У контексті загального розвитку біографічної прози помітно активізувалося звернення письменників до образу Григорія Сковороди, що було позначено прагненням відкрити в постаті свого попередника нові, зумовлені загальними і ідеологічними тенденціями риси. Крім того, саме історико-біографічна проза мала найбільші можливості для повного і всебічного розкриття цього образу. Письменники широко використовували біографію Сковороди, окремі факти з життя, творчу спадщину, народні легенди про нього. Докладність, глибинність образу митця посилювалася застосуванням психологічного аналізу у змалюванні філософа. У різні часи здійснювався різний підхід до трактування образу: від містика, аскета до бунтівника. Подібна розбіжність концепцій розв’язання характеру історичної особи пояснюється недостатністю його літературно-філософської спадщини, поверховим її прочитанням, ідеологічною позицією деяких дослідників.
Зрозуміло, що твори про Г.Сковороду, які вийшли у 70-80-х роках, не були першою спробою освоєння образу українського мислителя, а їх автори спирались на певний досвід своїх попередників. Тому ми маємо змогу говорити про певну “історичну етапність” напряму розкриття образу. Через історико-біографічний тип його розробки (твори І.Срезневського, В.Нарєжого, П.Куліша, В.Поліщука), художньо-філософські інтерпретації, що спричинили символізацію образу, збільшення його художньої умовності, узагальненості (П.Тичина, М.Рильський, Ю.Клен, В.Шевчук) українська література прийшла до освоєння образу на рівні діалогізму, взаємодії, який простежується у значній кількості літературних творів досліджуваного періоду.
Літературознавці неодноразово вказували на складність створення цілісного образу Сковороди в біографічній прозі. Це зумовлено “нечіткістю самої філософії образу, що відбиває нечіткість і недосконалість документально-біографічної першооснови”[23,84], а також такою типової на той час вадою жанру, як відсутність повноцінних засобів ідейно-художнього вирішення “поетичної біографії” незвичайної людини. У зв’язку з обмеженістю документальних даних постала дискусія про правомірність включення домислу автора в тканину життєпису. Більшість критиків висловлювала думку про те, що “домисел потрібний в художньому творі, важлива міра, смак, доцільність, ідейно-естетична вартість його”[ 23,84]. Але в той самий час помилкова акцентуація спричинила наявність неповноти оцінки, суттєвих хиб у численних працях про Сковороду. Склався досить далекий від реальності стереотип образу філософа. Постійне наголошення на його скромності, згадки про стоптані постоли, запилюжену свитку, торбу і ціпок подорожнього заступили “риси інтелігентності, силу характеру, артистизм всебічно обдарованого мислителя і митця”[10,183]. Значна кількість творів досліджуваного періоду була спрямована на подолання цього трафарету, але досягти цієї мети вдавалося далеко не всім.
На початку сімдесятих років з’явилися численні наукові розвідки про Григорія Сковороду. Безпосереднім приводом до їх написання й публікації стало святкування 250-річного ювілею митця. Значна їх частина мала відверто популяризаторський характер і не внесла чогось суттєво нового у сковородинознавство. Але поряд з ними вийшли цілком оригінальні, ґрунтовні дослідження, об’єктом яких стали життєвий шлях Сковороди, концепції його філософського вчення, літературна спадщина. Так, на увагу заслуговує праця А.Ніжинець “На зламі двох світів” . Книга побудована за такою схемою: короткий вступ і два основні розділи( “У пошуках істини” та “Сковорода і Харківський колегіум”). Увага автора фіксується насамперед на тому, що “виводило Григорія Сковороду за межі вісімнадцятого століття, вело у майбуття, безсмертя”[3,86]. Докладно простежується, як наполегливо шукав український філософ істину, підкреслюється оригінальність його мислення. Найвищим ідеалом для Сковороди проголошується концепція “вольності”, свободи. Змістовним елементом праці А.Ніженець виступає дослідження зв’язків поглядів мислителя з античною філософією, зокрема його роль у розвиткові ідей Епікура у площині української наукової думки.
Розвідка становить нову сторінку в сковородинознавстві, оскільки містить маловідомі або й зовсім невідомі факти його біографії, пов’язані з працею Григорія Савича у Харківському колегіумі у 1759-1769 роках, використання яких стало можливим внаслідок ґрунтовного вивчення дослідницею архівних матеріалів. Аналіз цих даних дозволив автору зробити широкі узагальнення стосовно принципів педагогічної діяльності Сковороди-викладача, розкрити сутність його методики у викладанні синтаксису й грецької мови, визначити
новаторські риси складених ним курсів етики (“Начальная дверь ко христианскому добронравию”) та поетики (“Рассуждение о поезии и руководство к искусству оной”). Заслуга А.Ніжинець полягає у розкритті стосунків Сковороди з його сучасниками-поетами. У дослідженні український філософ показаний “велетнем думки, буревієм, що серед темряви і мракобісся на зламі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століття, руйнував застій думки, високо підніс ідею вільної, натхненної праці, ідеї щастя і прогресу людства”[3,88].
Але незважаючи на вагомість досліджень найбільш цікавими з точки зору інтерпретацій образу мислителя є біографічна проза про нього. Значне місце серед художніх творів про Г. Сковороду 70-80-х років ХХст. займає роман І.Пільгука “Григорій Сковорода” (1971р.). Жанр твору сам автор визначив як “художній життєпис”, адже в ньому чітка документованість фактів біографії та історичних реалій поєднується з емоційно забарвленою оповіддю про формування характеру й світогляду українського поета і філософа. Історичні екскурси, що містять у собі оцінку тогочасної дійсності з позицій автора, покликані якнайповніше змалювати соціальне середовище, у якому жив Григорій Сковорода, зобразити “життя царського двора з його плітками й інтригами”[30,8], деякі епізоди історії Запорізької Січі, події гайдамаччини й війни з турками. Усі ці події автор намагається подати крізь призму сприйняття філософа-гуманіста. Але у творі виразно простежується досить традиційне для радянської літератури “не поглиблене і творче самостійне прочитання “сковородинівського всесвіту”, а збереження його (звісно, в адаптованому вигляді) в офіційно акцентованому лоні національної культури взагалі”[21,25].Отже у творі постає традиційний образ мандрівного філософа з посохом і книгами у торбинці, що “подорожував по Україні, часом вчителював, а більше спостерігав страдницьке життя народу і перейнявся його болями”.
Своєрідною є композиція роману. Він складається з трьох частин. У першій та другій послідовно розповідається про життя Сковороди – від прощання із батьківською домівкою до зрілого віку. Третя ж частина значно відрізняється своєю структурою, способом викладу матеріалу, а тому дещо випадає із загального плану оповіді. Так, якщо перші дві частини мають чітку сюжетну лінію, події описуються в хронологічному порядку, то третя, яка є своєрідним поєднанням народних легенд і переказів про Г.Сковороду із критичним аналізом літературної і філософської спадщини мислителя, порушує стрункість композиції, виглядає штучно створеним додатком до художньої біографії. Це зумовлено тим, що зображення літературної діяльності поета в основній частині твору мало другорядний характер, а оскільки філософські вчення, світогляд Сковороди не можна збагнути, не приймаючи до уваги його художні твори, автор був змушений приділити їх розгляду окремий розділ роману. Крім того є й інша, цілком зрозуміла й благородна патріотична мета, заради якої І.Пільгук вводить цю третю частину, - “підкреслення всенародної поваги до пам’яті філософа, возвеличення його імені”[21,26]. Адже автор поставив перед собою таке завдання: “Повідати нащадкам, як наша правда засівалася у рідному ґрунті з давніх-давен і наливалася жадобою волелюбства та нев’янучою силою народної мудрості”[20,135]. Щоправда він не зумів уникнути впливу свого часу, а тому Григорій Сковорода виступає у творі “предтечею народовладдя в комуністичному його варіанті”[21,26]. Попри всі намагання І.Пільгука пов’язати гуманістичні погляди філософа з радянською дійсністю початку 70-х років, тези про любов до народу, душевне благородство та працелюбність, допомогу скривдженим і приниженим не могли не залишитися на рівні моральних абстракцій, адже їм повністю суперечили реалії тоталітарно-шовіністичного радянського суспільства. За відсутністю можливості філософсько-психологічного вглиблення в образ Сковороди автор зосередив свою увагу на окремих яскравих деталях та епізодах життя героя (так, відмова поета від шлюбу з дочкою майора виступає прикладом благородних поривань Сковороди, його прагнень зробити світ кращим).Але іноді надмірна деталізація ускладнює сприйняття твору, уводить читача від центрального образу життєпису. Зокрема опис подорожі цариці Єлизавети до Москви і Києва, підготовки до неї насичений занадто великою кількістю подробиць. Завантаження тканини роману безліччю деталей певною мірою спричинило значну редукцію, штучне спрощення образу мандрівного філософа. Тут складні, багатошарові ідеї та погляди Сковороди “втискуються в рамки просвітительства”, їх розвиток змальовується як рух “від ідеалізму до матеріалізму, дедалі гострішої постановки соціальних проблем”, в якій більшовики бачили навіть елементи “класової ненависті”[21,26]. Тому , оцінюючи цей твір варто зважити на традицію формування радянського літературного процесу.