Закономірності жанру вимагають від автора художнього нарису копіткої роботи над композицією і сюжетом твору. З цього приводу, правда, ще й досі існує певна розбіжність думок як серед теоретиків, так і практиків. Дехто, поділяючи нариси на журнальні та газетні, проводить між ними певну грань і твердить, що так званий журнальний нарис повинен бути сюжетним (на цьому сходяться майже всі), а для газетного сюжет не обов'язковий. Очевидно, поділ цей штучний, бо слідуючи йому, треба було б говорити про оповідання газетне і журнальне, про повість, що вийшла окремим виданням, і ту, що надрукована в журналі, а це завело б у хащі суб'єктивних доказів і тверджень.
Безумовним лишається те, що струнко побудований композиційне, гостро сюжетний нарис – окраса номера газети, скарб доробку автора, не одноденка, а художньо вивершений, повноцінний твір.
Що ж таке сюжет?
Сюжет – це основна форма розкриття змісту художнього твору ', це форма розгортання теми. Сюжет – це той цвях, який ніби збиває, зводить воєдино всі частини твору, а композиція – способи з'єднання в ньому образів і сукупність усіх засобів їх розкриття.
Ми розглянемо кілька нарисів сюжетних і «безсюжетних», щоб переконатися в тому, наскільки вигідно відрізняються перші від других, наскільки виграє газета, автор і читач у першому випадку і наскільки програють вони в другому.
Нарис дописувача Івано-Франківської обласної газети «Прикарпатська правда» Романа Федоріва «Реквієм» – твір героїчної спрямованості. Тема його – одвічна боротьба життя і смерті. Смерть перемагає., але торжествує безсмертя. Смерть не владна над ним.
Щоб показати це засобами художнього слова, відтворити динаміку життя своєї героїні – садистськи замученої бандерівцями комсомолки Марії Закович, проникнути в її внутрішній світ і розкрити його в усій повноті, автор обирає оригінальний сюжетно-композиційний прийом.
«Я ще не чую реквієму, – починається нарис. – Ще в мені тиша і навколо тиша, ще йду дорогою. Дорога ця подільська, стара, вичовгана віками. Дорога сива од пилу. Обабіч, немов кремезні мірошники, стоять ясені, біля них туляться в білих намітках верби».
Шлях приводить автора до хати діда Максима Заковича. А далі: «…але ще реквієму не чую, ще мажорні звуки у моєму серці, ще дід мовчить. Він старим картузом змахує пил з стільця і каже сідати. І тепер ми сидимо обидва за столом. І вже десь у моєму серці зойкнула скрипка».
Ця заявка автора насторожує. Вона одразу ж заволодіває увагою читача, кличе його за собою. Бо ж «Максим Закович бере мене за руку і розповідає… довго, поволі, йому вже нікуди квапитися, ми йдемо не в завтра, йдемо у вчора, а там, у вчора, все залишилось на своїх місцях».
У дні вчорашньому – донька Марія. У дні вчорашньому – «німецькі снайпери, що збили зорі з неба», і «в темряві десь далеко, як папороті квіт, світяться ракети».
Але у дні сьогоднішньому – несхитне, Марійчине: «…– Я, тату, служницею не буду… Наші йдуть».
Продовження композиційного прийому: «І я ще не чую реквієму…»
Це хвилює, це збуджує читача, це змушує його пройнятись думкою про щось величне, заради чого варто було віддати й життя.
Сюжетний хід: Федорів повертається з «учора» в «сьогодні», де «сонце купається в росах, село вже не спить, село вже клепчеклевцями об сталеві «бабки», збиває з кісся косу. «Вранці сінокіс. Увечері – концерт. «Концерт? Ґазди дивляться один одному у вічі, під вусами, як світанки, посмішки».
Сьогодні все, як учора. І «коси грають на плечах променями», і «трава пахне медом», і «пастухи збивають на ровах червоні голівки будяків».
І знову рефреном авторське: «І я ще не чую реквієму».
А Максим Закович як? Він у згадках. Він бачить її, свою доньку, вона несе йому полуднувати. Вона говорить про те, що сама писала оті афіші, що нове життя настає.
В її словах – віра у світле завтра. Щастя і радість.
І далі: «Ой, дивися… – він ще щось їй хоче сказати, попередити, захистити, але мовкне, блукає поглядом по недалекому лісі; ліс розморився на сонці, мурликає стиха, як кіт, але батько знає, що тиша його зрадлива, що в лісовій тиші бродять вовкулаки. В його серці вже озвався реквієм, озвався тихо, журливо».
І увечері «вчора» був також концерт. Перший у вільному краї. І «старий Закович ніс додому в серці єдину мелодію і ніс ще радість за дочку. Ні, ні, тепер вона не буде служницею, не буде».
А вона – дістала пересторогу від бандитів, їм сміх у селі – ніж у груди. Вони попереджають: «З вогнем бавишся».
Головна сюжетна струна: «Старий чує реквієм. І вже дивується самому собі. Ще вранці сховав би дочку в мишачу нору. А тепер він не чує ляку, тепер йому реквієм байдужий, у цей вечір він зрозумів, що його Марійка не зможе жити в норі, і він не зможе, і люди не зможуть. Не хочуть!
Може ці думки навіяла йому Марійчина пісня? Може ці думки достигли в залі, коли він слухав, як схлипували в темряві матері за синами, що загинули на фронтах. За що вони загинули? За що? Щоб якийсь злодій Команицький заступив ясну дорогу і грозився? Щоб багачики знову брали в найми його дітей?.
– Не бійся, дочко. Я благословляю тебе…»
Ось перші складові частинм сюжету – зав'язка, коли старий Заковяч ще побоюється бандитської помсти, коли думає і каже: «Ой дивися», і кульмінація – в ньому визріло рішення стати в ряди бійців» адже «Марійка не зможе жити в норі, і він не зможе, і люди не зможуть». Звідси й благословення батька.
Кульмінація наростає. Автор читає в розповіді Заковича «ненаписані листи до сьогоднішніх вісімнадцятирічних». Марію приймають до комсомолу. Вона – комсомольський секретар. Ватажок першої рільничої бригади. З нею – батько. Вона в полі: «Стояла серед полів висока, смуглява, з усмішкою на губах. Здавалось, стоїть не звичайна вікнянська дівчина, дочка старого Максима Заковича, а сама мрія цієї землі».
І не побачила, як від дороги бігло до неї четверо з автоматами наперевіс.
Авторський відступ:
«Маріє, тікай, Маріє…
Реквієм ходить полем:
– Маріє!!!»
Вона не тікала. Вона прийняла смерть гордо.
Знову цитата з ненаписаного листа. Кульмінація: «…Ні, друзі мої з шістдесятих років, смерть моя була страшна, я чула її дихання. Я хотіла жити, жити… Але я знала за що вмираю. Я лише боялась, аби не
розплакатись. Я хотіла вмерти гордо.
Я знала, що на моє місце стануть інші, їх буде багато…»
Потім останній відступ автора: «Нас багато, Марійко, чуєш ти нас?
Чуєш?
– Чую, ч-у-ю-ю!!! – лунає й нині над полями, білими старими дорогами. – Чую, друзі!
– За народ смерть приймаю… І вмерла. Щоб жити. Реквієм стих».
Наведений короткий виклад основних позицій, використаних Романом Федорівим у нарисі, дає багатий матеріал для розмов про виконання ним сюжетно-композиційних норм.
Сюжет у «Реквіємі» зримо відтворює справжню життєву ситуацію. Дотримано умову – зобразити завершеність події. А показати завершеність зображуваного життєвого процесу, не зупинитись на півдорозі – одна з найважливіших вимог до твору. Купа каміння – не діж. Кілька фактів – не нарис. Цемент – кріпить цеглу. Сюжет – факти. Окрім цього «Реквієм» має гострий, насичений драматизмом конфлікт – основу сюжету.
На жаль, чимало нарисів, що друкуються в періодичній пресі, дуже багато втрачають через безконфліктність. У них відсутні зіткнення характерів і суперечностей. Все або вкрай гладко, або наївно просто. В житті ж так не буває В житті повсякчас виникають зіткнення протилежностей. А тому без конфлікту не розгортається і сюжет. Ще Дені Дідро говорив: «Істинний контраст – це контраст характерів і положень, це контраст інтересів».
Конфлікт вимагає гостроти кульмінаційного періоду твору – тієї «точки кипіння», яка повертає чи зумовлює течію подій, дає героям наснагу діяти так, а не інакше, вселяє в них впевненість у своїй правоті. У Романа Федаріва – це віра Марії у сонячне завтра і пісня, яку «не задушишь, не убьешь». Це – реквієм і безсмертя, котре перемагає смерть. Композиційна побудова нарису захоплює, від нього неможливо відірватися. В цьому – художність сюжету, в цьому цінність твору.
Іноді в гонитві за зовнішнім ефектом деякі автори вдаються до розважальних сюжетів, втрачаючи при цьому ідейну насиченість нарису. В цьому випадку твір стає такою собі розцяцькованою забавкою, зовні привабливою, всередині пустою. Повчальний і вичерпний щодо цього вислів Г.В. Плеханова, де він оцінює значимість творчості Дюма-батька і Густава Флобера: «В чому полягає різниця між забавним оповідачем і художником, скажімо, між Олександром Дюма-батьком і Густавом Флобером? В тому, що перший діє на читача зовнішнім інтересом подій, про які розповідає, а другий «приворожує» його зображенням того, що переживають його герої».
Нарис повинен саме «приворожувати» читачів зображенням переживань героїв і повинен, повторюємо, бути глибоко психологічним. Без психологізму, публіцистики, фабули, яку вони зумовлюють, сюжету не побудуєш.
Існує безліч засобів розкриття сюжету. Це і присутність автора в нарисі, його характеристика героїв, відступи» введення в дію читача, авторський опис вчинків персонажів і їх мислення. Це – і взаємне розкриття образів, коли в зіткненнях героїв, в їх розмовах тощо проявляється авторський задум – відповідно висвітлити подію; це – і невласна пряма мова, яку охоче використовують нарисовці.
Перелічити сюжетні прийоми неможливо. Але про найбільш поширену форму – наявність авторського «я», мову від першої особи, як засіб окреслення портретів, скріплюючу основу образної системи, хотілося б дещо сказати.
Окремі журналісти вважають, що присутність автора в нарисі недопустима, шкідлива, що автор, мовляв, є автор і прізвище його увінчує твір. Навіщо ж, кажуть такі критики, «якати», «рекламувати», «висувати» себе на перший план?
Очевидно, що подібні сентенції безпідставні. Автор цілком вправі писати від себе, насичувати нарис своїм розумінням подій, своїми переживаннями. Авторська інтонація в нарисі іноді необхідна. Відберіть, скажімо, в «Реквіємі» Романа Федоріва цю інтонацію, і ви зімнете, заглушите реквієм, що звучить у його серці, відлунює у ваших серцях, ви згубите нарис.