на тему:
Значення української літератури. Найбільші надбання. Місце серед слов’янських та іноземних мов
ПЛАН
1. Особливість української літератури та її місце у світовій літературі
2. Твори Т.Шевченка та його безсмертний “Кобзар” – великий внесок у загальносвітову літературу
3. Життя і творчість І.Франка – яскравий загальноєвропейський взірець творчого пошуку і революційної боротьби
Список використаної літератури
1. Особливість української літератури
та її місце у світовій літературі
Література кожного народу – це живий організм, який родиться, живе, росте, а інколи, залежно від історичних обставин, завмирає, а то й вмирає.
Українська література – література між двома світами. Вона випливає з самої географії народу, що створив цю літературу. Географічно це письменство бачать між Сходом і Заходом. Історично-релігійно – поміж Константинополем і Римом, з точки зору світової культури її можна помістити між Азією й Європою, а з точки зору ідеології ще зовсім недавно її часто ставили між фашизмом і комунізмом. Цю літературу інколи бачать також між марксизмом і західним капіталізмом, поміж Москвою і Вашингтоном. Можливо, це головна причина, що українська література завжди виявляла певну полярність, а інколи – роздвоєність. Її напруження й динамізм спричинені “антистатичними” елементами, що надихають її. Така полярність неодноразово голосно заявляла про себе. Варто згадати погляди націонал-комуніста Миколи Хвильового (1893 – 1933), який проголосив: “Геть від Москви, обличчям до Європи!”. Його сучасник Микола Зеров (1890 – 1941), поет-неокласик був на протилежному кінці ідеологічного спектра і закликав українських письменників навертатись до джерел, шукати натхнення не в російській літературній царині, а в класичних часах та літературі Заходу.
Українська література – це література з місією. Українська література завжди служила якійсь великій справі, ідеї, а то й ідеології. Творчість майже кожного з українських письменників може бути прикладом. Візьмімо одного з найвидатніших представників проповідницької літератури Київської Русі митрополита Іларіона (помер 1054), автора знаменитого твору “Слово про закон і благодать”. Його творчість служила християнській ідеї, мала завдання поширювати християнство в Київській Русі. Проте його писання – політично заангажована література, метою якої є національне самоусвідомлення та утвердження руської (української) національної ідентичності. Говорячи про діла і чесноти перших князів Київської Русі, Іларіон пише, що “не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома і про яку чували по всіх чотирьох кінцях землі”. Так само і найславетніший Тарас Шевченко (1814 – 1861), чия поезія служила й служить дотепер зародженню, пробудженню та плеканню української ідентичності, укріплює чуття приналежності до славного козацького кореня, що інколи теж не без проблем. У типовій романтичній манері Шевченко закликає “і мертвих, і живих, і ненарожденних” повстати, розбити кайдани. Такі його рядки – на службі патріотизму, на службі державотворчості.
Шевченків “Кобзар” (1840) не тільки засвідчує існування української мови як найбільш придатного літературного медіуму, а й збуджує національну самосвідомість, надихає українське відродження. Часто імітований, але ніколи не осягнений іншими, прометеїв вірш Шевченка став найбільш дорогоцінним літературним спадком, що наклав свій відбиток на творчість наступних поколінь письменників. Як відомо, Шевченкова поезія викликала лють царського уряду не лише за свій зміст, а й за сам медіум, за мову. Поета було заслано в Казахстан (1847 – 1857), йому було заборонено писати й малювати, а його поезія була очорнена російськими критиками (напр. Бєлінським). Після смерті Шевченка, царат, аби придушити українську національну стихію, зроджену поетовою творчістю, спробував викорінити українську мову. 1863 року російський міністр П.Валуєв зробив сумнозвісну заяву про те, що “українська мова ніколи не існувала, не існує й не буде існувати”. У 1876 р. цар Олександр ІІ (відомий на Заході як великий “ліберал”) видав Ємський указ, в якому проголосив друк українських книжок, українську драматургію, будь-яку форму викладання українською мовою – злочином проти держави. З іншого боку – визнання української мови, як окремої слов’янської мови на існування в 1906 р. також завдячує творам Шевченка та іншим українським письменникам, чия поетична муза була на службі української демократичної національної ідеї. Царський уряд, а згодом і радянський режим добре розуміли небезпеку, яку несе українське друковане слово. Царський уряд хотів знищити його рубом, а совєтський – поступово, називаючи зросійщення українців (і інших народів) “злиттям націй”.
Рання творчість І.Франка (1856 – 1916) є свого роду прикладом служіння літератури ідеї соціалізму. Проте як Шевченків “націоналізм” немає нічого спільного з ідеологією націонал-соціалізму ХХ ст., так само і Франків “соціалізм” не пов’язаний з репресивною політикою соціалізму радянського; Франків “соціалізм” є лише респектом до індивідуальності, її невід’ємного права на свободу, любов до рідної землі, домагання волі для України.
А в основі творчості Р.Іваничука лежить задум подати у художній формі історію України –– це теж добрий приклад служіння одній ідеї.
Українська література – література глибокого ліризму, сентименталізму, плачу. У всіх своїх жанрах (поезії, прозі, драмі) – вона просякнута надзвичайною емоційністю, романтичним ліризмом. Причина цього не тільки в психології українців, а і в самій природі їхньої мови. Українська мова, як і італійська, надзвичайно мелодійна (про що свідчить чергування голосних і приголосних та рідковживані три приголосні підряд) і надзвичайно емоційна (якщо мова може бути емоційною).
Четверта – духовна: Українська література – література глибоко релігійна.
Українську літературу справді можна назвати літературою плачу. Тема терпіння є чи не найпоширенішою в українській літературі. Саме терпіння, сам біль, душевний і фізичний, часто розглядаються як моральне добро літератури, бо терпіння наближує людину до Христа.
Українці знають як страждати, знають “мистецтво” терпіння. Їхня література відображає страждання, а отже, й силу українського народу. українська література – література глибоко релігійна.
Релігія відіграє надзвичайну роль в українській літературі. Мотив християнства завжди присутній у ній, починаючи від “Слова о полку Ігоревім” до недавньої радянської літератури, і тієї, що постає сьогодні в незалежній Україні. Інколи він завуальований і майже непомітний, інколи представлений негативно, але він завжди є. У Шевченка цей мотив є відвертим і очевидним для кожного. Його поезія – то прекрасний гімн Господові. Шедеври Івана Франка, поеми “Мойсей”, “Іван Вишенський”, “Панські жарти” є глибоко християнськими, як і твори більшості сьогоденних письменників, що творять у добу секуляризму, твори, писані в еміграції і в Україні, в часи недавні, коли соціалістична ідеологія утримувала гегемонію над творами радянського періоду.
До речі, дуже промовистими могли б бути студії про релігійні теми й мотиви в українській радянській літературі. Навіть правдиві марксистські літератори не могли звільнити себе від релігії, від християнства. Здається, що релігійність так глибоко вкорінена в українську психіку, що навіть десятиліття насильницького атеїзму не змогли стерти її. Поряд з ліризмом і місійністю, релігійність є об’єднуючим чинником цієї літератури на етапах її розвитку, і чинником найсильнішим. Це можна встановити, розглядаючи не тільки стару народну словесність, богослужбову, а взагалі релігійну літературу включно з “апокрифами”, проповідями та “житіями святих”, а розглядаючи також і секулярну літературу, а саме – лицарський епос “Слово о полку Ігоревім”. Релігійний чи скоріше християнський епос “Слова” стає особливо наявним, коли порівняємо його з епосами народів Західної Європи, тобто з такими творами, як “Беовулф”, “Пісня про Роланда” та “Пісня про Нібелунгів”. Саме християнство не є душею цих творів, про це свідчить захоплення в них жорстокістю, помстою і навіть кровожадністю, що вказує на поганський світогляд. “Слово о полку Ігоревім”, навпаки, у своїй символіці і зовнішній структурі домінуючими має образи поганського світу.
2. Твори Т.Шевченка та його безсмертний “Кобзар” –
великий внесок у загальносвітову літературу
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.
Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.
Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.
Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.