Із літературних постатей треба згадати Клима Смолятича – спершу ченця Зарубського монастиря під Києвом, потім митрополита (з 1147 p.), якого літопис зве «книжником та філософом». Він автор «Послання до Томи» — зразка релігійної суперечки тих часів. У цьому творі Клим Смолятич говорить про символічне тлумачення певних місць Святого Письма, тобто чи не вперше ставиться постулат алегоричного читання тексту, що в пізніших часах набуло особливого значення в мистецтві поезії. Друга важлива річ відбилась у пам'ятці: змагання неосвіченого й освіченого духовенства – явище, яке супроводжувало всю історію християнства. Із Климом Смолятичем пов'язано «Вопрошання Кирика новгородському єпископові Нифонтові» – про різні випадки церковної практики. Кілька відповідей цього «Вопрошання» належать саме Климу Смолятичу.
Символічним способом писання користувався Кирило Турівський, єпископ міста Турова, автор високопоетичних проповідей, з яких до нас дійшли чотири на свята і три чернечих повчання; дійшли до нас також його молитви й молебний канон. Приписують йому “Притчу про людську душу та про тіло», яка поклала в нас початок численним творам на цю тему, особливо улюблену в літературі бароко. Найбільш поетичне – «Слово в неділю по Великодні», з вельми цікавою метафорикою. Слова й проповіді К.Турівського мають виразну поетичну структуру; зокрема, високого звучання набув «Плач Богородиці» у проповіді на неділю мироносиць, який також поклав початок численним віршам на цю тему в поезії наступних поколінь. Віршами є і його молитви. Найдавніший рукопис із проповідями К. Турівського — «Кормча книга» з 1282 p., вони входили у збірники «Ізмарагд» та «Златоуст», відомі і в рукописах XVI ст., а вперше були надруковані у віленському молитовнику 1596 р. та в острозькій Псалтирі 1598 р.
Виключно християнсько-дидактичний характер має «Повчання до духовного чада» Георгія Зарубського, яке вчені також відносять до XII ст.
Тоді ж таки постало анонімне «Слово про князів», виголошене на честь пам'яті святих Бориса та Гліба – це чернігівська пам'ятка. П. Глубовський приписує твір до 1175 р. і вважає, що він постав із приводу конфлікту чернігівського князя Святослава Всеволодовича із двоюрідним братом, князем новгород-сіверським Олегом Святославичем. Автор тут виступає супроти князівських міжусобиць, твір певною мірою перегукується зі «Словом о полку Ігоревім». Вводиться сюди й похвала чернігівському князю Давиду Святославичу, який помер 1123 p., тобто тоді вже покійному. Твір морально-дидактичний.
Дійшли до нас ряд анонімних повчань та оповідань релігійного змісту чи зі світським елементом, а також залишки рицарського епосу, яким, без сумніву, є оповідання про Дем'яна Куденевича.
Не менш сильним з поетичної точки зору є «Слово Данила Заточника", яке М. Возняк називає дуже точно «перехідним кільцем від перекладного мистецтва до оригінального». Це — найдавніша пам'ятка жанру, що його пізніші книжники назвуть «візерунком», тобто це низка афоризмів, вибраних зі Святого Письма та різних збірників (таких як «Пчола»), котрі докладно й майстерно згруповано і пристосовано до історії засланого юнака Данила. Саме цей твір він начебто послав своєму князю, котрий покарав його за якийсь переступ, заславши в Новгородщину на озеро Лаче. З одного боку, це віршоване прохання, написане з усім блиском вислову. «Слово» датується кінцем XII – початком XIII ст., воно відоме у двох редакціях і багатьох списках. Адресат твору не з'ясований. Імовірно також, що «Слово» є чисто літературним творенням і реальних подій не відбиває.
До кінця XII ст. відносять також анонімне «Похвальне слово святому Климентові», виголошене з приводу відновлення невідомим князем Десятинної церкви, в якій перебували мощі святого, що їх привіз із Корсуня Володимир Великий. Проповідь, очевидно, також треба віднести до архаїчної поезії: помічаємо тут цікаву композицію, метафорику та діалоги, порівняння. Мабуть, у пам'ятці йдеться про Рюрика Ростиславича, що прийшов у Київ у 1194 р. Автором був увіч киянин. Згаданий нами Мойсей Видубицький, що проголосив слово на честь Рюрика (вставлене до «Київського літопису»), написав також «Слово про збудування стіни у Видубичах», яке також треба віднести до архаїчної поезії, на це є вказівка в самому тексті:
Тут-бо, не на березі, ставши,
Але на стіні свого творення,
Співаю тобі пісню переможну,
Як Маріам в давнину...
Окрім того, з'явилась у той час значна перекладна література: «Синайський патерик», апокрифи, «Шестиднев» Івана, екзарха болгарського, «Повість про Варлаама та Йоасафа», «Сказання про Євстафія Плакиду», «Повість про Акіра Премудрого» та ін.
Дійшли до нас від того часу й цікаві рукописні книги. Це написане близько 1120 р. в Києві «Юрієве Євангеліє» (на замовлення князя Мстислава для сина свого Всеволода), «Тріодь» киянина Мойсея (XII – XIII ст.), «Мстиславове Євангеліє» з 1115 р. тощо.
Загалом українська література XII ст. заявляє свою виробленість. Вона творить від 20-х років до кінця століття власний період, що зумовлюється роздробленням руських князівств, гострими конфліктами Києва з володимиро-суздальськими князями. Стиль творів цього часу стає орнаментований, метафоризований. Набирає сили архаїчна поезія, яка вже має свої архітвори. Розвивається агіографічне оповідання, відтак готується ґрунт для появи найвизначнішої збірки таких оповідань — «Києво-Печерського патерика». Творяться Слова, оповідання, проповіді, яких у тому часі мало бути набагато більше, аніж до нас дійшло. Головним осередком такого творення був Київ, частково Чернігів, Переяслав, тобто українські землі.
3 Особливості літературного процесу ХІІІ ст.
ХІІІ століття принесло українській літературі два монументальні твори, без яких немислимий був би весь подальший розвиток літератури: це «Києво-Печерський патерик» як твір винятково київської традиції та «Галицько-Волинський літопис» як твір традиції західно-української.
Книжники Києво-Печерського монастиря дбали про авторитет не лише давньоруської держави, а й про свою обитель. Вони вели літопис діяльності свєї братії, збирали перекази і легенди про життя і подвиги угодників, поширювали їх серед парафіян і прочан. Від початку монастиря і до ХІІІ ст. назбиралося чимало легенд про печерських отців, їх об’єднали в тематичний збірник, що дістав назву «Києво-Печерський патерик». В основу цієї видатної пам’ятки лягло листування києво-печерських ченців Симона і Полікарпа. Основне завдання, що його ставили перед собою Симон і Полікарп, полягало в тому, щоб через возвеличення святості провідного загальноруського релігійного центру піднести ідею єдності Руської землі як умови її незалежності. В цьому плані особливо показові оповідання Симона про спорудження Києво-Печерської церкви на честь Богородиці. В оповіданнях Симона Київ зображено як культурний і політичний центр, що має міжнародне значення. Він вабить до себе князів, бояр, зодчих, живописців, ремісників, купців із Візантії, Скандінавії та з інших країн. Усі вони віддають данину поваги Руській землі та її релігійній святині –Києво-Печерському монастирю. Навіть Богородиця та апостол Андрій сприяють містові на Дніпрі, що славилося золотоверхими храмами і розкішними палацами.
«Києво-Печерський патерик» мав велике значення для розвитку агіографічної прози (прози про життя святих) в Україні, про що свідчать велика кількість його рукописних списків. Він вплинув на становлення духовної поезії . Оповідання «Києво-Печерського патерика» – це, по суті, перша свідомо створена збірка новел в українській літературі. Факт створення цієї книги саме в ХІІІ столітті має своє виправдання – головне завдання твору – відновлення слави знаменитого монастиря в уже занепалому політично, але не культурно Києві.
Другий епохальний твір ХІІІ ст. – «Галицько-Волинський літопис», який у середині ХV ст. увійшов в Іпатіївський літописний звід, і писався як продовження «Київського літопису». «Галицько-Волинський літопис» обіймає 92 роки – від 1201 до 1292. Ділиться він на дві частини: перша, до 1261 р., охоплює часи Данила і творить ніби приватний княжий літопис Романовичів. У другій частині, після нападу Бурундая, літопис описує Василька, брата Данилового, та його сина Володимира – цю частину написано у Володимирі Галицькім. Волинський звід був укладений саме за князя Володимира. Друга частина менш цільна, у ній є суперечливі вставки. Літопис містить низку оповідань: про битву під Калкою, про Батиєве побоїще. Є в літописі оповідання про смерть Василька, повість про Куремсу і Бурундая – про напади татарських воєвод на Волинь, повість про події в Литві після вбивства Мендовга, повість про Володимира Васильковича. Автори літопису користувалися грецькими хроніками, зокрема хронікою Івана Малали, Святим Письмом, тут цитується Гомер тощо. Літопис має гарний поетичний стиль, згадуються пісні, яких співали князям, є оповідь про співака Митусу, літопис вбирає в себе віршові епічні елементи. Легенда про євшан-зілля – уривок, очевидно, більшого плетичного твору. В літописі багато афоризмів, метафор. «Галицько-Волинський літопис» має значення не тільки як джерельний історичний твір, котрий єдиний так докладно оповідає про події в Галичині та Волині, але і як літературна збірка повістей і уривків поетичних творів.