А тепер припустимо, що поданого автором факту в дійсності не було. Отже, це вигадка? Ні. Тут ми маємо справу з домислом. Справді, був Петро бійцем революції? Був. Сичали куркулі, що могутність Червоної Армії гарбузової луски не варта, бо й гвинтівок і набоїв у неї нема? І таке було. Ставили куркулів до стінки червоні воїни? Ставили. Що ж тоді тут вигадка?
Користуючись правом на домисел, автор ввів у нарис, в середовище реальних людей вигаданий персонаж, збірний тип злого, підступного куркуля, просторікування якого розбились об віру в правоту справи, котру боронив Петро Петрович Ашеулов.
Два роки хоробро воював солдат. Був поранений. Ампутація ноги. Каліцтво. Земля горить: Антанта насідає, а він, Петро, має повернутись у село. Він – відрізана скиба.
Розповідаючи про перебування Петра Ашеулова в госпіталі, автор «догадується» про думки і переживання свого героя. Зневірився Петро Петрович у своїх силах, занепав духом: кому він потрібен? Та ось до нього в палату приходить комісар. Поговорив, розрадив, підтримав; запропонував стати комуністом. Це вразило найбільше. Вважав себе списаним в запас, непотрібним і раптом… Комісар ще й книжку залишив. Щось про людину в морі: ЗНЄСРІЛЄННЯ, бажання покинути весла. Вмерти. Та ось вдалині загорілись вогні. І людина знайшла сили. Не підкорилась. Вистояла. І перемогла.
Такими були факти. І Юрій Рябцев знову вдається до домислу. Що відчула б людина в подібній ситуації? Цитуємо текст: «Вогні. Немає в мене попереду вогнів. Я каліка».
- Зарився головою в подушку.
«А як би сказав комісар?»
Може б так: «І які б вітри не бушували, які б бурі не налітали на нас – все одно світить наша Радянська держава, ніби смолоскип у степу. А ми – солдати революції, покликані партією обороняти її».
«А може це і є той вогонь, заради якого я повинен взятися за весла. Боротись і перемогти. Так, так, перемогти!.»
Безперечно, послідовність плину думок Петра Петровича в ту лиху годину була, мабуть, дещо іншою, але суть їх залишилась. Автор уявив людину правдиво і піднесено, за її розповіддю про книгу комісара помітив пружину, яка спрацювала і вселила віру у свої сили, в своє майбутнє. Отже, і тут ми маємо справу з домислом, який правдиво, реалістично відображує дійсність.
Про домисел і вимисел, їх зіткнення і протилежності при подачі факту добре сказав у своїй книзі «Проблеми літературної майстерності в журналістиці» Ю. Лазебник: «Вимисел є більш вільним, бо він «не прикований» до якогось одного документального факту, а домисел настільки «прив'язаний» до конкретності, що він тільки може пояснювати і витлумачувати її, але ніяк не відступати від неї і не перекручувати її. Саме такий вид фантазії властивий журналістській творчості». Автор нарису не має права перекручувати дійсність, відступати від правди життя.
Оперувати домислом слід обережно. Трапляється іноді так, що ситуації вірні, але біда приходить звідти, звідки її нарисовець і не чекає.
Наведемо рідкісний, але повчальний приклад. Якось працівникові однієї з районних газет Миколі М. редактор доручив написати нарис про одного з кращих у районі чабанів. Микола недбало кивнув головою:
– Через тиждень буде в полосі. Трапилось так, що про свою обіцянку
Микола згадав лише через п'ять днів, коли редактор спитав:
– Як нарис про чабана?
Микола знітився, але сказав, що йому нібито залишилося зробити лише кілька мазків, що вранці нарис буде на редакторському столі і т. ін.
Через кілька хвилин Микола сидів біля телефону.
– Вільшана? Вільшана? У вас є чабани? – запитував він колгоспного обліковця.
В трубці хрипіло і пищало, Микола морщився, мов від зубного болю і перепитував:
– Дмитро кажете? Петро? Так… так…
Давно працює? Що‑о? Давненько? Ага… Скільки років? Та не йому, а скільки років працює? А з себе який? Що‑о? Молодий, широкоплечий? А показники?. Чудово!. То я напишу про нього. Ви передайте йому…
Нарис про чабана Микола здав у визначений строк. Його заверстали «підвалом», з клішованим заголовком і відповідною рубрикою. На редакційній «літучці» Микола виглядав іменинником: автора хвалили.
Нарис починався так: «Я зустрівся з ним, коли він вигонив свою різноголосу отару на пашу. Це був високий, широкоплечий парубок із замріяними очима. Ми швидко познайомилися, і незабаром я вже знав, що звуть його П… Ніби доброму приятелеві оповідав він мені про тонкощі своєї професії, ділився планами», – твердив далі нарисовець. Ще далі: «І він тихо, потім голосніше й голосніше заспівав. Любиму… Чабанську:
Вівці мої, вівці, Вівці та ота-ари…
І ширилась пісня, і лунала до голубого обрію… І слухали її зачаровані земля і небо. А я згадував його слова…»
В такому ключі був написаний весь нарис. У ньому були роздуми автора про людей, що творять достаток, про їх працю, про луки, котрі здавалися закарпатською полониною. Була струнка і справді тепла розповідь про людину – без техніцизмів і навіть не по шаблону.
Але того ж дня на столі редактора задзвонив телефон.
– Я, Андрію Степановичу, – озвався редактор до секретаря райкому. – Що?. Що?. Не може бу…
Трубка повисла в повітрі.
– Миколо! – голос редактора зірвався на хрип. – Миколо! Чабан твій…
– Що?.. – з'явився на порозі Микола, полотніючи. – Глухонімий?. Він глухонімий?.. – простогнав Микола.
Журналістика жорстоко сміється з тих, хто намагається обминути її закони або ж проявити несумлінність. Провчила вона й Миколу М., який вигадав нісенітницю, видавши її за авторський домисел.
Безумовно, нарисовець-журналіст чи робсількор–людина з індивідуальним світосприйманням, суб'єктивна в оцінці того або іншого факту – може і помилитися, побачивши в уявному – справжнє. «Одні й ті ж очі при різному освітленні і різному душевному стані людини теж можуть здатися нам зовсім не однаковими. Але цим ніяк не можна виправдати тих нарисовців, які, посилаючись на складність зображення людини, перекручують її образ до невпізнання. В процесі спостережень за людиною автор може якісь її риси не помітити або передати їх в трохи іншому світлі, може щось намалювати не зовсім типове й характерне для неї, але в своїй основі він повинен відтворити людину такою, якою вона є насправді, в житті, якою її бачили і спостерігали інші».
Отже, весь «секрет» і вся складність у тому, що людина, про яку пише журналіст, повинна обов'язково бути «такою, якою вона є насправді». Інакше то не нарис, а сіренька підробка під нього, яка нічого спільного не має із справжньою творчістю.
Так, на жаль, трапилось в автора нарису «Добро не має кордонів», в якому розповідається про одного інженера. Нарис проблемний: інженер створює новий автомат, що дасть великий економічний ефект, але зустрічається з бюрократизмом, з яким йому доводиться боротись. Тема потрібна, факти цікаві. Тут лише треба вишукати колоритні деталі і штрихи, показати, як перемагає нове, психологічно вмотивувати дії героя.
А що знаходить читач? Нарис починається описом почуття радості героя: він став батьком. Читаємо: «Від родильного будинку інженер пішов бродити понад морем, проходив цілий вечір і все думав: коли дружину й сина забере додому, скільки в голові народиться всіляких винаходів? З кульовою оправкою вже впорався. Тоді візьметься за стан, що працює з часу пуску цеху. Чому занедбали стан? Може, слід помудрувати, внести якісь конструктивні зміни?.»
Кожний, хто прочитає цей уривок, скаже: вигадка, бути цього не могло. І справді. Важко повірити, що в таку хвилину молодий інженер не думатиме про сина, не побачить його у своїй уяві витівником-хлопчиськом, школярем… інженером (батьки завжди мріють, щоб сини. йшли їхніми шляхами).
Читаємо далі. Анатолій – творить, винаходить. Як же? – цікавиться читач. Будь ласка: «Тільки-но Марія Андріївна, під щоку підклавши руку, тихо засинала, як Анатолій Петрович навшпиньках викрадався до своєї кімнати. Тут він ворожив біля креслень «автоматичного вальцівника», а потім заглиблювався в розрахунки; захопившись працею, не помічав, що у вікнах починала синіти ранкова імла. І часто чув, коли відчинялись двері, до кімнати беззвучно, як тінь, заходила дружина… й стиха питала:
– Чи тобі, друже мій, найбільше треба?
Анатолій Петрович брав дружину за руки й винувато говорив:
– Мабуть, в якихось клітинах кори головного мозку я відчув потребу поставити гідравлічні поршні саме з таким нахилом, підрахував і бачу: автомат ще ліпше працюватиме. – І дивився у бездонні, променисті очі Марії…
– Тоді працюй… – говорила дружина і важко зітхала…»
Ні, не такий він, інженер Анатолій, яким зобразив його автор нарису. Не такий. Це вигадана автором людина, яка говорить не притаманною їй мовою, яка діє в умовах нереальних.
В нарисі, безумовно, була спроба порушити і розв'язати важливу проблему. Але автор збочив із путівця. Не міг змалювати людину такою, якою вона є насправді.
Подекуди, захопившись зовнішнім ефектом, деякі автори роблять читачам і своїм героям ведмежу послугу. Так, молоді тваринниці Донецької області, прочитавши у газеті «Радянська Донеччина» нарис «Катрине щастя», мали підстави вважати завідуючу фермою колгоспу імені Орджонікідзе Катерину Титаренко найнещаснішою людиною на селі. Бо: «Справді, відтоді як вона стала завідуючою, живуть вони з чоловіком якось не так, як усі. Бачаться рідко, ще рідше розмовляють». І лише коли чоловік її згодився працювати на фермі скотарем «…вони вперше за дев'ять років подружнього життя йшли на роботу разом». Виходить: бійтеся, колгоспні трудівниці того, щоб вас призначали на відповідальні посади.
Нарисовець ніколи не повинен забувати, що домисел, який би допомагав відтворювати правду, виникає не сам по собі. Глибина його правдивості залежить від значення тієї справи, про яку пише журналіст, і від чутливості його серця. Знання допомагають бачити справу людини в такому обсязі, в якому вона сама її бачить. Проте слід пам'ятати, що лише знання ще не дають повноти уяви. Вони повинні доповнюватись такою розвинутою чутливістю і вразливістю серця автора, яка б переносила його у світ думок і відчуттів іншої людини.