У фінальних строфах поеми некваплива, навіть дещо розтягнена епічна розповідь про давні події в далекій незнаній країні якось непомітно переходить в іншу площину, час дії стрімко прискорює свій біг, життя якогось невідомого, навіть без імені, співця, включається в одвічну історичну спіраль. Закинутого в темницю поета страчують, графа вбиває повсталий люд, та графські нащадки перейняли «і пиху його, й маєтки». Все ніби повертається на круги своя, давняя, а разом з тим і вічно нова казка повниться новим змістом, актуальність якого в пору визрівання революційної ситуації в країні була очевидною.
Серед епічних творів Лесі Українки зразком майстерного перевтілення митця, сказати б, повного переключення на хвилю оповідача, може служити «Одно слово» (1903). Корінний житель Півночі розповідає, як поволі згасав і нарешті помер у його холодному, пустельному краї засланець «чужий». Розповідь тубільця, примітивно-проста і гнітюче-одноманітна, мов безмежна снігова тундра від горизонту до горизонту, а разом з тим беземоційна, добре передає весь трагізм і безвихідність становища засланця. Дослідники творчості Лесі Українки не без підстав вважали прообразом героя поеми П. Грабовського, що провів більшу частину свого життя на засланні в північних краях і там помер 1902 року, або М. Черпишевського. Можливо, був і реальний прообраз, та якби навіть його вдалося встановити, це мало що додасть до розуміння поеми. Заслання на Північ було нерідким явищем, дорогу туди міряв дехто з товаришів та родичів Лесі Українки (правда, не за Полярне коло, а ближче), серед них Олена Косач та близький друг Косачів Микола Ковалевський. Хоч само собою зрозуміло, що й про Грабовського чи то Чернишевського Леся Українка все добре знала. Так, у редагованому І. Франком журналі «Жито і слово» 1890 року була опублікована стаття Грабовського «Из дневника невольника», яка перегукується з поемою «Одно слово». Ось характерна цитата: «Ніколи ще, здається, безнадійність та зневіра не огортали мене таким сумом, ніколи не захмарювали мого зору, як саме нині... Я призвичаївся до думки, що згину тут, серед тайги, в самотині, пе діждавшись кращої днини. Що найгірше — це одиноцтво, кругле, страшенне, без надії, що воно коли-небудь скінчиться, що заставляє нас тратити всяку ціль життя...»
Чого-чого, а тюремних мотивів не бракує в дожовтневій українській поезії, починаючи від Шевченка і кінчаючи Грабовським і Лесею Українкою з її «Невільничими піснями». Можливо, саме бажання уникнути самоповторення, висвітлити загалом традиційний мотив з художньо нетрадиційної точки зору відіграло свою роль у виборі форми, стилістичної манери «Одного слова». Невдовзі письменниця знову звернулася до неї. У такому ж ключі написана поема «Се ви питаєте за тих...» (1906), де теж фігурують тубільці з Півночі — якути — тільки персонажами виступають двоє солдатів, а оповідь веде їх товариш по службі, не «інородець», як тоді говорили, а звичайний собі рядовий служака з корінного населення Російської імперії. Відірвані від милого їхньому серцю рідного краю, не витримують казармених порядків, муштри — стріляються. Тут нелюдська система грубого насильства, зневага до людських прав розвінчується і засуджується не прямо, а опосередковано, устами такого ж упослідженого, як і молоді якути, але вже призвичаєного, зламаного, морально покаліченого нею. Солдат, на очах якого визріла і розігралась трагедія, не розуміє своїх співбратів, щиро дивується, чого не вистачало «дикунам-якутам» там, де досить «їсти-пить», інколи дають цукру й чаю і б'ють, на його погляд, «полюдському», терпимо. На зображуваний злочин супроти людини накладається відсторонено-байдуже ставлення до жертв того злочину представника маси, безпосереднього оточення, яке мусило б бути солідарним з братами по нещастю. Завдяки цьому зримо вимальовується вся глибина морального занепаду цілого суспільного стану, в даному разі армії. На жаль, цей твір з невідомих причин лишився в архіві письменниці і був опублікований у радянський час.
Візьмемо «Вілу-посестру» — найвище досягнення з-поміж поем Лесі Українки. Поема не датована, опублікована в грудневій книжці «Літературно-наукового вісника» за 1911 рік. Одначе переконливі текстологічні Дані (водяні знаки на папері автографа, дати інших віршів на такому ш папері) засвідчують: 1901 рік, влітку. Та й сам зміст, художня атмосфера «Віли-посестри» пов'язують її саме з цим періодом. 1901 рік, після смерті Сергія Мержинського у березні, хай ще кілька місяців пізніше, але ніяк не раніше.
Щоб зрозуміти поета, треба піти в його країну. Щоб глибше проникнути в його духовний світ, треба пройти його життєвим шляхом. Образний ряд, ритмомелодика «Віли-посестри» послідовно витримані в дусі південнослов'янського епосу, добре відомого Лесі з дитинства, а з другого боку — гармонійно злиті з иайпотаємнішими інтимними переживаннями під свіжим враженням смерті друга-побратима (наскільки відповідав даний образ ідеалові — то вже інше, теж вічне питання). Героїня переживає внутрішній конфлікт між особистим почуттям і патріотичним обов'язком, Віла звільняє з турецької в'язниці юнака-побратима, але не в змозі повернути йому колишньої мужності для боротьби. Вона з болем у серці виконує його прохання, робить «останцю послугу» — вбиває власною рукою.
У поемі відбився не тільки «зоряний час» у житті поетеси, а й місце написання чи принаймні виникнення й оформлення задуму. Ми знаємо, що 1901 року з середини травня до середини вересня Леся Українка жила в Буковинських Карпатах. Твір перейнятий колоритом Карпат, жодного разу не названих, але таких близьких природою і рельєфом до Боснії і Герцеговини. Двічі зринає в тексті локальне карпатське — «полонина». На полонині ховає віла — міфічна гірська істота — мертвого побратима, образ полонини вплітається у «дивовижний», за виразом Максима Рильського, заключний акорд поеми про безсмертя борців за свободу:
Ходять в горах світляні веселки, по долинах оживають ріки, в полонинах трави ярі сходять, і велика понадхмарна туга нам на землю радістю спадає.
Ніби менше трагічного й героїчного міг дати Лесі Українці середньовічний сюжет про Трістана та Ізольду. Однак поетеса в своєму творі «Ізольда Білорука» (1912) розробила його оригінально, по-своєму. В центрі твору став другорядний образ Ізольди Білорукої (королівна перетворилась на просту селянську дівчину) і трагічна борня двох жінок за серце коханого Трістана, На цей раз основним для Лесі Українки було піднесення людської гідності, духовне возвеличення малої людини, показ її безкомпромісності в боротьбі за здійснення поставленої мети.
У 1914 році українська громадськість відзначала 40-ліття письменницької праці І. Франка. До дати готувався присвячениий ювілярові збірник. На початку 1913 року, незважаючи на тяжкий стан здоров'я, в далекому Гелуані, під небом Єгипту, вона підготувала для збірника «Триптих», який складався з апокрифа «Що дасть нам силу?», легенди «Орфеєве чудо» і казки «Про велета». Щоб глибше зрозуміти «Триптих», треба пам'ятати, що всією системою образів, художніх алегорій твір спрямований на титанічну постать великого трудівника і подвижника — 1, Франка. Триптихом у давні часи називали ікону в церкві, що в свою чергу складалася з трьох ікон, темою й ідеєю пов'язаних між собою. Потім ця назва перейшла на кожний твір мистецтва, побудований за подібним принципом. В апокрифічній, тобто відсутній у канонічному тексті святого письма, євангельській легенді змальований страдницький шлях «сина чоловічого» на Голгофу з «важким занадто», «нетесаним, сирим та сукуватим» хрестом на плечах. Нещасний упав знесилений під хрестом, і майстер, звичайний ремісник-поденщик, що тільки вчора витесав знаряддя муки, не знаючи, кому він призначений, підняв хреста і поніс далі. Моральний обов'язок, почуття власної причетності і власної вини підносить його дух і веде на подвиг.
У легенді «Орфеєве чудо» використаний один з варіантів старогрецького міфу про співця Орфея. Разом з товаришами він зводить мур, щоб захистити рідно місто від близького нападу ворога, і коли знесилене вкрай товариство покинуло незавершену працю, Орфей чарівною грою флейти скликає людей, і ті добудовують стіну. Мистецтво, так само як і моральний обов'язок (названий у філософській системі німецького філософа Іммануїла Канта «категоричним імперативом») — теж вища сила і може підіймати людину, коли вона лишається людиною, на, здавалося б, неймовірні звершення і подвиги.
Ідея подвижництва, самопожертви заради утвердження людяності й справедливості, любові до батьківщини — одна з провідних у творчості Лесі Українки, починаючи від ранніх поезій («Contra spem spero!», «Сон» та ін.) і кінчаючи «Триптихом».
Завершує «Триптих» поетична обробка народної казки «Про велета», відомої у варіантах. Провідна думка твору тут розкривається в інших аспектах, на іншому літературному матеріалі. Цей твір можна було б назвати лебединою піснею Лесі Українки. Образ народу-велетня асоціюється з борцями нового революційного піднесення, які обов'язково здобудуть перемогу:
І встане велетень з землі, розправить руки грізні і вмить розірве па собі усі дроти залізні.
Доречно нагадати, що цю казку Леся Українка згадує у листі до І. Франка, писаному в січні 1903 року, за десять літ до появи «Триптиха»: «...Ви, певне, знаєте легенди про в'язнів-богатирів. Ото сидить такий в'язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в'язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в'язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор'я, щоб гукнути: „Встань!", щоб від гуку здригнувся в’язень і щоб розсипались кайдани на руках, і тоді вже вільними руками в'язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього... О, яке то щастя бути таким „чорноморцем", що мав голос крикнути: „Встань!"» (т. 12, с. 16-17).