Марію переслідує низка хвороб: «У мене ж спина болить» [94; 147], «Марія більше хворіє, ніж ходить. Літо і сонце тримали її на ногах» [95; 150], «Марія не могла відповісти. Кашель западенний мучить» [96; 157].
«Лягала кожний день і, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію… Пригадувала її маленьку Христусю і вставала знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати згинути живій дитині» [97; 158]. Марія вже нажилася, не мала жаги до життя. Проте мала велику любов до дочки, онуки, і вставала через силу завдяки величезним зусиллям волі. Так, Марія – вольова людина, що над усе цінує дитяче життя. Мабуть, тому, що вже втратила сімох дітей.
«Марія навіть не здивувалася, що він (Гнат) прийшов. Здавалося, так і треба» [98; 167]. У Марії завищені вимоги до оточуючих – вона не сумнівалася, що Гнат прийде. Вона навіть занадто впевнена у любові і вірності Гната. «Не проси у мене, Гнате, прощення – Бог простить, а я не маю чого прощати» [99; 108] – Марія легко прощає людям, що її оточують, не гнівається довго, не злопам’ятна.
Марія вже слаба: «Марія підійде і зупиняється. Відсапує, витирає мокрі очі» [100; 146].
«О, вона вже давно не може плакати» [101; 146]. Серце Марії вже зачерствіло, вона вже виплакала всі сльози.
«Віднесу вже сама. Якось таки дійду» [102; 146]. Це свідчить про її самостійність, впертість.
«І пішла. Пішла і йшла через сніги й хуртовину. Йшла багато верстов…» [103; 146]. Марія – витривала і вперта.
« – Пане! Голубчику! Товариш дорогий! Пустіть мені його. Прошу вас! Пустіть мені» [104; 147]. Марія готова терпіти приниження заради сина, готова сама принижуватись. «Замерзлий кусень хліба принесла назад» [105; 148]. Марія економна.
Настала нова влада, нові порядки. Померли всі Маріїні сини. Але вона не плаче. «Марія соромиться старечої сльози» [106; 145] – ця жінка хоче бути сильною, не показує слабкість, все ще горда.
Для України настали важкі часи – Голодомор. Марія хоче врятувати дочку і внучку від голодної смерті. Вже стара, ослабла, проте: «Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала в вузличок і йшла. Йшла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги…» [107; 158]. Це свідчить про її неймовірну терплячість і самовідданість, а також про велику любов до дочки, до якої, власне, і йшла Марія.
«Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко» [108; 167] – жінка не боїться смерті.
«Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко розкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно» [103; 170] – так виглядала Марія в останній день свого життя.
«Питали, скільки літ живе…
– Багато, багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки» [104; 160] – такий вік Марії з її слів.
«Не засліпли ще старі очі. Бачать, бодай би ліпше таки засліпли» [110; 146]. Марія вважає за краще не бачити всіх жахів Голодомору.
Гнат, повернувшись до Марії, так говорить про неї: « – Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє» [111; 167].
Ось як змінилась зовнішність Марії: «Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, згаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої, заяложеної хустки» [112; 167].
«Тридцять днів гаснула сама Марія – покинута, одинока» [113; 163]. Під кінець життя Марія залишилася сама, але все одно не хоче вмирати: «Довго, довго виривалася з життя Марія…» [114; 170].
«Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті, з розчепіреними пальцями ноги… З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються в чорну пелену, без початку і кінця… Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар…» [115; 170]. Автор не хоче прощатися з героїнею, як може відтягує її смерть, чи, радше, звістку про її смерть, докладно описуючи деталі її останньої хвилини.
Марія померла.
Цікавою є зміна думки Гната про Марію під час її подружнього життя з Корнієм. Так, на початку Гнат бачить її так: «Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив Марію, що хмелиною в’ється навколо дужого тіла ворога… Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка б’є її по лиці» [116; 72]. А в кінці життя жінки: « – цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю…» [117; 167].
Цими двома репліками вимірюється весь життєвий шлях Марії, все те, що вона досягла на землі: з рабині перетворилася на святу за допомогою праці. Вона досягла найвищого – материнства.
Мова Марії народна, насичена різноманітними прислів’ями, приказками: «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек» [113; 13], «Моє невлад, то я зі своїм назад» [114; 13], «Смійся, Матвіку, дам копійку» [115; 15], «Цур тобі, прудивусе, які в тебе руді вуса» [116; 12].
Автор наводить приклад пісень, які співає Марія: «Летить галка через балку» та «Ото тії чоботи, що зять дав».
Може заінтригувати читача той момент у романі, коли Марія після того, як Гнат спалив її будинок, захищала його, запевняла всіх, що це зробив не він, а під кінець життя після сповіді Гната говорить, що знала, про це з самого початку. Зі змісту книги важко зробити висновок, що змусило Марію змінити думку або ж просто захищати зловмисника. Можливо, причиною стала її провина перед Гнатом: адже вона принесла йому багато болі, горя і прикростей. А, можливо, вік, життєвий досвід переконали її у провині Гната.
Уважно читаючи текст роману, можна зауважити, що Марія помирає двічі. Перед останнім розділом, книгою про хліб, перед Голодомором, автор зазначає: «Дні Марії скінчилися» [117; 124]. Проте Марія жила. І останнім рядком стали слова: «Марії не стало…» [118; 170]. В першому випадку Марія помирає духовно, в другому – фізично. Останні дні жінка жила без душі – Голодомор не має ані моралі, ані духовності як і в книзі, так і в житті.
Причинами ж другої смерті стали, власне, старість і голод. Скінчилися дні Марії… Так, для Марії щасливе життя закінчилося, скінчилося все те, чого вона так прагнула: жити і працювати спокійно поруч зі своїм чоловіком, бачити дітей, онуків живими. Починалося нове життя, як автор зазначає: «початок кінця». Проте «сонце так само сходило і заходило». Життя Марії, хоча і понівечене, продовжувалося до фізичної смерті.
«Ти спиш, Маріє… Ну ти й чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені!» [120; 145], «Маріє, Маріє! Ну що? Чого плачеш?» [120; 145]. Ці цитати є словами автора, звернені безпосередньо до самої героїні твору, Марії.
Такі звернення наводять на думку, що, створивши цей образ, автор живе її життям, ця героїня йому рідна, він ніби персонально знайомий з нею. Марія ще молода, і автор трішечки засуджує, лякає її. В старості він співчуває, жаліє нещасну жінку після втрати дитини.
Марія – типова жінка того часу, така, як і усі: «…ані Корній, ні Марія, ні сотні тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…» [121; 124]. Цим реченням автор глобалізує образ Марії, мимоволі підносить її до символу усієї України…
Взагалі все життя Марії можна поділити на чотири частини: до одруження з Гнатом, подружнє життя з Гнатом, подружнє життя з Корнієм, після подружнього життя з Корнієм. Можна помітити деяку повторюваність подій у цих частинах. Так, перша подібна до четвертої, друга – до третьої.
Перша частина (дитинство і молодість Марії) розпочинається з втрати матері та батька. Марія залишається сама – вона одинока, відкинута, нікому не потрібна. Цей період життя жінки завершується приходом в нікуди: шлюб з нелюбом.
Четверта частина (старість Марії) у свою чергу розпочинається з втрати коханої людини – Корнія і усіх дітей. Вона залишилася у цьому світі сама, без близьких і рідних. Марія помирає, йде в пустоту.
Друга частина починається з шлюбу Марії з Гнатом, важкою працею. У жінки народжується дитина, згодом помирає. Потім знову народжується нежива дитина. Третьою дитиною стала дівчинка Надійка, що також померла. Ця частина завершується розлученням Гната і Марії.
Третя частина починається з одруження Корнія і Марії, такою ж важкою працею. Перша дитина – нежива, другим народився хлопчик, потім близнята Надія і Максим, потім син Лаврін. Усі вони по черзі помирають. Останньою вмирає Надія. Завершується частина розлученням Корнія і Марії.
Однаково сильно побивалася Марія за своїми первістками від Корнія та Гната, однаково любила дітей, однаково вони й вмирали.
Ознайомившись з текстом «Марії» Уласа Самчука, можна провести деяку паралель між героїнею цього твору і Марією Богоматір’ю. Для порівняльної характеристики пропонується характеристика образу Богородиці.
По-перше, Марія – діва: «до діви, що заручена з мужем була…, а ім’я діві Марія» (Луки 1:27).
Вона благословенна: «Радій, благодатная, Господь із тобою! Ти благословенна між жонами!» (Луки 1:28).
Марія обережна, роздумлива: «Вона ж затривожилась словом, та й стала роздумувати, що б то значило його привітання» (Луки 1:29).
Марія ляклива: «Не бійся, Маріє, бо в Бога благодать ти знайшла!» (Луки 1:30).
Вона ще не знала чоловіка: «Як же станеться це, коли мужа не знаю?..» (Луки 1:34).
Смиренна: «Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!»
Марія привітна, товариська: «і ввійшла вона в дім Захарія, та й поздоровила Єлизавету» (Луки 1:40).
Марія благословенна: «Благословення Ти між жонами, і благословенний плід утроби твоєї!» (Луки 1:42).