Однак не слід вбачати у романі Пільгука лише прояв ідеології. Дійсно, багато в чому автор наслідував традиційне трактування канонічного образу, він не зміг уникнути лубковості у змалюванні Сковороди (ідеалізація у нарисах про останні роки життя поета).
Натомість інтерес становить докладні розповіді про вихованців видатного педагога, зокрема В.Томару та М.Ковалинського, їх життя і громадську діяльність. Деякі факти біографії отримали оригінальне тлумачення, так, за Пільгуком, діда Сковороди на Запорожжі за неспокійну вдачу прозвали Скорою водою, а пізніше це прізвисько в устах народу зазнало змін.
Крізь увесь твір виразно проходить мотив утечи Сковороди від “сітей”, в які прагнув спіймати його світ. Усе відкинув мандрівний філософ: і звабливість тихого родинного життя (“Бо чорні дівочі очі плетуть сіті, в яких може запутатися людина. Ні, хай плетуться вони для інших...Не час ще прибиватися до берега спокою, коли душа рветься у простори...”) [20,80], і підступні й улесливі запрошення єзуїтів (“Не залишали єзуїти переслідувати Григорія Савича, коли помандрував він в інші міста. По всій імперії Габсбургів були розставлені їхні хитро плетені, як павутиння, сіті.”) [20,69], і численні запрошення православного духівництва (“Годі блукати по світу... Час причалити до пристані!..ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі”) [20,120]. Крізь випробування проніс Сковорода свою духовну свободу, оберігаючи її від будь-яких зазіхань: “Мир ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомими, покровительством, вигодами, утіхами й святинею”[20,121]. Автор розповідає про життя мандрівного філософа просто й переконливо, хоча й не уникає певної ідеалізації. Твір завершується “Післясловом”, де І.Пільгук дає перелік тих, хто звертався до образу Сковороди протягом двох з половиною століть, використовує при цьому ряд історичних документів ( переважно, листів), авторські відступи, роздуми про шлях митця набувають публіцистичної експресії.
Значна кількість творів 70-х років має явно “ювілейний” характер , тобто у контексті уславлення та вшанування пам’яті митця відбувалася поступова канонізація цього образу, перетворення його на побронзовілий меморіал. Так, надрукована у цей час повість В.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди” виразно свідчить про “регресивну тенденцію до поверхово-ілюстративного висвітлення історичного матеріалу та його регламентованого ідеологічного потрактування”[21,28]. Цей “фрагмент з незакінченого роману” за життя письменниці так і не перетворився на повноцінний твір через його схематичність і трафаретність. Невдалою виявилася спроба автора розкрити традиційні для образу Сковороди морально-філософські питання свободи митця, його духовної самореалізації. У повісті описано подорож юного Григорія до Петербурга та його участь у придворній капелі. Романтичними рисами позначено змалювання незвичайної вроди й таланту хлопця, почуття власної гідності: “У малиновому кунтуші, підперезаний синім турецьким поясом, з прадідівською шаблюкою на боці, з мережаним коміром тонкої лляної сорочки, з чорним хвилястим волоссям, старанно підголеним у кружок, високий і стрункий дев’ятнадцятирічний студент Сковорода був красенем...”[29,66] Він постає освіченою, чулою людиною, гарним музикою, який сповнений живого інтересу до життя. Але змалювання образу мислителя характеризується типовими для радянської біографічної прози рисами. Так, увага насамперед зосереджується на яскравих епізодах його життя (похід Академії до Лаври, розмова юнака з Олексою Розумовським), які не завжди сприяють повноцінному розкриттю образа. Крім того, у досить невеликий за обсягом твір вміщено таку кількість побутових подробиць, другорядних персонажів, які лише побічно пов’язані з життям Сковороди, а іноді взагалі не мають значення для розкриття центрального образу (Тодося, Андріян, Пріся та ін.), що є суттєвим недоліком біографічного твору. Певна ідеалізація наявна в образі Розумовського, якого автор показує як красеня, “велетня”, що піклується про “нашу рідну країну Малоросію”[29,75]. Слабкість композиції, хронологічні зсуви деякою мірою виправдовує тільки те, що “Молодість Григорія Сковороди” – не закінчений твір, а лише ескіз, схема, якій не судився подальший розвиток у площині роману. Поява цього та подібних творів була зумовлена тим, що соцреалістична естетика була зорієнтована передусім на канон (ідеологічний, світоглядний), на адаптацію історичних образів, очевидна штучність чого значно зменшувала художню вартість творів.
Подібним за ідейно-філософським рівнем, “меморіальністю” образу Сковороди є “Основ’янська повість” І.Ільєнка. У творі подано охудожнений переказ біографії Григорія Квітки-Основ’яненка. Автор намагався використати вчення Сковороди як певний стрижень повісті, але не спромігся піти далі прямого цитування літературно-філософської спадщини мислителя. Ми стикаємося з уже звичною трактовкою постаті “незвичайного любомудра”[9,91], у якій переважає моралізаторство, повчальність. Головний персонаж повісті – Григорій Квітка – не вдається до творчого осмислення вчення Сковороди, сприймаючи його твори як сукупність готових рецептів: “Знову і знову перечитував він рукописні трактати Сковороди, шукаючи виходу з тісного лабіринту”[9, 100]. У потрібний момент Григорій згадує той чи інший вислів, але це цитування не виглядає чимось природним, а здається більш схожим на стислий виклад етичних, світоглядних принципів українського філософа з метою їх популяризації. Тут відсутня хоча б мінімальна цілісність у створенні образу Сковороди, очевидним є однобічний характер використаних засобів творення. Наведення розрізнених цитат або пропонує читачеві традиційне меморіальне утілення постаті мислителя, або взагалі призводить до розмитості, невизначеності образу. Автор зупиняється на побіжних згадках про філософа: “Суєтне людське щастя ,- думав Григорій ,згадуючи вірш Сковороди “Всякому городу нрав і права”[ 9,102] , або “Звірившись на море, перестаєш належати собі”. Я добре пам’ятаю ці слова Сковороди”[9,101], і як підсумок – “Григорій любив згадувати юність, коли Сковорода гостював у них”[9,89]. Отже, самі лише спомини – без будь-яких спроб осмислення, інтерпретації. Тому можна говорити про повість І.Ільєнка як про свідчення “гальмівних тенденцій в українській прозі початку 70-х років ХХ ст.”[21,28]. Ми бачимо відсутність авторського особистісного освоєння образу, нових світоглядних ракурсів. Використання окремих відбитків філософського вчення Сковороди І.Ільєнком позбавлено цілісності, не відповідає авторській меті. Посередній художній рівень повісті підтверджується й тим, що твір залишився в журнальному варіанті й не був перевиданий книгою.
У сімдесяті-вісімдесяті роки до образу українського мислителя вже вкотре у своїй творчості звернувся В.Шевчук. Після виходу у кінці шістдесятих роману “Григорій Сковорода” , який став значною подією в українській літературі завдяки якісно новому освоєнню образу, “глибинному алегоричному сенсу” твору[21,25], автор здійснив ще кілька спроб використання освоєного ним історичного матеріалу. Так, у книзі “Під вічним небом” у межах висвітлення життєдіяльності та духовного внеску у скарбницю людської мудрості таких персоналій, як Сократ ( розділ “На вчитель істини”), Григорій Сковорода (“Осяяння”) та Махатма Ганді (“Велика душа”), автор намагався підкреслити загальнолюдську гуманістичну спрямованість ідей українського філософа, їх місце в розвиткові світової філософської думки. Здобутком твору є трактовка духовної спадщини Сковороди як закономірного вияву національного культурного прогресу нашого народу. Також В.Шевчук наголошує на тому, що як творчість, так і життя митця пройшли під знаком гуманізму, народолюбства. У порівнянні з романом ця повість становить менший інтерес з позицій новизни у трактовці постаті мислителя, оскільки має швидше “культурологічний, параметрований потребою введення духовно-філософського надбання України в загальносвітовий контекст” сенс [21,25].
Подальшим кроком в освоєнні цього матеріалу В.Шевчуком стала стаття “Григорій Сковорода – людина, мислитель, митець”. Цей популяризаторський твір мав публіцистичний характер і не претендував на всебічне висвітлення життєвого й творчого шляху філософа, глибоку трактовку його спадщини. Загальними штрихами автор окреслив місце й значення Сковороди для української культури, пояснив причини його популярності серед сучасників – письменників, дослідників, читачів, актуальність його вчення: “він зумів сказати щось вічно цікаве, сокровенне, те що залишається в міжчассі, не старіючи й не бліднучи”[31,209]. Об’єктом уваги В.Шевчука стали також культурний розвиток України ( творчість мандрованих дяків, просвітницькі віяння у колі тогочасної інтелігенції), суспільні умови: “над селянами зависла, а тоді й затяглася петля кріпаччини”, “зникає, власне знищується, постійний і надійний притулок вільнолюбства – Запорозька Січ”, “йде масове зубожіння народу”[31,215]. Заслуговує на увагу цікава гіпотеза автора про створений Григорієм Сковородою курс вивчення поезії, що, як відомо, став причиною суперечок між ним і переяславським єпископом Никодимом Сребницьким. Оскільки текст поетики до нас не дійшов, В.Шевчук висловлює думку, що причиною конфлікту був не стільки зміст, скільки новаторська її форма. Автор вважає, що нею була збірка “Сад божественних пісень”, яка є ніби своєрідним “зведенням всіх основних поетичних розмірів українського бароко”[31, 212]. Тому обурення єпископа було зумовлено тим, що Сковорода відмовився від написання традиційного курсу поетики, подавши замість нього систему практичних вправ. Автор аналізує мотиви декількох пісень збірки, виділяючи в них відбиття філософських концепцій мислителя, наводить стислий виклад життєвих і творчих принципів Григорія Сковороди. В цілому твір має характер популяризаторського викладу вже освоєного історичного матеріалу і становить інтерес саме з цих позицій, адже чогось суттєво нового у сковородинознавство внесено не було.