Такі прекрасні твори писав Шевченко у неволі. Невольницькі твори Тараса Шевченка-це дорогоцінні архітвори української поезії, і не тільки української, бо і в світовій літературі мало таких гарних, щирих, таких безпосередніх творів. Поет, відправлений в заслання, відтятий від свого товариства, від літературного світу, не маючи певності, чи його поезії попадуться коли-небудь у руки ширшого читацького загалу, пише їх неначе з іншого світу, зоставивши за собою ген далеко всяку увагу на критику, на смак літературний, на різні життєвi порахунки. Це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезія и більш нічого.
Роздiл другий
УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.
В епіцентрі уваги Шевченка постійно були інтереси поневоленого люду, і цим визначалося як звеличення краси життя по-правді, так і звернення до святої сили, щоб наснажила душу гнівом, який би спопеляв зло. Говорячи про гнівну музу поета, не будемо забувати, що в його переживаннях злютилися в один моноліт болі як за соціальне, так і за національне гноблення України.
Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі. Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані в казематі «Третього відділу» під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства-між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був ліричний «вибух»: протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів, причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ці поезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратами каземату. Та склався саме цикл, бо об¢єднують ці казематні поезії не тільки місце і обставини написання, а й єдність ліричного настрою. Сам поет незабаром усвідомив, що створив він таки цикл. Вже на засланні Шевченко написав заспів до казематних поезій-вірш «Згадайте, братія моя», а переписуючи їх до «Більшої книжки», дав їм спільний заголовок-«В казематі».
Цикл «В казематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Шевченка років заслання. Цікаво, що вже в цьому циклі виразно виявилися чи не всі провідні ліричні мотиви, жанри і стильові тенденції, наявні в його «невільницькій» ліриці. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди пам¢ятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну
Господа моліте. /327/
Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…» Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Внутрішні переживання в¢язня передані з такою драматичною силою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибини вболівнь ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені /329/.
Стільки чуття, таку глибоку думку про самопожертву одиниці для добра народу висловити такими звичайними словами-це мало кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.
І, дійшовши до цієї точки самозречення, він дякує Богові, що немає у нього близької людини, яка його зневолила б пам¢ятати про своє «я».
Молюся! Господи, молюся!
Хвалить Тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою торму, мої кайдани! /334/
У мурах цитаделі Шевченко переживає процес самоусвідомлення. Глибоко, дуже глибоко зазирає у власну душу, очищується сам в собі, в своїх думках, в своїх могучих переживаннях, мов золото в огні, і з того психічного процесу виходить суцільним, чистим, божеськи правим. Що було буденного, звичайного, пилом припорошеного, випаде з його душі, зостається серце велике, любляче, чисте, мов кришталь. Не кляне ворогів, що позбавили його волі, не лихословить їх, не кличе кари, лиш прощає їм з великим, одиноким смутком, що «не в Украйні буду жить, людей і Господа любить» /336/.
І не тільки сам дійшов до такого, євангельського, погляду на світ і людей, але й товаришів недолі за собою кличе:
Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тажкую минуту
За неї Господа моліть./337/
Кращої ради не міг нiхто тоді дати тій громадці молоді, що переживала пекло «московської тортури». Гнулися душею, ламалися у собі, один на другого ставав. Яку ж велику цiну мала для них така проста та глибокодумна порада! І нині кращої ради над оце просте та правдиве: «свою Україну любіть» годі для українського народу підібрати.
У далекому від України Петербурзі, в казематі, в уяві Шевченка виникає картина рідного краю, вишневі садки, облиті білим цвітом, молоді дівчата, пісні яких не стихали і пiзно ввечері, плугатарі, що поверталися потомлені з поля, матері, які чекають на вечерю свою дружну сім¢ю. Все це поет відтворив у невеликому вірші «Садок вишневий коло хати». Наскільки треба любити народ, природу свого краю, щоб перебуваючи за гратами і чекаючи жорстокого вироку, може навіть не сподіваючись більше побачити Україну, намалювати таку чудову картину.
В період заслання Шевченко пише багато автобіографічних творів, які не залишають каменя на камені від трактування України як якогось раю. У вірші «Якби ви знали, паничі» Шевченко, згадуючи батьківську хату, пише:
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи є у бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило,
А хату раєм називають./505/
Ліричний спогад про своє дитинство, про долю своєї родини підноситься у вірші до широкого соціального узагальнення: поет зображує типову долю мільйонів кріпацьких родин.
В поезії «І виріс я на чужині» поет згадує рідне село і протиставляє чудову природу України і тяжке життя поневоленого народу. Такі контрастні зарисовки маємо у багатьох творах Шевченка. Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…/424/
Автор закликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність. Засудивши пасивність, автор підходить до змалювання картин майбутнього, щасливого життя на Україні:
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі./424/
Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах! Яким контрастом є ця картина до кріпосницького села, намальованого на початку твору! В кінцевій картині поет бачить вільну Україну. Такого життя ще немає, але воно можливе за умов, якщо на Україні не залишиться панів.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні. /424/
На засланні всі помисли поета, його думи були звернені до України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагатимуть рідному краєві, як вони будуть сприйматися народом. У поезії «Хіба самому написать…» він ставить саме такі проблеми:
Для кого я пишу? Для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?/486/
Перебуваючи в Орській фортеці, Шевченко написав віршик «Думи мої, думи мої, ви мої єдині». Цікаве порівняння з віршем «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», написаним у Петербурзі 1839 р. Тоді Шевченко посилав свої думи на Україну і просив, щоб вона їх привітала, мов свою дитину, а нині закликає він їх із України «у степ погуляти»/340/. Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови, тут-більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаво, що поет, потрапивши серед обдертих киргизів, відразу у першому вірші заявляє про своє співчуття до них. Хоч сам у тяжкім горі, відкриває серце до горя чужого народу. Зламання бадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ні в оцій, ні в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки, туга за рідним краєм робить поета неначе ще більш вразливим на красу України. Образи, мальовані в пам¢яті, виходять немовби ще більш одуховненими, ніж малюнки:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похолилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти./341/
Контури й барви краєвиду зливаються тут з віруваннями народними у якусь прегарну поетичну мрію.
Так само другий образ:
Село! - і серце одпочине.
Село на нашій Україні-
Неначе писанка…/343/
…………………………
Сонце заходить. Гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люде, що одпочинуть.
А я дивлюся… і серцем лину
В теплий садочок на Украіну./352/
Все, чим гарна українська земля, небо, природа, люди, побут, постає тепер перед безталанним поетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине та втрачене навіки.
І, читаючи оці думки, ми маємо враження, немов поет наперекір долі те, що втратив у житті, творить у пісні. Втираючи невільницькі сльози, він згадує своі давні, благі літа: