «Який би я був щаслніїий – занотував гуморист, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку... Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!»
Остап Вишня – письменник-новатор, найяскравіша постать національного відродження 20-х рр. Він не тільки розширив тематику, а й збагатив жанрові різновиди памфлету, фейлетону, гуморески, нарису. Оригінальним твором письменника є його «Моя автобіографія».
«Моя автобіографія» – твір, який має кілька мистецьких пластів: інформа-ційний (наче відповідь на запитання анкети: дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що «Вишня залюбки маскувався під «простачка», який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі); саркастичне ставлення до літературознавчих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа– картопля, коноплі, бур'яни»); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх «Енеїди»; сатирично тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати... Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, за-мурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли треба було, і іііко;ін люто. Де тепер вона, та лішйка, що виробляла мені стиль літературний?»).
У дусі згадуваної «маски» щиросердне «зізнання» Остапа Вишні про те, як він став письменником: «У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекла-дачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, робитиму». І зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі...».
Уже протягом двадцятих років Остап Вишня видрукував близько 25 збірок «Вишневих усмішок»: «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Вишневі-усмішки літературні» та інші. Він був найпопулярнішим письменником 20-х рр. Теми його усмішок найрізноманітніші: політичне, господарське культурне життя. Найсильнішим виступає письменник як гумористичний описувач побуту післяреволюційного села.
Визволений з беріївських таборів у 1944 р., Остап Вишня знову стає улюбленим і популярним письменником в Україні. У цьому ж 1944 р. видрукувана його «Зенітка».
Письменник писав про свою гумореску «Зенітка»: «Я хотів у тяжкі, грізні часи писати щось дуже веселе... щоб і моя робота спричинилась до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказати б, мобілізаційну підбадьорювали ну роль”. В основі композиції гуморески діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш?» Цією деталлю підкреслено всенародність війни з окупантами. Складається гумореска з двох частин: «соп-рикосновеніє” діда Свирида з фашистами і побутові “страже-нія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «так напрахтикувався, що ніяка війна мені ані під шапку”. У першій частині Остап Вишня застосовує засоби сатири – бурлескну лексику, лайливі, принизливі слова, вживання форми середнього роду замість чоловічого, саркастичні інтонації. Вила-трійчата, якими Свирид “як щурят подавив” гітлерівців, виростають у гіперболізований образ народної «зенітки». У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий, що викликав регіт великих аудиторій. Засоби комічного тут – військова термінологія у розповіді про бабу Лукерку, русизми тощо.
Природа була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Ніжно, усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьох післявоєнних літ письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за "звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. «Лисиця», «Відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця», «Бекас». «Вовк» та інші склали «Мисливські усмішки», які посідають значне місце у творчості письменника. У цих маленьких шедеврах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного таланту Остапа Вишні – гумору і лірики. У «Мисливських усмішках» немає закликів любити природу. Як справедливо сказав М. Рильський, в Остапа Вишні «в душі поезія цвіла», а справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Природа в «Мисливських усмішках» одухотворена. Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроііикаючим розумінням таємниці Всесвіту. Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. «Осінь... Ось палає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...» («Вальдшнеп»). Ліричний герой «Мисливських усмішок» – людина дотепна, оптимістична, завжди у життєрадісному настрої.
2.Любов до природи і усього живого – духовна сутність митця
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) був завзятим мисливцем i рибалкою, але на полювання вiн збирався iз дивним девiзом: хай живуть зайцi! Павло Михайлович, пройшовши пекло десятирiчного заслання, вирушав на полювання з єдиною метою - помилуватися густими лiсами, зеленими луками, запашними сiнокосами, бездонно-спокiйними озерами, бузковими надвечiр'ями, срiблястими нiчними росами, нiжно-рожевими свiтанками. Своє найвище захоплення красою природи "поет полювання" передає у "Вiдкриттi охоти", у "Мисливствi" та iнших гуморесках. Цi маленькi шедеври вражають органiчним злиттям двох граней характеру письменника - гумору i лiрики. У "Мисливських усмiшках" Остап Вишня любовно створює високохудожнi картини рiдної природи, виражає щире захоплення нею, розкриває її могутнiсть i красу. Згадайте прекрасний лiричний вiдступ у гуморесцi "Заєць". Кожне дерево в Остапа Вишнi одухотворене, надiлене рисами i почуттями живої людини. Вихопленi з природи "мисливськi" картини Остапа Вишнi буквально "пахнуть". Задушевного лiризму пейзажам надають вмонтованi в художню тканину фрагменти з народних пiсень.
Він в своїх щоденникових записах закарбовував, щоб не забути, навіть дрібні випадки, події, що з ним, або з іншими трапились.
Ось запис iз щоденника Остапа Вишнi за 23 грудня 1951 р.: "Були на полюваннi. Не вбили i не застрелили нiчого. Для мене це - типове явище. Коли я приходжу, як завжди, додому "попом", без нiчого, - усi спокiйнi. Усi: жона, донька, зять i навiть онучок, Павлушка.
I от одного разу я приношу зайця. Факт! Цiла трагедiя. Як? Дiд убив зайця? Не може бути! I пiшло! Дружина з кимось говорить по телефону: "А ви знаєте- у нас заєць!" - "Ну?" - "Факт: Павло Михайлович принiс. (Принiс!) I от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?"
Ще запис (1952 р.): "Їздили полювати. Це - не вперше i не востаннє. Нiчого! I як радiсно, що я нiчого не вбив! I як радiсно буде, що я нiчого не вб'ю. Одне тiльки: Павлуша, онук, чекає вiд дiда зайця. А дiд - без зайця та й без зайця. Перед онуком незручно".
Остап Вишня надзвичайно любив природу, лiси, поля, рiчки, чарiвнi краєвиди українського лiсостепу. З батькiвською турботою ставився до звiрiв i птахiв. Тому так подобалося йому ходити на полювання, де вiдпочивав душею, заспокоювався вiд мiської метушнi. Особливо часто полював разом iз Максимом Рильським, особливо в останнi роки життя.