Курсова робота
НАЙДАВНІШІ ПАМ’ЯТКИ ПИСЕМНОЇ ТВОРЧОСТІ
План
Вступ
1 Передумови виникнення оригінального письменства на Русі
2 Система жанрів давньої української літератури Х-ХІІ ст.
3 Особливості літературного процесу ХІІІ ст.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Словесна творчість – надзвичайно важлива складова культури, якісна ознака цивілізації. Як відомо, писемна творчість виникла на переході від варварства до ранньої цивілізованості. Важливим чинником такого переходу було виникнення держав нового типу, становлення нових релігій. Для освячення влади вже недостатньо було усного слова, для цього потрібне було слово писане.
До наших часів не дійшли пам’ятки нашого письменства з Х ст., тільки з ХІ ст. – близько 30 рукописів, з ХІІ – близько 65 рукописів. Це тільки дрібна частина з того, що врятувалося на східно-слов’янському грунті від татарського погрому й пізнішого лихоліття української землі.
Переписчики дописували нові твори в рукописах, де містилися вже інші твори, перед тим переписані. До свого збірника вибирав переписчик з кількох рукописів те, що його найбільше цікавило або найбільше відповідало його цілі. Рукопис, що поставав через такий вибір, був оригіналом для інших копістів. До того ні переписчики, ні автори не вважали за потрібне назвати себе по імені. А коли який автор і зважився відкрити своє ім’я читачам, заслоняв його скромно всякими описовими висловами. Отже, дослідження в галузі давньої літератури є копітким і не завжди можливо віднайти істину.
Вагомий внесок у розвиток давньої української літератури зробили такі дослідники: Михайло Возняк, Дмитро Чижевський, Олекса Мишанич, Валерій Шевчук та інші.
Завдання нашої роботи полягатиме в систематичному описі найдавніших пам’яток та аналізові жанрової системи оригінального письменства давньої української літератури ХІ – ХІІІ століть.
1 Передумови виникнення оригінального письменства на Русі
Для виникнення літератури необхідні принаймні три основні передумови: сформована держава, наявність письма, існування високорозвинених форм усної творчості. Схему виникнення слов’янського письма, яка стала вже традиційною, виклав на початку Х ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у сказанні «Про письмена»: «Раніше ж слов’яни, коли були язичниками, не мали книг, а читали та ворожили за допомогою накреслень та зарубок. Коли ж охрестилися, то спробували записувати римськими та грецькими письменами – без упорядкування … І так багато було літ. Згодом же Бог-людинолюбець послав їм Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного і розумного, і той створив їм тридцять вісім письмен-літер: одні на взірець грецьких, а інші – відповідно до слов’янської мови». За «Повістю минулих літ», впровадження письма на Русі було важливою подією в комплексі заходів князя Володимира, який охрестив Руську землю. Є здогадки про якесь «письмо», що існувало на території східних слов’ян задовго до 988 року. В основі таких висновків – припущення про те, що якоюсь мовою складалися договори Русі з греками на початку Х ст.; досить розвинена ораторська проза, техніка оформлення книг не могли сформуватися за два-три десятиліття – отже, до того були певні традиції. Однак відсутність фактів і доказів піддавала сумнівам цю гіпотезу. Таким доказом сучасні дослідники вважають «Велесову книгу». Таким чином, писемність прийшла на Русь не на зміну усній словесності, а лише розширила функції мови.
Історики української літератури традиційно поділяють письменство початкової доби (ХІ-ХІІІ ст.) на «перекладне» та «оригінальне», відносячи до першої групи твори, запозичені передусім з Болгарії та Візантії, а до другої – писемні пам’ятки, витворені на власне українському грунті і відмінні від позичених місцевою тематикою, персонажами, колоритом. При цьому «перекладна» література розглядається як хронологічно первинна, як літературна підоснова оригінальної творчості давньої доби; відплвідно руські пам’ятки постають як похідні від перекладних, як своєрідне відгалуження, що оформилось у самобутнє художнє явище.
Отже, найдавніша писемна література на нашій землі постала на основі двох джерел: усної словесності, твореної продовж попередніх віків, а з прийняттям християнства – із засвоєння візантійсько-болгарських культурних запозичень.
2 Система жанрів давньої української літератури Х-ХІІ ст.
Система жанрів Київської Русі-України (термін «Україна» вперше зафіксовано в Іпатівському літописному зводі під 1185 і 1189 роками) не була широка: література, творена для потреб християнської церкви грецького обряду, морально-навчальні твори, проповіді, агіографічні писання (житія святих), тлумачення Святого Письма, полемічна література, апокрифічна, переклади окремих книг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, служебна та світська література (остання часто вбирала в себе твори духовні, але творилися вони для світських потреб), літописи, героїчні піснеспіви, які часом входили у літописи як складова їхня частина, й переклади творів з арсеналу візантійської та західноєвропейської літератур (як, наприклад, «Олександрія»). Дуже часто ця література анонімна (літописи анонімні тому, що є фактично збірниками писань різних авторів), але іноді твори мають індивідуальний характер, інколи знаємо їхнього автора. Властивістю деяких творів є те, що їх важко приписати конкретному часові, бо укладалися й творилися продовж десятиліть, тобто в різних редакціях (повніших і коротших), доки не здобували свого остаточного канонічного вигляду.
Фактично ця література з'явилася в XI ст., і до нашого часу, ясна річ, дійшли її тільки окрушини.
Найдавнішими пам'ятками вважаються такі: «Номоканон, або Кормча книга» — це збірник постанов і норм, прийнятих візантійською церквою від апостольських часів до останнього вселенського собору, з поясненнями; входило сюди і світське візантійське законодавство. «Руська правда» — це звід законів Київської держави, отже художньої літератури ці твори не стосуються. Відтак найдавнішим оригінальним твором треба вважати «Слово про закон та благодать» Іларіона, складене у міжчассі 1037—1050 рр., за жанром своїм це проповідь. Іларіон був київським митрополитом, поставленим без участі царгородського патріарха. Вже в той час існувало два типи проповіді: повчання й протопанегірик із прославленням якоїсь значної особи, тут маємо проповідь-похвалу. Саме на цій основі деякі дослідники вважають, що «Слово про закон і благодать» — це твір віршовий.
Про те, що проповідь у той час могла здобувати віршову структуру, свідчать проповіді Кирила Турівського; отже, вона проказувалася (можливо, речитативом) як напівспівний твір, хоч у даному випадку зробити остаточний висновок важко: поетична структура тут хоч і можлива, але ще невиразна.
Загалом, щоб установити поняття поезії в тому часі, треба спеціально на цій проблемі зупинитися, бо досі як поетичний твір Київської Русі-України розглядалося лише «Слово о полку Ігоревім», хоча коло поетичних пам'яток у тому часі було ширше. Так, перечитуючи «Повість врем'яних літ», І. Франко писав: «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, а тонічними з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музичним розміром». Наприклад, на той час були поширені так звані кондакарні (молитвословні ), вірші. Кондакарний вірш походить від візантійського вірша, а зрештою від біблійного. Головною ознакою кондакарного вірша є система ритмічних сигналів, «які маркірують початок рядків». Кондакарний вірш уживався у церковній службі: стихарі, кондаки тощо; можна вважати, що він уживався і в тодішній проповіді (безсумнівно в К.Турівського і гіпотетично в Іларіона) і був тільки підвидом тодішньої поезії, певною мірою поєднуючись із нею – саме тією, що виникала на місцевому ґрунті.
Крім кондакарної системи, архаїчна українська поезія творилася з кількох пластів: героїчно-дружинного, моралістичного, обрядового та билинного. До героїчно-дружинної та моралістичної поезії треба віднести поетичні «Слова». Про те, що це була поезія, свідчать звістки про музичний супровід при співі, як це помічаємо у «Слові о полку Ігоревім»: «Не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщі персти на живії струни накладає, — вони вже самі князям славу рокотали»; у «Слові Данила Заточника»: «Вострубімо, як у злотоковані труби, в розум ума свойого, почнімо бити, як у органи срібні, у знання мудрості своєї, висвистуючи на Богом одуховлених сопілках»; у «Слові о Лазаревім воскресінні»: «Ударив Давид у гуслі, покладаючи персти свої на живії струни, сидячи в підземнім Аді, мовляє: «Заспіваймо весело, дружино, піснями». Зазначимо, що в останньому випадку (у післякнязівський період поетичні засоби дружинного «Слова» передалися твору моралістичному).
До дружинної поезії входять епічні тексти, введені в літописи. Це була піднесена поезія, яка поширювалася в усній традиції і тільки випадково в уривках чи повністю була записана книжниками давніх часів. Ця традиція мала поширення, в такій поетиці було складено «Похвалу князю Вітовту» 1428 р. і «Слово про битву під Оршею 1515 року», де є, до речі, пряма вказівка, що перед нами таки поетична пам'ятка: «О пречистая і премудрая главо! Як тебе я назву і як похвалю! Покірливістю язика мойого і художеством ума мойого». Ця поетика органічно передалась у героїчні піснеспіви пізнішого часу, зокрема в думи, в яких використано той-таки несилабічний вірш із музичною строфою, який збагатився дієслівною спорадичною римою. Вперше спорадична рима проскакує в найдавніших пам'ятках: «Слові о полку Ігоревім», «Слові в неділю по Великодні» К.Турівського та «Слові про погибель Руської землі». Є вона і в проповідях Серапіона.