Козацтво, як етносоціальний елемент, формувалось на протязі декількох десятиліть з чотирьох етапів. Під час наступу на українські землі польської експансії, козацтво увібрало у себе найпрогресивніші сили українського народу, що згодом дозволило створити українську етнічну державу. Крім того, як основний етносоціальний елемент українського суспільства на Середньому Подніпров’ї, козацтво взяло на себе функцію захисту всього українського населення Речі Посполитої, його прав, традицій, культури та віросповідання.
Отож, козацтво відіграло величезну роль в етнотворенні і у формуванні української нації. Ядром же етносоціальних процесів в цей час залишається Середнє Подніпров’я, де виникає, формується і розвивається українське козацтво, етносоціальна природа якого дозволила йому захищати свою землю від нападів ворогів і сприяла етнічному розвитку українського народу, який не тільки не припинився в умовах литовської, а згодом і польської експансій, а навпаки, продовжувався все більшими темпами, саме на території середньої Наддніпрянщини, завдяки етнотворчій діяльності українського козацтва.
Розділ 2. Літературознавці про козаччину
На поч. 19 ст. посилюється письменницький інтерес до історії України. Павло Білецький-Носенко (1774-1856) був автором першого poману про історичні події 1648-57 «Зиновий Богдан Хмельницький». Твір насичений маловідомими літописними свідченнями, текстами універсалів і вистyпів Б. Хмельницького. Показані також його соратники Т. Богун, М. Кривоніс, І. Золотаренко, Д. Нечай. Могутній визвольний рух був підготовлений, на думку автора, багаторічною боротьбою запорожців, цих «неустрашимыx флибустьеров». У російський текст роману вплетено чимало українських історичних обрядових пісень і поетичних творів самого автора, тобто роман, по суті, двомовний.
Євген Гребінка (1812-1848), приділивши пильну увагу художньому дослідженню подій рідної історії, поетизації козацьких ватажків, написав низку романтичних поезій («Печаль», «Курган», «Украинский бард», «Казак на чужбине» та ін.). Найчастіше в них згадується ім'я С. Наливайка. Персоніфікований образ могили виступає як символ волі й вічного зв'язку з рідною землею. У центрі поезії «Украинский бард» - ромaнтичний образ бандуриста. На історичному матеріалі написані повість «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) і роман «Чайковский» (1843). Головний герой зазначеної повісті - історична постать, людина надзвичайної мужності; Золотаренко гине під час повернення козацького війська з походу. Провідний пафос роману «Чайковский» - утвердження демократичних основ Запорозької Січі, де виховуються справжні герої-патріоти, яким і постає з твору головний герой – Олексій Попович-Чайковський.
У творах Левка Боровиковського (1806-1889) «Козак», «Палій», «Смерть Пушкаря» «вольний козак» постає в ореолі таких символів, як «широкий степ», «буйний вітер», «вірний кінь». Сцена прошання січовика («Козак»), мотиви розлуки з батьківщиною дуже близькі до прощання Байронового Чайльд-Гарольда. І все ж козак чи гайдамака у поета ще досить абстраговані від їхньої справжньої суспільної ролі.
Для одного з найвизначніших представників українського романтизму Амвросія Метлинського (1814-1870) козацькі часи були добою національної гідності (поезії «Бандура», «Степ», «Спис», «Козак та буря», «Козача смерть»); героїчні характери історичного минулого протистоять нікчемним персонажам сучасного авторові періоду. Тема колишньої слави козацтва, гіркого смутку за тим, що назавжди відійшло, звучить у творчості Амвросія Метлинського. У баладі «Козачая смерть» поет з жалем стверджув: там, «де недавно козак гомонів, його кінь тупотів», тепер тихо, спокійно. І постав перед нами «степ-земля», що «рідну й нерідну кров допиває», поле бою, рясно вкрите трупами. А проміж трупами, вмираючи, старий козак із сином розмовляє. Трагедійність ситуації пояснюється запитаннями сина. Болять йому рани, важко помирати, не нажившись, не долюбивши, далеко від матері, від рідних.
«Батьку, батьку! Хто по нас заплаче,
Хто нас поховає?» –
«Чуєш, синку! Чорний ворон в'ється, кряче,
За дяка співає! »
В останню хвилину батько втішає сина, що їхня смерть відплачена, адже й ворогів «не трохи гине». Зворушує схвильований авторський відступ:
Отак розмовляло, далі застогнало,
А далі замовкло ... тільки кров дзюрчала ...
У баладі відчувається вплив українських народних дум і пісень, у яких змальовано смерть козака на полі бою. Так, врешті, як і в баладі Боровиковського «Чорноморець», побудованій на фольклорній символіці. До тіла загиблого козака, «крізь реберця» котрого вже й «трава пробивається», припадають у тузі три ластівки – птахи, які завжди в народній поетиці символізували любов. «Першая ластівка – мати рідная рида; А другая – сестра; третя ластівка - жінка покійного». Там, «де матуся рида», «кровава ріка протікає до моря глибокого». Плач сестри асоціюється з річкою, що залишила слід, однак «просохла, не влившись до моря».
«А де жінка була - і росиці нема». Символічний вступ до балади побудований на фольклорній антитезі. «Не сірий туман піднімається з Чорномор'я, а злітаються «гуси то сірії; «не хмару снігів буйний вітер навів – піднімаються лебеді білії». Вони й розповідають про загибель у степу «ясного сокола», «доброго молодця» – славного козака-чорноморця.
Образ козацької вольниці, в якому проступає ідея національної незалежності України, змальовано в історичиих елегіях, елегійних віршах-роздумах, віршових оповіданнях та баладах «Могила», «Поминки», «Козак» Я. Щоголева, «Іван Кучерявий», «Гей, Іване, пора» М. Петренка, «Старі пісні» О. Корсуна, «До могил» О. Шишацького-Ілліна. Слова Т. Шевченка «Тії слави козацької / Повік не забудем!» найточніше формулюють лейтмотив цієї групи творів. У вірші «Козак, гайдамак, чумак» А. Метлинського окреслена деградація в наступності цих трьох персонажів - символів української історії. До нього близький вірш «У полі» Я. Щоголева, де один за одним відпадають від колишнього козака його атрибути (кінь, шабля, рушниця), і він стає звичайним «гречкосієм». Історичні особи наділені елементами легендарного суб'єктивно-авторського вимислу («Палій» В.Забіли, «Дорошенко» О.Корсуна). І все ж у відображенні подій, пов'язаних із діяльністю Мазепи та Полтавською битвою, тогочасна українська поезія практично не відходила від ортодоксальної російської історіографії, хоча були тут і яскраві винятки - балада «Мана» О. Корсуна, поема «Мазепа, гетьман український» С. Руданського. Поема «Кочубей» невідомого автора засвідчує показовий факт, що українська література мала свою поему про Мазепу і Кочубея раніше, ніж з'явилася «Полтава» О. Пушкіна (липень 1828). Модифіковані, перетворені фантазією творця історичні факти стали основою поеми М.Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833). У ній дві сюжетні лінії: перша - причини й розмах Хмельниччини, друга - кохання Богдана і польки Марії (Минодори). Художній здобуток цього твору збагатила написана pociйською мовою поема Є. Гребінкн «Богдан» (1843). Хоча історичну конкретику в ній нерідко заступають узагальнені символи − історія боротьби двох орлів із чорними воронами, образ могили тощо, − все ж простежується близький до історичної достовірності образ гетьмана, наголошується на тісному зв'язку його з козацькими масами.
У баладі Костомарова «Брат з сестрою» оживає одна з найтрагічніших сторінок нашої історії – спустошення української землі турецько-татарськими людоловами. Під час набігу кримчаків на Київ загинули батько й мати, а їхню малу доньку забрано в ясир. Брат дівчинки, який дивом врятувався, потрапляє до Запорозької Січі. Через роки, випадково опинившись на невільничому ринку, він викупляє з неволі дівчину-бранку і вінчається з нею. Коли ж з'ясувалося, що вони рідні, Івась із сестрою розвіялися по степу жовтим і синім цвітом. Фінал балади набирає глибоко трагічного звучання. Адже трагедія цих двох людей - це трагедія всієї української землі, пограбованої, сплюндрованої, вкрай змученої безкінечними ординськими розбоями.
Розділ 3. Козацька вольниця у творах українських поетів-романтиків
Єдиним твором на історичну тематику в доробку поета є «Палій». Герой його – білоцерківський полковник Семен Палій (40-ві роки ХVІІ ст. – 1710), відомий своїми конфліктами з Мазепою та участю в Полтавській битві на боці Петра. Зображення історичної постаті та історичних обставин у Забіли загалом невиразне (де спостереження свого часу детально, порівнявши Забілу з Т. Шевченком, аргументував І. Франко) і нагадує подібну ж манеру віршів О.Корсуна, трохи пізніших поем Д.Мордовця, С.Руданського, почасти С.Воробкевича. Але, видається, не художньо-історіографічний опис мав передусім на увазі автор твору і навряд чи колоритна зримість історичної постаті була конче необхідна поетові для вираження своїх ширших, світоглядних та естетичних уявлень, що тут, подекуди безпосередньо, представлено.
Головним у творі є меланхолійний роздум з приводу минущості всякої історії, враження огромом часів, що нашаровуються на далекі сліди життя якоїсь конкретної, навіть і відомої людини («Де те військо запорозьке, Де те, що куріло? Де Палій ваш чорноусий? Усе те потліло! Нема вже того нічого, Прахом розлетілось, І кістки там не влежали, Де чиїм хотілось... »). Це уявлення про підлеглість фрагмента людської історії (поет невипадково обирає типовий і значимий для національного самоусвідомлення приклад) осяжному епічному плинові часу могло б видаватись однією з виразних ознак романтичного світовідчуття у поезії Забіли, але воно тут же коригується загалом сентиментальним за своєю ідеологією, сповненим релігійної резиґнації фіналом, який завершує досить несподіваний – після портретування та життєопису героя – поворот у смисловій композиції твору «Бо всі, хто живуть на світі, Що вони такеє? Земля, курява і слава, І ніщо другеє. Бо над всіми заспівають, Земля в землю й піде, І повстаєм тоді колись, Як Христос знов прийде»).