І тільки лише, будучи приреченим на смерть, лежачи у лікарняному ліжку Фабер усвідомлює усю абсурдність протидії Долі, власне самому Буттю. Не тільки з досвіду Фабера, а й із свого власного досвіду ми можемо стверджувати, що, не зазнавши цих страждань, герой би ніколи не усвідомив вище наведених слів, що є істиною. Адже людське життя побудоване так, що ми маємо вчитися на власних помилках, часом ціною страждань приходити до щастя.
Отже, Фріш перевернув древній міф, внісши у нього дещо інший зміст, що надало цій історії більшої трагічності. Ситуація, в якій батько занапащає, звичайно несвідомо, життя своєї дитини виглядає жахливіше. Адже, батько, який усвідомлює усю свою провину розуміє також, що в цій дитині тече і його кров, що вона могла б привести в його дім онуків, які радували б його око. Та цього вже не станеться. "Вот если у меня было бы сто дочерей и всех бы ужалили гадюки, тогда - да, твои выкладки были бы уместны. Я потеряла бы от трёх до десяти дочерей. Поразительно мало! Ты совершенно прав! А у меня только один-единственный ребёнок!" (стр.142)
Автор у своєму романі Фріш розкриває багато моральних проблем, які є дуже цікавими для розгляду, проте, нажаль, часто не вирішуваними, тому ми назвали цей розділ заголовком, що говорить сам за себе. А саме, чому психологія чоловіків і жінок так сильно різниться, чому вони не можуть порозумітися і в той же час не можуть жити один без одного? Чому людина відчуває провину? Чому людина прагне знати своє коріння і до нього лине? Чому хоче залишити про себе пам’ять? Чому людина сліпа в своїх поглядах? Чому? Чому? Цих запитань може бути безліч так само як і відповідей, чи скоріше припущень, адже однозначних відповідей, що пасуватимуть кожному просто не існує.
Вальтер Фабер - типовий представник сучасного світу нових технологій, котрий просто відкидає фантазію, як таку в світі, де за декілька годин можна долати відстані між країнами. Але що ж із ним трапляється? Герой раптово змінює свої плани та відправляється разом зі своїм новим знайомим навідати свого старого студентського товариша. Фабер навдивовижу своїй сутності тікає від рутини. Чому він це робить, коли звик, що його життя має бути розрахованим до кожної хвилинки, так, неначе, якщо цей план зникне і його життя втратить сенс? Він тікає від надокучливої Іві, що замучила його своїми благаннями про одруження?
26-річна манекенниця Іві, заміжня за державним службовцем з Вашингтону - коханка Фабера, до якої він відноситься поверхово: „Ivy war Mannequin, sie wählte eine Wagenfarbe, die zu ihrem Lippenstift passte. “ Іві символізує типову представницю “American way of life”, що особливо проявляється у тому, що вона штучно і зовсім трішки природно гарна („... дурой Айви никак не назвеш, но она склонна к разврату - так, во всяком случае, мне кажется, а вообще-то она забавная и, как говорится, „свой парень”, пока дело не доходит до вопросов секса... ” стр.71) - абсолютна протилежність Ганни та Сабет.
Хоче побачити старого товариша, котрий одружився на його юнацькому коханні? Вважав того зрадником? Чи просто хотів дізнатися про долю Ганни, де вона може бути, чи щаслива вона?
"Во всём, что касается служебных дел, меня считают человеком очень добросовестным, чуть ли не педантичным; во всяком случае, мне никогда ещё не случалось из прихоти затягивать деловую поездку, а тем более менять маршрут, но час спустя я уже летел с Гербертом. " (стр.41)
Саме з цього моменту починається його перетворення, коли Фабер вирішує зробити чи не вперше щось неправильно в своєму житті. Вони потрапляють в пустелю, де розвиток цивілізації дуже запізнюється, де так жарко, що аж думати важко. Фабер уповільнює свій темп життя, стає найближче, мабуть, за все своє життя до природи. З розвитком подій Фаберові усе менше вдається придушувати та приховувати свої почуття і наполягати на своїй ролі техніка. Події на Кубі дають початок його новому ставленню до світу. Він відкриває для себе, що вона гарна, а його острах щодо оточуючих зник, прикладом цього є те, що він гладить рукою маленького хлопчика. Взагалі ми можемо сказати, що на Кубі, чиїх жителів він дуже поважає через їхню безтурботність, Фабер вчиться насолоджуватися власним життям.
Таким чином автор показує нам на фоні повсякденного, рутинного життя - контрасти. По-перше, це, як вже вище зазначено: пустеля - культурний регіон, зокрема Америка. США - наддержава, де панують найпередовіші наукові технології, рівень ВВП - один з найвищих у світі. Отже, мешканець США має усі можливості благополучного та успішного життя. Чого ж іще бажати? На фоні Америки, потрапивши в пустельні регіони відчуваєш, наче знаходишся на краю світу - далеко від усіх повсякденних турбот, тут усі вони не мають жодного значення, тут вони нас не наздоженуть. Життя тут протікає неймовірно повільно. Здається, Фабер відчув там, що все його життя ще попереду, і він встигне зробити все, що захоче.
По-друге, це втеча від Америки - в серце дитинства - зародження цивілізації, в Європу. Уточнимо, що південно-західна Європа, власне Греція символізує тут колиску цивілізації, в той час, коли Америка та північно-західна Європа, зокрема Німеччина, Австрія, Франція, Італія символізують її розквіт. Так само чітко видно контраст: дитинство - юність - старість, де дитинство символізує спільна дитина Фабера та Ганни; юність - Сабет, Фабер і Ганна у студентські роки, а старість - ті ж самі Фабер та Ганна в зрілому віці.
Варто зауважити, що тут знову можна провести паралель із міфом про Царя Едіпа, коли сфінкс пропонує йому розгадати загадку: " Что утром ходит на четырёх ногах, днем на двух, а вечером на трёх? [] Человек! Человек! Человек!" відповідає Едіп (Мифы и легенды народов мира. Древняя Греция, Литература, 2006 - стр.173).
Всі ми розуміємо, що в цій загадці говориться про дитинство, юність та старість людини. На нашу думку автор наголошує на тому, що саме в Греції зароджувалась цивілізація і, що не можна забувати про своє коріння, де ми народилися. Недарма ж Фабер у „Другій Зупинці” повертається у своє рідне місто, в Цюріх: "Я поехал из Дюссельдорфа в Цюрих, как мне кажется, только потому, что не видел свой родной город уже многие десятилетия. " (стр. 197) Фабер повернувся в свою домівку, щоб набратися від неї життєдайної енергії, що дає нам наснагу та сили жити далі. Енергію жити далі давала йому також Сабет своєю безтурботністю, радістю на обличчі, голосом, веселим сміхом, очами, що блищали від маленьких радощів життя, невинністю, врешті своєю молодістю.
Отже, автор пропонує нам на основі контрастів заглянути углиб самої сутності життя як такого. Ми сприймаємо життя та все, що його супроводжує як дане, таке, що належить нам по праву, тобто неначе ми самі захотіли і з’явились на світ Божий. Ми хочемо сказати, що люди не цінують власне життя та не думають про інших, кому вони не байдужі, зокрема про тих, хто їх привів на цей світ, адже це - егоїзм.
Ганна - напівєврейка, яка походить з Мюнхену та емігрувала в 1938р. до Парижу. Вона вивчає історію мистецтв, щоб потім працювати самостійним археологом в Афінах. В її житті з’являються часом тривалі стосунки з такими чоловіками: Вальтер Фабер, Йоахім Хенке, Херн Піпер, і в той же час вона всіма силами прагне бути незалежною. А Сабет була і є для неї завжди її власною дочкою, в чиєму вихованні вона нікому не довіряє окрім себе („ Она моя дочь, а не твоя. ” стр.143), що пізніше призводить до суперечки з Фабером, особливо під час перебування доньки в лікарні. Позиція Ганни - дитині не потрібен батько - має егоїстичні риси. Ганна дуже емансипована і не відповідає стереотипам Фабера про жінок. Ганна усупереч думці Фабера, що жінка не здатна мислити раціонально, власне займатися наукою, була жінкою-науковцем.
Після смерті Сабет вона поринає у такий стан, котрий подібний машині. Вона приходить до кімнати хворого Фабера завжди плачучи. І тільки через деякий час після смерті Сабет вона розкриває свої почуття, кинувшись на Фабера з кулаками. Вона сама вважає своє життя зіпсованим, що Фабер відхиляє на підставі її розуму та професійних досягнень. І тут ми можемо стверджувати, що стає чітко зрозумілим те, наскільки у них різні очікування від життя та щастя. Фабер бачить у ній кар’єристку завтрашнього дня, не помічаючи той факт, що життя людини зовсім не обмежене її професійними успіхами. Ганна ж навпаки зізнається, що ніколи не була щасливою. Її спіткала невдача за невдачею з чоловіками, які вона, можливо, частково провокувала власноруч (наприклад, Йоахім, котрий розстався з нею через те, що вона зробила собі стерилізацію, що стало фактично останньою краплею для нього) і дозволила піти єдиному щастю в її житті - Елізабет. Адже Ганна від народження доньки жила лише заради неї, присвятила усе своє життя її вихованню, абсолютно відмежувавшись від усього навколишнього світу. Мабуть, це було єдиним, що робило їх схожими.
Знову повертаючись до проблеми вини, котра розглядається у творі не тільки зі сторони взаємовідносин батька - доньки, власне провини перед самим собою. Фабер, звичайно, визнавав, що він був частково винен у смерті Сабет, винен перш за все перед Ганною, у якої він ненавмисне забрав доньку. Це ми вже з’ясували вище. Та Фріш відображає вину Фабера перед Ганною й з іншої сторони. Адже, герой винний перед нею у тому, що залишив її заради кар’єри. Такий крок характерний молодим, недосвідченим людям, які ще не готові для створення нової родини. Хоча Фабер і пропонував їй вийти за нього, він це робив із почуття обов’язку. Він також винен у тому, що не хотів цієї дитини, хотів, щоб Ганна зробила аборт. „Если ты все же хочешь родить этого твоего ребенка, то нам, конечно, надо будет пожениться”. „Я сказал "твоего ребенка", вместо того чтобы сказать "нашего ребенка". Вот чего мне Ганна никогда не могла простить…” І тут він визнає вину не тільки перед Ганною, а й перед Сабет, яка щойно надала його життю нового сенсу одразу ж зникла.