Отже, традиція героїчного співу в такому словесному оформленні продовжилася на нашій землі і утримувалася аж до XIX ст. З падінням князівської Київської держави ця традиція, з'єднується зі «Словом» церковно-дидактичним, яке також має характер архаїчної поезії («Слово о Лазаревім воскресінні»), потім переходить у «похвали» Литовсько-руської держави, а вже тоді в українські думи.
Архаїчний тип поезії українського народу – явище, закорінене у віках. Із одного боку, вона творилася на основі усної творчості, виходячи від суспільних низів у сфери вищі й навпаки: від героїчного епосу до обрядової поезії чи богатирського епосу, взаємопоєднуючись між собою і творячи спільне культурологічне явище; з іншого боку, з'єднуючись і зв'язуючись із поезією кондакарною, котра йде від біблійної та візантійської. Архаїчна поезія має свої характерні риси, вироблену поетику, образотворення та метафорику, які виявилися вельми стійкі в часі, свій тип вірша: несилабічного, будованого на музичній стопі. І це від того, що, як правило, архаїчна поезія була якнайтісніше пов'язана з практикою співу з музичним супроводом чи й без нього, або ж із практикою рецитації, яка могла мати речитативний характер; обов'язковим компонентом її було усне публічне виконання. Ця поезія поступово переходила у книжну, відтак певні її структури потрапляли в писемний запис; у певних своїх жанрах вона залишилася на рівні усного творення, відтак і зберігалася в усній традиції, а певною мірою перетворювалася у формах релігійно-дидактичних у книжну. Сьогодні, звісно, не можемо відтворити об'єктивної картини її розвитку, бо до нас дійшла в окрушинах: у випадкових записах чи через усне передання, але навіть те, що збереглося, дозволяє зробити висновок, що то було велике, складне, багатоманітне й багатожанрове явище, яке стійко утримувалося продовж століть. Відповідно й «Слово о полку Ігоревім» не є в тому процесі винятковою пам'яткою, хоч і була вона визначною, а своєю структурою цілком уписується у ту широко творену поезію архаїчного типу, яка дожила на нашій землі до XIX ст. Певно також і те, що домінуючого значення й характеру здобула архаїчна поезія в часи Київської держави, а центром її творення, особливо елітарних форм, був таки Київ. Відтак «Слово о полку Ігоревім» треба вивчати у системі інших поетичних пам'яток, які збереглись у писемній та усній традиції, бо ця пам'ятка є плоттю від плоті того цікавого й своєрідного явища, що його називають архаїчною поезією.
Центральним твором XI ст. вважають «Повість врем'яних літ» — літописний звід, якому судилася особлива доля: його поклало в основу своїх літератур ціле східне слов'янство, хоч створений він був у Києві і є передусім пам'яткою української літератури. Пам'ятка творилася у міжчассі 1039–1118 pp., тобто цей твір був, ніби снігова куля, яка накочується пластами. Вважається, що найдавніший звід було створено близько 1039 р.; у 1069–1073 pp. ігумен Печерського монастиря Никон склав свою редакцію – так звану Никонівську редакцію літопису. Близько 1095 р. на цій основі було створено той звід, що ми його звемо Початковий київський звід; у 1112 р. завершено Несторівську редакцію, власне «Повість врем'яних літ»; через чотири роки свою редакцію дав Сильвестр, ігумен Видубицького монастиря. У 1113–1116 pp. була зроблена Василева переробка Несторового зводу, але вже не в Києві, а в Перемишлі; саме Василь написав оповідання про осліплення князя Василька й про подальші події 1097—1099 pp. Сильвестр скористався Василевою редакцією. Третя редакція «Повісті врем'яних літ» створена 1118 р. Таким чином, твір складався продовж майже 90 років і став основоположною українською книгою, універсальною за своїм характером, бо це не тільки систематизація української історії від найдавніших часів до початку XII століття, але й своєрідна хрестоматія поетичних епічних сказань чи уривків із них. У структуру «Повісті» введено й низку перших українських оповідань, що мають характер художньої прози; з іншого боку – це один із перших філософських творів, бо в ньому подано немало розмислів про світ та життя, витриманих у християнській ідеології. Не зайве сказати, що створення «Повісті» мало загальнодержавний характер, матеріал збирався з усіх земель, використовувалися візантійські хроніки, народні перекази, розповіді старих дружинників. Дослідники вважають, що постав літопис на державне замовлення київських князів і відбивав їхні думки та прагнення. Поява різних редакцій не тільки розширювала літопис, а й підпорядковувала його політиці того чи іншого князя. Загалом же «Повість врем'яних літ» ніби відбиває час, коли Руська земля розглядалася як єдине ціле, хоч і складалася вона з найрізноманітніших племен, не завжди й слов'янських, зрештою й слово «держава» значить: землі, які тримає певний правитель, а не землі з етнічно однорідною людністю. Несторові належить також честь створення перших агіографічних оповідань: «Убивство братів Бориса та Гліба», «Сказання, чого монастир назвався Пєчерським», «Житіє Теодосія».
Загалом у другій половині XI ст. київські книжники уже дбають про створення власного пантеону святих. На цій основі постало, крім Несторових оповідань, «Житіє Антонія Печерського», яке до нас дійшло в пізніших переробках, а в перекладний Пролог було введено житія Ольги, Володимира Великого, Бориса та Гліба, Теодосія та інших.
Існували й окремі житія Володимира та Бориса і Гліба. Так, «Пам'ять і похвалу князю Володимиру приписують Якову Монаху (Мниху) – близько 1072 р. У 80-х роках постало також оповідання про перенесення мощів святого Миколи до Бара.
У 60–70-х роках створені повчання Теодосія, києво-печерського ігумена, йому їх приписують сім на Великий піст: на вівторок, середу, четвер і п'ятницю третього тижня посту; для проголошення «на часах» – про терпіння та любов, про терпіння й милостиню, про ходіння до церкви – зразки мізантропічної, аскетичної християнської літератури, в них автор наслідував Теодора Студита; з літературного погляду вони досить убогі.
Анонімний автор у 1093–1096 pp. склав «Похвалу преподобному отцю нашому Теодосію». В кінці XI – на початку XII ст. жив чернець Григорій, якому приписують службу й канони преподобному Теодосію – це вже поезія архаїчного типу; про те, що Григорій писав канони, згадує й Полікарп у «Києво-Печерському патерику». На початку XII ст. писав богослужебні співи та молитви митрополит Іван Перший. Митрополитові Івану Другому приписують службу святим Борисові та Глібу — це також поезія.
Паломницьку літературу започаткував в українській літературі твір Данила Паломника (1106–1108), котрий описав свою мандрівку до Царгорода та Єрусалима: «Життя і ходіння Данила, руської землі ігумена». Згодом велика пілігримська література творилась у нас аж по кінець XVIII ст. Твір Данила Паломника ввійшов у «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала, загалом був надзвичайно популярний, бо збереглося його близько ста списків, але найдавніші із XV століття.
Перші книги, які дійшли до нас як визначні пам'ятки церковнослов'янської мови київського типу, були Остромирове Євангеліє (1056– 1057) і два Збірники Святослава 1073 і 1076 років. Загалом із XI до початку XII століття до нашого часу дійшло тільки одинадцять рукописних книжок українського регіону, і це в той час, коли Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950 книг, чималі бібліотеки були в Києво-Печерському, Видубицькому та інших монастирях. 1115 року володимирський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, вивіз до Володимира багато книг і помістив їх в Успенській церкві; його син Мстислав після походу на Київ також вивозив книги.
Коли додати до згаданих творів «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке постало в 1100–1101 pp., то цим окреслимо перший великий період історії писемної української літератури, базованої на християнській основі. Вона позначається особливим стилем, що його Д. Чижевський назвав «монументальним»: простим, виразним, раціональним, часом скупим, без особливих словесних прикрас, але з ознаками художнього опису, особливо у вставних літописних оповіданнях та поетичних структурах.
Так само як головною книгою XI – початку XII ст. стала «Повість врем'яних літ», так у XII ст. головною українською книгою став «Київський літопис», який продовжив «Повість врем'яних літ». Цілком свідомий поділ удільних князівств породжував постання місцевих літописів, які не тільки зосереджували увагу на загальнодержавних подіях, а й вбирали в себе події місцеві.
Так починає створюватися регіональна література, яка в окремих околичних князівствах через їхню етнічну відмінність від центру починає переростати в іншонаціональну (Новгород та володимиро-ростово-суздальські князівства), хоч в основу своїх літератур вони кладуть київську. Київський літопис ще має загальнодержавні тенденції, але більше уваги віддає таки київському життю. І хоч від Києва відділилися й деякі українські князівства (Чернігівське, Галицько-Волинське), через що там поставали свої літописні зводи, але дослідники вважають не випадковим літописний звід Іпатівський, в якому з'єднано «Повість врем'яних літ», «Київський літопис» і «Галицько-Волинський літопис», бо саме так було укладено “Руський літопис” як національний звід саме української історії від найдавніших часів по XIII ст. включно. Отже, факт складення такої пам'ятки увіч є документом ментальної єдності українських племен.
Київський літопис творився у 1111–1200 pp., у київському Видубицькому монастирі Святого Михайла, куди на початку XII ст. з Печерського перейшла місія літописання. Складається він із коротких щорічних записів та ширших оповідань, написаних у традиції «Повісті врем'яних літ». Твір можна розкласти на кілька частин. Перша – до 1146 р. йдеться тут про Мономахів та київські монастирі; друга частина – князювання Ізяслава Мстиславича (1146–1154), писана людиною цього князя, сюди вставлено просторе оповідання про вбивство Ігоря Ольговича, трапляється воно й окремо; третя частина – 1155–1174 роки, описані скупо й уривково; більш докладний опис – роки 1175–1185, де яскраво з'явлено боротьбу з половцями, сюди ж уводиться оповідання «Слово про Ігоревий похід»; і на завершення літопису знову йдуть короткі записи. В київський звід уводиться також похвала ігумена Видубецького Михайлівського монастиря Мойсея князеві Рюрику (1199 p.).