Горяч, но искренен, таким его узнала, -
Он больше сделает, чем посулит сначала (49).
Він виявляє байдужу поблажливість до Герміони. Пірр не виправдовується, не намагається піти від відповідальності. Він винуватий. Він обдурив її, він зрадив їй, сам того не бажаючи. «Страсть сильнее меня, и Андромаха разом украла у меня влечение и разум», - говорить Пірр (57). Мало думаючи про Герміону, він аж ніяк не думав, що дівчина могла його любити. Він бачив у їхньому взаємному зобов'язанні лише політичний союз, у якому почуття не могли грати великої ролі. Тому, коли дівчина називає його зрадником, він спокійно говорить: «Чтоб быть изменником, ведь надо быть любимым!» Уражений, він довідується, що любимий.
2.3.3. Герміона
Герміона – дочка Менелая від Олени. Вона любить свого невірного нареченого, страждає і чекає. Її турбує така тривала відстрочка весілля. Герміона не хоче зрозуміти Пірра. Любов і ревнощі звучать у її мові:
Но чувства я свои скрывать не научилась!
Моя любовь к нему из глаз моих лучилась!
Могла ль я сохранять высокомернвый вид,
Не слушая того, что сердце говорит? (29)
Герміона не хоче входити в розуміння честі, порядності, моральних понять Ореста, їй все рівно, аби Пірр був убитий. Вона знущається з Ореста, називає його боягузом, обіцяє йому свою любов, якщо він виконає її бажання, йде на хитрість, лякаючи юнака тим, що якщо Пірр залишиться живий, вона не перестане його любити.
Герміона нічого не знає, крім любові. Вона прирікає Пірра на смерть тільки за те, що він не відповідає на її почуття. Вона анітрошки не задумується над питанням про те, чи має вона право на любов Пірра. Вона любить і цього досить. Пірр зобов'язаний її любити тільки тому, що вона любить його. Герміона користається сліпою любов'ю Ореста до неї, і анітрошки не задумується над тим, яку наругу робить над його довірливою відданістю їй. Любов її деспотична й егоїстична. Але і Герміона – жертва своїх пристрастей. Вона після убивства Пірра заявляє Орестові з жорстокістю і з чисто жіночою логікою:
Велела я, но ты, ты мог не дать согласья!
Могла просить, молить и требовать сто раз я, -
Ты ж должен был о том меня спросить опять,
И вновь ко мне прийти, верней – меня бежать (65).
2.3.4. Орест
Орест прибув у Епір в якості високого посла з Греції. Він любить Герміону і мріє з'єднати з нею свою долю. Орест віддає інтереси своєї батьківщини заради Герміони. Ідея патріотизму йому далека.
Закоханий юнак готовий виконати наказ Герміони. Він говорить, що на чолі військ піддасть облозі Епір і в бою погубить Пірра. Але він не так зрозумів її. Мстити потрібно зараз, не барячись ні хвилини, напасти на беззбройного Пірра в Храмі, у момент його торжества, і не одному, а з декількома помічниками, щоб вірніше досягти мети. Це бентежить чесного Ореста:
Я отомщу ему, но отомщу не так, -
Не как убийца, нет, но как заклятый враг.
В бою погибнет он, а не убитый сзади.
Могу ль я голову его привезть Элладе? (55)
Простодушний Орест вірить Герміоні, йде на все, забувши закони честі. Але він так мало знає людей, так мало знає свою дівчину.
Він був іграшкою в її руках. Орест порушує закони загальнолюдської моралі: убиває беззахисну, неозброєну людину і сам розуміє злочинність свого вчинку; але він любить і почуття для нього усього дорожче. Тому звучать його слова:
О, к вам меня влекло все то же ослепленье!
Опять решился я на клятвопреступленье!
Я клялся искренне не видеть больше вас,
И вновь у ваших ног, уже в который раз! (30)
2.4. Поєднання елементів життєвої правди і міфів у трагедіях Расіна.
У трагедії «Анромаха» розумова риторика, пристрасть до побудованого за всіма правилами діалектики диспуту, до узагальнених сентенцій і максим античності заміняються художньо більш безпосереднім вираженням переживань героїв, їх емоцій і настроїв. «Є дещо разюче величне в стрункій, спокійно пливучій мові расінівських міфологічних героїв», - писав Герцен [4;26]. В руках Расіна міф знаходить яскраво виражене елегійне фарбування. З ліричними якостями віршів Расіна нерозривно зв'язана їхня музикальність, що відрізняє, гармонійність.
У «Андромасі» чітко визначилася трагічна колізія міфологічних образів, у різних варіантах відтворена в інших драмах Ж. Расіна, - конфлікт носіїв егоїстичних пристрастей (Пірр, Орест, Герміона) з героїнею високого морального долгу (Андромаха). Поет відкрив для французької літератури всепоглинаючу силу пристрасті, її високу поезію і глибокий трагізм, взявши основу для цього з античності. «По впливі, що робило на наш театр усі те, у чому я наслідував Гомеру чи Еврипіду, я із задоволенням переконався, що здоровий глузд і розум були однакові в усі століття. Смак Парижа виявився подібним зі смаком Афін; мої глядачі були схвильовані тим же, що викликало колись сльози в найбільш освіченого народу Греції», - помітив французький драматург. [6;144]
Пристрасть героїв Расіна втілює в собі особистий початок; вона в природі людини і тому стихійна. Але вже глибоко почуваючи поезію пристрасті драматург ще бачить у ній силу, що трагічно протистоїть суспільному порядку і цивілізації. Нестримана пристрасть сильніше волі, розуму, почуття честі, вона егоїстична, руйнівна, суспільно небезпечна. У театрі Расіна одержимість пристрастю поневолює людину, перетворює її в злочинця чи тирана, що звичайно стає жертвою своєї неприборканості. Найважливіші досягнення поета зв'язані з тим, що він перший поставив у центр своєї драми страждаючу людину.
«Великому мистецтву Расіна притаманна велична ясність, у глибині якої просвічують, як у прозорій воді, людські душі і їхні хвилювання – особливо слабкі душі і жіночі почуття», - відзначає Ромен Ролан [7;351].
Висновки
В результаті проведеного аналізу можна зробити висновки:
1. На формування поглядів Ж. Расіна вплинули два фактори:
1) релігійна доктрина янсенізму;
2) вплив паризького вільнодумства.
Янсеністські наставники дали поету чудові пізнання в області древніх мов і античної літератури і разом з тим прагнули прищепити йому свою непримиренність у питаннях моралі. Однак уже тоді в його свідомості зріли іншого роду задуми. Волелюбні устремління, почуття внутрішньої незалежності, а часом і прямої ворожості до наділених владою державних інститутів дозволяли французькому драматургу проникати в суть найглибших життєвих конфліктів і відбивати їх у своїх творах.
2. Творчу діяльність драматург починає як поет оди.
3. У своїй творчості Расін звертається до поетів античності. Вищі авторитети для нього древні. Бачачи в античній драмі зразок художньої досконалості, він розумово установив деякі непорушні і вічні закони театру, виходячи з тих закономірностей, що помітив у театрі античному.
4. У порівнянні з Корнелем твори Расіна насичені іншими життєвими враженнями. Його образи відрізняються більшою внутрішньою суперечливістю та драматизмом. В своїх творах Ж. Расін виражає власне, особливе розуміння грецької трагедії. Він заявляє про можливість нової побудови сюжету: його міфологічні герої борються не з зовнішніми силами, а з власними пристрастями.
5. Світогляд французького драматурга відкидає розв'язку трагедій за допомогою втручання богів. На його думку розв'язка випливає безпосередньо з п'єси.
6. Расін відкрив для літератури силу пристрасті і показав її вплив на людину, взявши основу для сюжетів з античності. Героїні більшості п’єс поета – жінки, адже вони, на його думку, беззахисні перед пристрастю. Його герої страждають, намагаються приборкати свої пристрасті, але зазнають поразки і викликають співчуття.
7. У трагедіях Расіна глядач побачив людей з їхніми слабостями і недоліками.
8. Незважаючи на фатальний характер пристрасті, Федра в трагедії Расіна – жінка нового часу; жертва злочинної пристрасті, усупереч її волі, що тягне її до ганьби, злочину і загибелі, вона облагороджена такими стражданнями, які можуть заподіяти тільки велике почуття і нещадна до себе людська совість. Драматург із великою силою розкрив трагедію і внутрішній світ жінки, високоморальної по натурі яка саме тому веде боротьбу з пристрастю.
9. У “Андромасі” поет зображує внутрішньо роздвоєну людину, що мечеться між честю і пристрастю, любов'ю і ненавистю, почуттями дружини і матері і т.п. З цим зв'язані найважливіші досягнення французького драматурга: він перший поставив у центр своєї драми страждаючу людину, перший перейнявся її почуттями.
10. Звертання Расіна до античності служило засобом широкого художнього узагальнення, що дозволяло поету додати зображуваним ситуаціям високі трагічні достоїнства.
Список використаної літератури
1. Артамонов С.Д. История зарубежной литературы. ХVII-XVIII вв. – М.: Просвещение, 1973 – 206 с.
2. Артамонов С.Д. Зарубежная литература. ХVII-XVIII вв. Хрестоматия. – М.: Просвещение, 1982 – 96 с.
3. Генрих Гейне. Французские дела // Литература Западной Европы: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1983. – 34 с.
4. Герцен. Письма из Франции и Италии // Литература Западной Европы: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1983. – 25 с.
5. Сурков А.А. Краткая литературная энциклопедия. – М.: Советская энциклопедия, 1971. – 188 с.
6. Виппер Ю.Б., Гринцер П.А. История всемирной литературы. В 6-ти т. - М.: Наука, 1987. – Т.4. –142 с.
7. Театр французского классицизма / Абамидзе И.В., Благой Д.Д., Конрад Н.И. и др. – М.: Художественная литература, 1970. – 349 с.
8. Брагинский И.С., Балашов Н.И., Гаспаров М.Л. История всемирной литературы. В 2-х т. - М.: Наука, 1983. – Т.1. – 365 с.
9. Чистякова Н.А., Вулих Н. В. История античной литературы. - М.: Высшая школа, 1972. – 139 с.
10. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима. / За ред. А.А. Нейхардт. – М.: Правда, 1990. – 328 с.
11. Вольтер. Расін і його трагедії // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України: Щомісячний науково-методичний журнал – К.: Педагогічна преса, 2001 - № 11 – 15 с.
12. Ж. Расин. Британик. – М.:Художественная литература, 1972. – 5 с.
13. Ж. Расин. Федра. – М.:Художественная литература, 1972. – 6 с.
14. Ж. Расин. Андромаха. – М.:Художественная литература, 1972. – 11 с.
15. Погодин М.П. О народной драме и о «Марфе Посаднице» //Литература Западной Европы: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1983. – 48 с.