Стиль поеми насичений риторичними фігурами, антитезами, серед яких уміщені філософські сентенції, і то мало оригінальні, подібні швидше на софістику.
Цілий твір насичений уривками з церковних пісень, із літургії, Святого Письма та натяками на усякі обряди і монастирські звичаї. Мова поеми – церковно-латинська, забруднена численними варваризмами, особливо – з старо-французької.
Крім церковної сатири, у творі наявна політична і національна сатира. Ченці часто висміюють простолюддя за те, що не розуміючи латинської мови, по-вовчому перекручує святі слова Служби Божої.
“Reinardus vulpes” містить багато натяків на історичні події, і навіть самі звірі, це – замасковані історичні особи. Відомості про князів і події з того часу взяті переважно з хроніки Регінона й літописців, що описували події 895-900-х років.
Автор, надягаючи звірячі маски на людей, мав перед очима конкретних королів тому то його герої говорять і діють майже скрізь як люди, а не як звірі. На це вказують епітети звірів.
Ось байки та епізоди, що спільні обом поемам, латинській та українській.
Вовк – рибалка. Рейнард злився на Ізенгріма через те, що він хотів його з’їсти, і Рейнард ледве викрутився від смерті, даючи Ізенгрімові замість себе – шинку, видурену у мужика. Незабаром прийшов день помсти. Ізенгрім, голодний, як звичайно, збирається на полювання. Зустрівши Рейнарда, починає підлещуватися до нього, щоб він знову знайшов для нього здобич.
Рейнард умовляє Ізенгріма, щоб хоч у піст не їв м’яса, і пропонує йому за це рибу, веде його до ставу і каже запустити хвіст у ополонку, але радить – поміркованість. Сам іде до села по півня і хапає його з попівства саме тоді, коли священик правив Службу Божу, а народ йшов з процесією навколо церкви. З півнем Рейнард біжить просто до Ізенгріма, за ним священик і розлючена юрба вірних. Рейнард кличе по дорозі Ізенгріма зі собою, але він не може витягнути хвоста, бо примерз. Усі б’ють Ізенгріма, і врешті роблять місце Альдраді, жінці пресвітера, що з сокирою в руках підступає до Ізенгріма. Вона проклинає його, що вхопив її півня Гепарда і давніше пограбував її багато “тіток” ( курок ). Матрона замахується в голову вовка, але він кидається назад, і сокира влучає в лід. Тоді баба замахується йому в черево, але сокира вислизує їй з рук і відрубує хвіст. Баба падає на Ізенгріма, немовби хотіла відкусити решту хвоста, але він виривається і тікає.
Можливо, ловлю риб треба розуміти символічно. Ополонки з рибами мали в той час лише монастирі. Ізенгрім-Свентільбок був відомий жінколюб, любив не лише світські жінки, але й черниці ( викрадав черниць ). Дійсно жила така ігуменя Альдрада, якій Свентільбок вихопив з монастиря силою кілька черниць. Тому байку можна розуміти так: Ізенгріма, що закинув свою любовну сітку між черниці, зловили монастирські слуги, побили його, а ігуменя врятувала.
Мотив, як вовк ловить хвостом рибу, відомий і в народних байках, проте там він не має ніякого переносного значення ( як і в “Лисі Микиті” ). Цей мотив міг дійти до фольклору з книжок, бо вік народних байок визначити важко. На це вказувало б і те, що в народних байках вимоги ймовірності досить добре збережені, а правдивий вовк рибальством зовсім не займається хоч би який був голодний.
У “Лисі Микиті” повертається чистий мотив народної байки без ніякого переносного значення, і замість вовка, як рибалка виступає – вовчиця.
Ізенгрім-геометр. Слово “geometer” з латинського тексту перенесене до “Лиса Микити”, але тут подібностей між латинською та українською поемою мало. Вовк допомагає баранам ділити поле, кожний із чотирьох баранів має окрему назву і різне число рогів. Ізенгрім у ролі судді виступає за намовою Лиса. Сама ж пропозиція, як ділити поле, йде від баранів: Вовк має стати посередині поля, а барани будуть бігти до нього і збивати його з цього місця. Закінчилося тим, що барани побили Вовка мало не до смерті. Лис, побачивши, що Вовк ще живий, радить баранам ще раз напасти на нього. І ті знову б’ють його стільки разів, скільки у кожного з них рогів.
В історії – Свентільбок-Ізенгрім забрав у чотирьох князів їхні ленна і пороздаровував своїм приятелям.
На наш погляд, автор говорить, що барани можуть собі дати раду з вовком, коли діятимуть разом. Так і князі могли б опертися Свентільбокові, коли б дружно стали проти нього.
Лис і півень. Коли Рейнард визволив звірів від напасті вовків, півні, що були між тими звірами, радяться між собою, як би спекатися небезпечного опікуна. Виходить Лис і намовляє півня, щоб ішов з ним на прощу. Коли півень відмовляється, Лис ганьбить його як виродка. Півень запевняє, що він не гірший від свого батька, має 12 жінок, що йому послушні. Лис вважає таки батька за ліпшого, бо він, стоячи бувало на одній нозі і приплющивши одне око, співав панську пісню. Півень попробував так співати, заплющив обоє очей, Лис схопив його і поніс у гай, де почав грозити, що гарне пір’я лишить, а погане м’ясо з’їсть. Та за лисом гониться юрба людей, що його помітила. Півень насміхається з нього, що він боягуз, а не шляхтич, а то став би на місці і нагримав на оскаженілу юрбу. Рейнард кладе здобич на землю і, щоб показати своє шляхетство, починає вигукувати. Тоді півень схопився і сів на дерево. Звідти глузує з Рейнарда і пропонує йому, замість себе – морвові ягоди. Лис із люті гризе старий чобіт, потім находить шматок букової кори і, підступивши до півня, зве її папською буллею, яка ніби забезпечує усім мир, і взиває знову півня, щоб негайно йшов з ним на прощу. Півень заявляє, що здалеку бачить їздця, а перед ним – якісь чорні постаті, на око – побожні. Лис, почувши це, біжить до лісу, додаючи, що мир був заприсяжений, але публічно не оголошений. Тому він мусить йти геть від півня:
Півнику ти нещасливий, піду я як славний вельможа,
Ти ж, що загруз у гріхах, в вічному хамстві лишись.
Автор цієї байки дорікає духовенству за його захланність і пристрасть
до грошей і не щадить навіть папи – ним був тоді Євгеній ІІІ.
Лис у цій байці не має нічого спільного ані з історичним Регінарієм, ані з правдивим лисом, що ніколи не дозволить, щоб його перехитрив півень. Цікаво, що той мотив зустрічається в народних байках, хоча він зовсім не співпадає із вдачею лиса, так само, як і скандал із півнем у “Лисі Микиті” слабко вмотивований і з цілістю не римується.
Пригода з конем. Вовк зустрічає на полі Коня, просить позичити свою шкіру і дати трохи м’яса. Кінь обіцяє поголити йому торс, а тоді поведе у ліс. Ізенгрім оглядає його бритву на копитах і дорікає йому, що покрав з монастирських дверей персні. Кінь кається у грісі і прохає повитягувати крадені речі. Вовк нахиляється до копита, а Кінь б’є його поміж вуха і залишає на голові знак персня.
В українському “Лисі Микиті” ця байка переказана зовсім інакше, і куди дотепніше.
Пригода з бараном. Ізенгрім іде до лісу шукати захисту від мух. Там зустрічає Лиса, який радить піти до барана і зняти з нього шубу. Вовк поспішає до хати барана та просто в очі заявляє йому, що хоче його з’їсти, щоб покарати за біль при поділі поля. Баран погоджується на смерть, але просить, проковтнути його цілого, а не їсти по шматках. Вовк погоджується і, розкривши рота, чекає на барана. Той розганяється, б’є Вовка рогами в чоло і приголомшує.
У “Лисі Микиті” байка стилізована трохи по-іншому [VII, 21-37], тай Баран не простий собі, а – “овечий патріот”.
Згодом натяки на історичні події позатиралися, позабувалися ті князі та царі, яких ченці переоділи у звірячу шкіру, а Рейнард під різними назвами пішов у мандрівку століть. Іде він сміливо, не замітає за собою слідів і, мов новітній апостол, навертає людей і народи до мудрості. Різне значення і неоднакову мету має він у різних народів.
Зайшов він і на Україну, мандрував 600 років, але має в нас окреме значення, коли взяти до уваги становище українського народу. Важлива в ньому не сатира, важливе те, що як вільний Микита позбувається непрошених гостей, післанців царя, як дає собі раду з ворогами. Медведеві ( губернаторові ) ув’язнює пащу із страшними зубами в дубі; гвардиста Яця задавлює власними руками; сам роздирає чванькуватого півня, червоно-гребенястого; вовка побиває не один раз чужими руками, безчестить його жінку, в поєдинку засипає піском очі, а потім хапає за слабе місце.
“Reinardus” і “Рейнарт” постали на межі двох народів і двох культур, що від віків поборюють один одного.
“Roman de Renart” – ще одна збірка різних байок і казок, де головною особою виступає лис Renart. Ці байки слабо між собою пов’язані , поетична вартість їх неоднакова. Одні написані легко, цікаво й дотепно, інші перевантажені несуттєвими дрібницями, риторикою. Тут помітний вплив французької лицарської поезії. Автори наслідували манеру двірських поетів. Звірі поводяться часто як кавалери і дами, хоч це зовсім не відповідає їх вдачі.
Рейнарт – найуживаніший епос про лиса, першоджерело усіх німецьких переробок.
Іван Франко визнає, що головну канву своєї повісті взяв від Віллєма, якого вважають автором Рейнарта. Проте у дрібницях вплив “Рейнарта” на “Лиса Микиту” не дуже видний.
“Reineke der Fuchs” Алькмара-Готшеда, головне джерело Гетевої переробки, має посереднє значення і для “Лиса Микити”.
Але головним джерелом “Лиса Микити” треба вважати поетичну інтуїцію поета, вона вказала йому переробити джерела, - і так поема вийшла як безперечний оригінал.
Отже, як бачимо, події поеми алегорично розповідають про життя в Західній Україні. Соціально побутові картини поеми написані виключно на матеріалі української дійсності. Це добре відчув царський цензор, який заборонив поширювати “Лиса Микиту” в Росії. В своїй доповідній записці петербурзькому комітетові про цю поему-казку він писав, що народ буде розуміти надруковане буквально. Він побачить в пишному дворі, що оточує царя, збіговисько сміливих розбійників, які під могутньою егідою владики грабують і роздирають слабих. У хитрій лисиці, першій порадниці царя, вони побачать ще зліше уособлення сваволі: страхітливе поєднання, для здійснення всіляких злочинів, гнучкого розуму з безсоромністю людської волі… автор у викладі стер всю старовину і замінив її сучасністю. Де тільки міг, всюди автор переробки малює малоруську природу. Села і люди, що зустрічаються в розповіді, також мають на собі незаперечний відбиток південного слов’янина. Нарешті звичаї всі представлені такими, які тільки можна зустріти в степах Малоросії.