У сучасному літературознавстві під притчею розуміють в першу чергу засіб вираження морально-філософських роздумів письменника, які часто бувають протилежними до загальноприйнятих суспільних уявлень. Для притчі головне не змалювання, а вираження смислу. В її основі покладено принцип параболи: оповідь ніби віддаляється від конкретного часопростору, рухається по кривій, повертається назад, висвітлюючи у філософсько-естетичному аспекті явище художнього осмислення.
У лекції “Притча”, прочитаній у 1926 році у Каліфорнійському університеті, В.Голдінг подав своє бачення основних завдань письменника: “Він не може вигадати історії, в якій би не було повчання людям. Ускладнюючи на свій лад свої знаки, він досягає не глибини на багатьох рівнях, а того, що й очікується від знаків – послідовної значущості. Отже, за природою свого ремесла автор притчі дидактичний і прагне дати моральний урок. Люди не дуже люблять моральні уроки. Пігулка має бути підсолодженою, має бути дотепною чи розважальною, чи в якийсь спосіб захоплюючою. Крім того, мораліст мусить бути недосяжним для своєї жертви, коли на неї падає весь тягар уроку. Адже мораліст робить припущення, котре важко вибачити, а саме, - ніби він знає більше від свого читача.”[1. c. 45]
Свої роздуми про людське існування, про суть людської природи Голдінг найчастіше ховає в твори притчевої форми, щоб яскравіше показати суть реальності, сховану за флером умовних форм і прийомів. У деяких його творах умовно-метафоричне ґрунтується на фантастичному типі умовності. Голдінг робить своєрідну проекцію в майбутнє чи в якийсь замкнутий, відгороджений від іншого світу простір реальності. Він створює картину виморочної дійсності, її згущене зображення. Саме тому в його творах сполучаються побутові реалії із символічно умовними. Виникає ефект подвійності світу.
Ми читаємо міф, казку, фантасмагорію, письменник поміщає своїх героїв у вигадливі ситуації, ірреальні обставини, за яких угадується сучасний світ. Духовна неповноцінність героїв, їх обезлюднювання знаходять матеріальне втілення в метафорах, символах, алегоріях, чим, власне кажучи, і багата притча. Хоча, як затверджував сам автор, “бути автором притч - невдячне заняття. По самій природі свого ремесла творець притч дидактичен, хоче дати моральний урок. Люди не люблять моральних уроків” [1. c. 67].
Однак саме за мудрі уроки, що дав майстер людям, він був нагороджений Нобелівською премією в 1983 році. Шведська Королівська академія вручила йому високу нагороду “за романи, що з ясністю реалістичного оповідального мистецтва, що сполучається з різноманіттям і універсальністю міфу, допомагають осягнути умови людського існування в сучасному світі”.[8. c. 362] У 1988 письменник був прoсвячений у лицарі.
Перший роман В.Голдінга “Володар мух” (1954) приніс йому визнання і славу. Власне за цей твір В.Голдінгу 1983 році отримав Нобелівську премію. Після того, як критики стали відзначати антиутопічний характер роману, письменник не без іронії згадував: “Я почувався наче той пан, котрий відкрив, що ціле життя говорив прозою. Я був, як виявилося,...антиутопістом. спочатку далекий пейзаж був порожнистим, тоді, звичайно, виник Платон. У полі зору з’явився Томас Мор... Раптом у ноновому світлі заблищали імена – Батлер, Свіфт, Вольтер, Дефо, Шоу, Уеллс, Хакслі, Орвелл...”[1. c. 63] Будучи за своєю природою моралістом, В.Голдінг протиставляє свої романи антиутопіям і прагне “створити людську мораль, людську істоту, яка не здатна вбивати собі подібних, експлуатувати чи грабувати. Тоді ніхто не матиме потреби писати утопії, сатири чи антиутопії, оскільки ми самі станемо мешканцями утопії”.[1. c. 162]
Таким чином, В.Голдінг як письменник мораліст ставить на перший план проблему недосконалості людської природи, зумисно оголюючи її беззахистність перед злом, і тим самим робить спробу переконати читача у можливості попередження глобальних помилок.
Гострота морально-етичної проблематики характерна і для наступних філософських романів-притч Голдінга – “Спадкоємці” (1955), “Вільне падіння” (1959), “Шпиль” (1964, рос. переклад 1968) і ін.
В своєму дослідженні Скороденко В. відзначає: “Його романи – глибокі і досить песимістичні міркування про природу людини, про її суперечливу сутність, що сполучить добро і зло. Людина й історія, людина і моральність – постійні константи його романів, особливо романів-притч, романів-парабол (“Володар мух”, 1954; “Спадкоємці”, 1955; “Злодюжка Мартін”, 1956; “Вільне падіння”, 1961; “Шпиль”, 1964). Розглянуті в них конкретні колізії узагальнюються, міфологізуються до всеохватно-універсального масштабу.” [14. c. 16] “Володар мух” що здобув Голдінгу світову популярність був переведений на усі ведучі мови світу. Історія цивілізації як би прокручена в ньому в зворотному напрямку: англійські підлітки, що потрапили в результаті катастрофи на незаселений острів, з разючою швидкістю утрачають усі дуже поверхово засвоєні ними навички цивілізованого способу життя і відносин друг до друга. Дикунство – глибоко захована сутність людини, зло споконвічне є присутнім у його душі й в екстраординарних обставинах розум виявляється перед ним неспроможний – до такого невтішного висновку приходить письменник. А Звєрєв указує на таке: “Дуалізму раціо і деякого “візіонерства”, святості, що допомагає проникнути в сутність речей, – незмінна дихотомічна константа романів-притч Голдінга.”[6. c. 192] “Пітьма світу”, “темрява людського серця” пильно досліджується Голдингом у “Спадкоємцях”, “Вільному падінні” і “Шпилі”, одному із самих проникливих його романів. Письменник дійде висновку, що рух цивілізації, її досягнення (що символизує в романі зведення шпиля над собором) оплачені загибеллю людей і посиленням їхньої ненависті друг до друга. “Ніщо не відбувається без гріха”[4. с. 456] – з гіркотою переконується священик Джослін, герой роману, одержимою начебто святою ідеєю – зведенням шпиля. І однак надія на порятунок від мороку і злості завжди залишається в романах Голдінга. Вона – у прославлянні духу творчості, добра, любові. Шпиталь А. відзначає: “Для поетики письменника характерно органічне сполучення конкретного, фактурно-насиченого плану, яскраво виписаних індивідуальних характерів з алегорично-узагальненим рівнем, що вбирає в себе алегорію, пародію, параболу, – риси міфологічної художньої структури”. [17. c. 41]
Дослідниця творчості Голдінга, Соломія Павличко вказує на те, що: “За десятиліття літературної діяльності Голдінг-мислитель не зазнав якоїсь серйозної світоглядної еволюції. Основні філософські ідеї його творчості визначилися в перших романах, а надалі письменник немовби доводив кожну окрему ідею до логічного завершення. В результаті життя людини постає в романах Вільяма Голдінга як трагедія, трагедія нерозуміння – контакту немає ні між двома окремими людьми, ні між цивілізаціями (можна витлумачити роман “Спадкоємці” ще й як драму нерозуміння людей, що перебувають на різних відтинках еволюційного розвитку людства), трагедія подвійності думки; змішаність дійсності й ілюзії – хвороба всіх героїв Голдінга.” [9. c. 266] Отже, центральна філософська тема письменника – неспроможність розуму. І справа не лише в тому, що нерозумне суспільство, засноване на принципах раціоналізму, – нерозумна людина взагалі. Хоча шпиль стоїть, розум Джосліна, який уздрів його у своєму видінні, слабкий і недовершений. Кожен роман Голдінга – це історія краху чергової ілюзії.
В пізнавальній діяльності окремої людини Голдінг шукає суті пізнання загалом, а кожен його герой – носій певної авторської ідеї. Розглядаючи “Злодюжку Мартіна”, критики зазначали “байдужість Голдінга до характеру людини, боротьбу якої він показував”[7. c. 76]. І справді, проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної літератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Універсальності голдінгівських героїв кореспондують і максимально розмиті контури історичного часу й простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважливіших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприйняв і не прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну.
Голдінг, як правило, не любить своїх героїв. Часто він намагається приховати своє особисте ставлення, але авторський голос вчувається в найпесимістичніших сентенціях і найтрагічніших ситуаціях. Але навіть автор – у цьому переконаний письменник – не має монополії на істину. Голдінг сповідує принцип множинності голосів і картин світу. Кожне конкретне явище має різні сенси, його можна розглядати під безмежною кількістю кутів зору. І в той самий час життя, дійсність для письменника по суті статичні, незмінні в головних своїх формах. І ставлення до нього визначається трьома, принципами – скептицизмом, релятивізмом і песимізмом. Художній світ кожного роману при цьому доволі цілісний, у ньому витримані пропорції, які відповідають реальним, та все ж читача не покидає відчуття нереальності, умовності, книжності, літературності цього світу, цілісність якого часто цілком умовна.
Переважна частина повоєнних англійських прозаїків повернулася до традиційних форм оповіді. Про це часто пишуть дослідники, хоча не завжди включають у цей естетичний рух Голдінга: “Визначення художнього почерку, стилістики Голдінга передбачає розмову про шляхи англійського модернізму другої половини XX століття. Безперечно, за філософськими поглядами і принципами, тотальністю відчаю, а також за схильністю до символічного моделювання, кодування образної системи, відданістю жанрові притчі Голдінг належить модернізмові. Однак романам його не чужий, дух традиційності.” [13 c. 266]. Вони дають негативну відповідь тим критикам, які вирішили, що традиційні романні форми себе остаточно вичерпали.