Кого ж вони представляють? Нiкого iншого, як тих, що ми їх звикли прозивати круками та воронами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку, новий розгiн в країну правди й волi. Тi ворони - це неначе злi демони трьох слов'янських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою порахункiв, а через те й кожний у себе дома не може запровадити нового, кращого ладу.
Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можновладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не їх життя-буття.
Всi вони бояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, як розкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк, Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.
Цей Іван-наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апостола правди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий український месiя. Можливо, що цього нового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.
Третя трiйця-це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопує Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несуть на московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога ради хлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм в пригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? - «День великий. Ще будем спiвати»/264-265/
Не три було їх, а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що їх навiть домовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!
Шевченко пiднiс образ кобзаря до символу - як виразника нацiонального болю України, як захисника знедолених i глашатая волi й незалежностi рiдної України.
А Москва все одно копає. Ісправник пiклується, щоби хто не завадив, спроваджує мордате начальство, кричить, вештається. Це знову характеристика працi чиновництва на Українi.
І докопалися, але до чого? До черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Що ж це знову за добро? Це ті частини українського народу, що пішли під московський заступ; ті зрусифіковані українськi пани, генерали, ті дворяни-собачники, трухло нашої минувшини: кістяки в кайданах.
Закінчення містерії має в собі щось пророче. Незабаром сталося дійсно щось таке, що описав Шевченко наприкінці “Великого льоху”. Не одно з тих, що москалям приспівували при їхній роботі, випарено в московській бані - прохолоді. Жоден з українців, які зрікалися ідеї самостійності і незалежності державної, обмежуючи своє українство до етнографії, до народної пісні й мови (для домашнього вжитку), не діждався сподіваної нагороди. Навіть «тоже малоросів» не щадив московський режим.
«Великий льох» був новаторським твором в нашій літературі. Це твір оригінальний, добре обдуманий і старанно викінчений; оригінальний думкою і формою.Думкою про незалежність і волю України, які приховані у свідомості широких кіл нашого простонароддя. Хоч московський лад на Україні розкопав «малий льох» Хмельницького (себто здеморалізував наше панство,а почасти й інтелігенцію), та докопався у ньому тільки до черепка, гнилого корита й до кістяка в кайданах, а «великий льох» себто свідомість своєї окремішності, бажання волі й незалежності в широких колах народу зосталися незаторкнутими. На цей скарб покладає поет свою сильну надію, надію, що «встане Україна і розвіє тьму неволі»./268/ На свідомостi народній, він сподівається, буде збудована нова церква (вольна Україна), а стара, Богданова церква (Переяславська угода) розпадеться.
Неначе доповненням «Великого льоху» є тої самої днини (21.10.1845г.) написаний вірш “Стоїть в селі Суботові”,який закінчується сильним акордом надії, що:
Церков - домовина
Розвалиться … і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!../268/
Тією «церквою-домовиною» називає поет не що інше,як Переяславську угоду, яка основувалася на фальшивій вірі, що москаль буде з козаком добром і лихом ділитися. Шевченко вірить, що та домовина порохом розсипеться і що Україна виб¢ється на волю й заживе як самостійна держава.
Визвольні ідеї Шевченка виростали з глибин народного болю, і це зумовлювало нове художнє бачення, нову естетику. Тим-то, говорячи про народність Шевченка і зіставляючи її з народністю інших поетів, які свого часу були поіменовані народними тільки тому, що писали про життя соціальних низів, не можна ігнорувати цього фактору. Головним критерієм у порівнянні має бути ступінь заглибленості в докорінні процеси народного життя і прозирання шляхів до волі, до кращого майбуття. «Немало було на Заході, - писав О.І.Білецький, - і до Шевченка і в роки його діяльності поетів, які обстоювали інтереси трудящих мас. А тим часом більша частина їх тільки закликала до співчуття, і ніхто з них-ні поети чартистського руху, ні французькі поети липневої революції-не піднімалися до висоти такого гнівного, пристрасного протесту проти ладу, заснованого на експлуатації людини людиною, як Шевченко».5 Найбільше схожості виявляється у вихідних позиціях,а шляхи, методи, результативнiсть у досягненні мети у кожного поета були свої. Одну з найважливіших типологічних рис Шевченка проникливо визначила Полін Бентлі: «У жодній іншій європейській літературі немає такого протесту проти рабства, немає й такого геніального поета, вихідця з кріпаків, який би показав потворність рабства з такою разючою силою, як Шевченко… Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе-до волі має всесвітнє значення».6
Поет бачив Україну в постійній боротьбі за свободу. Вся ії історія сповнена героїзму, проявленого народом під час захисту рідної землі від татарських орд, турецьких яничар, польсько-шляхетських загарбників, які постійно знущалися над ним, несли йому сльози і горе. Тому однією із головних тем творчості Шевченка усіх періодів була історія України.
У минулому України Шевченка передусім приваблювала героїчна боротьба народу проти польскої шляхти, турецьких і татарських поневолювачів.
Звертаючись до минулого України, Шевченко оспівує визвольну боротьбу, що відбувалася в минулому, показує сучасникам, як треба захищати свої інтереси, намагається збудити в них соціальну і національну свідомість і спонукає поневолений народ до активних дій. Поет глибоко цікавився історією України, знав чи не всі опубліковані на той час історичні праці й казацькі літописи (деякі з них читав у рукописах), думи й історичні пісні. Характерно, що, не маючи на засланні жодних друкованих історичних джерел, він використовував їх по пам’яті і припустив при цьому дуже мало фактичних помилок.
До історичної тематики Шевченко звернувся в казематі і на засланні загалом з тих причин, що й у попередні роки: поезії історичного змісту давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям. Треба зважити й на психологію поета-засланця, який тужив за рідним краєм і якого не полишали думки про долю України не тільки в її сучасному, а й у минулому. В його історичних поезіях-і спроби якось угамувати тугу за батьківщиною, малюючи в своїй уяві романтичні картинки її славного минулого, і гіркі роздуми над драматичними подіями її історії, і голос громадянина, звернений до тих, які «оглухли».
Першим історичним твором, написаним Шевченком на засланні, є поєма «Іржавець». У монолозі, зверненому до України, Шевченко говорить про долю України в минулому і сучасному :
Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив ? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можно здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну
Що вона зробила ? За що вона гине ?
За що її діти в кайданах мовчать?/359-360/
З «Іржавця» бачимо, як критично і як сміливо ставився Шевченко до історичних подій. Коли українські письменники до Мазепи й Петра ставилися дуже обережно або й ставали проти Мазепи, то Шевченко не боявся сказати правду. Він назвав Петрових воєвод собаками, котрі рвали і гризли Україну. Тим, що Петро творив з бідним українським народом після Полтавської битви, можна б, за словами Шевченка, навіть і ляхів злякати, можна б довести їх до того, що вони, п’яні небораки, оніміли б з переляку!
Наступна поема, написана в Орській кріпості,-це безсмертний «Чернець».
У Києві на Подолі
Було колись… і ніколи
Не вернеться, що діялось,
Не вернеться сподіване,
Не вернеться… А я, брате,
Таки буду сподіватись,
Таки буду виглядати,
Жалю серцю завдавати/362-363/,-
каже поет у вступі, заявляючи таким чином свою непохитну віру у поворот минулого, в поворот української волі, самостійності, власного свого державного устрою. І сподівання свої в’яже він з постаттю Семена Палія, запорожця. В першій частині поеми малює нам Шевченко живий, колоритний образ, як старий запорожець іде в монастир спасати душу. В другій-ставить нам перед очі велику постать патріота, який навіть у монастирських мурах, навіть тоді, коли йому смерть зазирає в очі, не кидає турботи про рідну землю. Він не годен для спасіння душі забути рідної України.
До утрені завив з дзвіниці
Великий дзвін. Чернець мій встав,
Надів клобук, взяв патерицю,
Перехрестився, чотки взяв…
І за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав./365/
Оцей портрет Палія в монастирі-це безперечно один з найвеличавіших, з найбільш артистичних малюнків Шевченка. Без сильного артистичного зворушення українець не годен читати ²Чернця², хоч би читав його разів сто.