Творчість Черемшини, а також спогади різних осіб, які добре його знали, свідчать, що він був вірним сином свого народу, до кінця відданим справі боротьби за його соціальне і національне визволення. Як письменник і як адвокат він був оборонцем інтересів трудящих верств західноукраїнського селянства. Він не вважав себе борцем ("хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я", - писав Черемшина в автобіоргафії), але насправді був ним, бо не терпів ніякого ярма, ненавидів всією силою своєї думки "гієн, вовків і шакалів", як називав він визискувачів.
Кровно зв’язаний з селянською біднотою також Лесь Мартович. Народився Л. Мартович 1871 році в селі Торговиця, Городенківського району, Станіславської області, у родині селянина-бідняка, який служив громадським писарем. Семирічним хлопцем віддають батьки майбутнього письменника до місцевої школи, де Лесь пробув цілих три роки. Після п’яти років навчання у сільській школі Мартович успішно витримує вступні екзамени у Коломийську гімназію і в 1882 році стає її учнем.
Згодом виключений з Коломийської гімназії, Мартович продовжує навчання у Дрогобицькій гімназії.
У 1892 році Мартович успішно склав іспит на атестат зрілості і в цей же час вступив на юридичний факультет Чернівецького університету.
Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Л.Мартович в 1891 році публікує в редагованому І.Франком журналі "Народ" своє друге оповідання "Лумера", в якому змалював життєві картини дореволюційного галицького села.
Незабаром після закінчення гімназії (1893 р.) письменник виступає з листівкою, присвяченою життю і діяльності основоположника наукового комунізму – Карла Маркса.
У 1898 році Мартович бере діяльну участь у редагуванні радикального журналу "Громадський голос".
В останні роки життя Мартович виношував немало планів на майбутнє. Зокрема багатий матеріал для нових його творчих задумів дали події імперіалістичної війни, про що сатирик писав в листі до свого товариша по громадській роботі.
Однак роботу над здійсненням своїх творчих задумів Мартовичеві не довелося цьому перешкодила смерть сатирика, яка сталася внаслідок тривалої тяжкої хвороби в селі Погариську 12 лютого 1916 року.
Значення творчості Леся Мартовича велике.
Спираючись на досягнення передової реалістичної школи Т.Г. Шевченка, М.В.Гоголя, М.Є. Салтикова-Щедріна, І.Я.Франка та інших письменників, Мартович своєю творчістю розвивав і збагачував традиції української і російської літератури, а його сатира виразила всю своєрідність і силу національного характеру народного гумору, його невичерпні художні можливості.
Поряд з Черемшиною, Франком та іншими передовими письменниками, Мартович з величезною сатиричною гостротою і правдивістю змалював носіїв "реакційного", "тісного, стухлого" духу, що є виявом глибокого вивчення сатириком суспільно-історичних процесів.
Письменникові було властиве вірне розуміння позитивного ідеалу. Борючись сатиричним словом проти основ пануючого австро-угорського режиму, Мартович викривав типові потворності, характерні австро-угорській та галицькій реакції, і це викриття робилося сатириком в ім’я майбутнього торжества передових ідеалів і народних прагнень.
Важливими рисами художньої манери Мартовича є гостра злободенність і відверта тенденційність його творів. Сатирик відгукувався на злободенні питання сучасності, таврував і засуджував порочні явища дійсності, ставлячи свій талант на службу трудовому народові.
Рисою, що визначає специфіку художньої манери Мартовича, є сатиричне змалювання дійсності. Ніхто в українській літературі дожовтневого періоду після І.Франка не мав такого яскравого сатиричного обличчя, як Л.Мартович, що був останнім видатним сатириком дожовтневої української літератури.
Через яскраво виражену політичну спрямованість і пристрасне викриття галицьких соціальних порядків творчість Л.Мартовича була вороже зустрінута українськими буржуазними націоналістами, які ще за життя письменника свідомо ігнорували його твори, навмисне замовчували або спотворювали їх. Вчитель Л.Мартовича І.Франко захистив письменника від несправедливих нападок з боку ворожої критики. Постійно піклуючись про ідейно-художнє зростання Мартовича, він дав вірну оцінку його творчості і першим серед літературознавців правильно визначив художні особливості творів письменника, підкреслив його надзвичайну спостережливість ("прегарний обсерватор"), сатирико-гумористичну спрямованість його творів ("надзвичайний гумор"), вказав на його просту і цілком оригінальну художню манеру.
Проте найбільш цінність сатиричних творів Л.Мартовича полягає в тому, що вони для народу залишаються яскравими документами того часу, розповідають правдиву історію життя західноукраїнських трудящих, які довгі роки перебували під гнітом австро-угорських окупантів.
Серед талановитих письменників, які вписали своє ім’я в історію, поруч з іменам Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини та інших почесне місце займає Лесь Семенович Мартович.
Літературний процес тих часів був складним, багатогранним, суперечливим. Посилилась ідейна боротьба між революційно-демократичним напрямом і представниками різних буржуазно-декадентських течій. Конкретно-естетичним, творчим виявом цієї боротьби стало впровадження в літературу і мистецтво певних принципів відтворення дійсності. Це була боротьба методів і стилів. Вона діставала свою реалізацію як у творчій практиці представників різних течій і угрупувань, та і в теоретичних настановах, лозунгах, деклараціях.
Зрозуміло, що нові суспільно-літературні умови вимагали від письменників пошуків нових форм художнього осмислення життєвого матеріалу нове життя прагнуло нового слова. Питання про найвідповідніші ідейні завдання, форми відтворення дійсності в літературі тієї доби було першорядним. Нових форм шукали як митці революційно-демократичного табору, так і представники деградуючих декадентських кіл.
Потребу нових засобів відображення життя усвідомив і Степан Васильченко.
Вже на початку творчого шляху він зіткнувся з різними літературними джерелами. Проте письменник не прийняв за взірець модернізм українських декадентів, далеких від його ідейно-естетичних уподобань. Творче кредо С.Васильченка мало своїм корінням українську народну творчість і глибоко реалістичну літературу Шевченка і Гоголя, Нечуя-Левицького і Короленка, Франка і Л.Толстого, Лесі Українки і Чехова, Коцюбинського і Горького. Спираючись на прогресивні традиції цих письменників, Васильченко пішов у ногу з передовими літераторами свого часу по шляху народності і реалізму. Народився Степан Васильченко (Панасенко Степан Васильович) 8 січня 1879 року в козацькому містечку Ічня, у сім’ї бідного ремісника – шевці Василя Панасенка.
Закінчив школу С.Васильченко кращим учнем.
1894 року С.Васильченко їде до Коростишівської вчительської семінарії. Тут, у семінарії, вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.
1898 року С.Васильченко закінчує семінарію і, сповнений райдужних планів та мрій, їде працювати в село Потоки на Канівщині.
Незабаром його вижили з села.
І починається поневіряння С. Васильченка з школи в школу, з місця на місце. Спершу переводять його до Богуслава. Попрацював трохи в селі Карапишах, потім перебирається на Полтавщину. Тільки приступив до роботи, аж приходить пакет: протягом двадцяти чотирьох годин перейти в Драбівську школу. Думка про навчання не залишала С.Васильченка й раніше, а зараз просто не давала спокою.
У 1904 році С.Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту – "мужицького університету".
По закінченню їде працювати на Донбас у село Щербинівку. Та не встиг там обжитися, як разом з іншими учителями його заарештовують і кидаю бахмацьку тюрму. Його запідозрювали в організації Горлівського повстання, яке саме перед цим було придушене.
Півтора роки борсався С.Васильченко в тюремних сітях. Літературної праці не кидав.
Винісши з тюрми тиф, він потрапляє в Бахмацьку лікарню. Трохи очунявшись, їде в Ічню до матері. Вчителювати йому категорично заборонили, і він живе з приватних уроків.
Як він любив дітей, їхній сміх, їхні клопоти, як любив він школу, вдень гамірну, вночі порожню і тиху, і зимові вітри-пустуни і осінні квіти. Важко було розлучатися педагогові, закоханому в свою професію, з школою, з дітьми. Важко було письменникові поривати з тим середовищем, з якого вийшов, з якого брав теми, образи, якому присвятив усього себе. Та хвороба серця змусила. А 11 серпня 1932 року вулицями Києва йшла траурна процесія. Помер Степан Васильченко. Смерть передчасно обірвала життя великого чарівника слова, майстра-художника.