Кати! кати! Людоїди!
Про Петербург, як місто “на багнищі” з тінями українських мучеників, на їх кістках напише пізніше Є.Маланюк, мовні інтонації якого близькі і до поезії Т.Шевченка:
В нещасний час, “на зло Європі”,
Вам божевільний деміург
Створив кубло гнилих утопій,
З туману й крові Петербург.
Твір Міцкевича закінчується сумним акордом – “До приятелів росіян”, в якому, після гострої сатири самодержавної влади, прославляє декабристів і оплакує їх долю разом з долею польських борців за визволення. А.Міцкевич з глибоким співчуттям і вдячністю звертається до „приятелів-росіян” – декабристів, з якими він познайомився перебуваючи у Петербурзі:
Чи я вам згадуюсь? Мені ж ви досі славні,
В думках про смерть братів, заслання і суди
Й ви, не чужинці ви в думках тих –
рівноправні,
Ви в спогадах моїх і в мареннях завжди.
Зіставляючи твори Т.Шевченка та А.Міцкевича Є.Маланюк зауважує: “Характеристично, що в обох поетів у петербурзьких віршах бринить зовсім інша, аніж у росіян нота – нота іронії, погорди, зневажливости. У Шевченка навіть сарказм і карикатуризація, хоч його козацький темперамент не завши витримує в цьому стилі до кінця і він звичайно перериває вірш нестримним прокльоном. У Міцкевича навіть і ненависть, і Гротеск мають монументальний характер” [ ; 379].
“Дзяди” Міцкевича – це драма, яка написана під враженням поразки Листопадового повстання Польщі. Тому основна фабула драми пов’язана ідейно, тематично, емоційно з переслідуванням філоманів. Так виникає тема Сибіру, як “політичного пекла”, куди заслали юнаків за те, що вони кинули виклик демократизмові. Візія заслання юнаків передувала візії Польщі як розп’ятого Христа і була її поясненням. Весь польський народ виступав у ролі Месії, що надавало сенсу його стражданням.
Через категорію невинності патріотична жертва наближається до жертви Христова. “Драматичність символу Сибіру в очах патріотів виникла з абсурдності жорстоких покарань за фактично не існуючі провини. Це, власне, робило засланців в очах громади мучениками. В поемі Шевченка “Юродивий” міститься згадка про “невольників святих”, яких „сотнями в кайданах гнали в Сибір”. У поемі „Неофіти”, побудованій на аналогіях російської та давньоримської деспотії, навмисна “помилка” у називані Скіфії Сибіром викликала ілюзії з царською політикою репресій і гонінь. Невинність борців за волю підкреслювалася авторським осудом винесеного вироку (кількаразове повторення питання “за що?”:) та проголошення їм. слави:
Хвала вам, душі молодиє!
Хвала вам душі святиє !
Вовіки – віки похвала !
В основу поеми “Чернець” покладено історію Семена Палія, провідника національно-визвольної війни українців XVII-XVIII ст. Побоюючись зростання популярності Палія серед народу, Мазепа звинуватив його перед Петром І у зносинах з польськими гетьманами та в антиросійських намірах, внаслідок чого героя було заслано до Сибіру. Мотив каторги у творі символізував приборкання волелюбних і незалежницьких прагнень особистості:
... Бий поклони!
І плють старечу усмиряй.
Святе писаніє читай,
Читай ,читай та слухай дзвона,
А серцеві не потурай,
Воно тебе в Сибір водило,
Воно тебе весь вік дурило...
Завершується “Перегляд війська” А Міцкевича рядками в яких поет з болісним ліризмом говорить про долю слов’янського світу, уярмленого царизмом:
О бідний чоловіче! Слов’янине,
Так жаль мені тебе, але серце гине,
Сльоза тяжка з мойого ока плине
Народе бідний! Жаль твоєї долі,
Твій героїзм – то героїзм неволі.
Одвертий проклін царизмові і ця лірична тужлива кінцівка, в якій – біль, викликаний лихом, яке приносить царизм, звучить особливо виразно, виділяючись у поемі на фоні однотонної мелодії. І знову спостерігаємо типологічну спорідненість Міцкевича і Шевченка, коли вони саме в кінці творів звертаються з інтимно задушевним, сповненим позитивного пафосу словом до народу (у Міцкевича) і до України у поемі:
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких темницях
Заглушені ! ... Плач Украйно!
Бездітна вдовице!
Німецький романтик Г.Гейне у передмові до „Німеччини” мріяв про той час, “коли ми знищимо догідливість аж до останнього притулку – небес, коли ми Бога, який живе на землі в людині, врятуємо його від його приниження, коли ми станемо визволителями бога (коли ми зметемо злидні з лиця всієї землі), коли ми поновимо гідність бідного, знедоленого народу і осміяного генія, і збезчещену красу...” [ ; 23 ] У Міцкевича і у Шевченка вчуваємо і трагедійність і відверту революційну пристрасть. Дискус мучеництва у творах А.Міцкевича, польських романтиків і в українській літературі.
Типологічна спорідненість поем Шевченка і польських романтиків виявляється в образній близькості картин їхнього емоційно-смислового звучання. У “Сні”, в картині Сибіру, кільки разів проходить образ кайданів, у які „залиті” „живі люди”:
Заворушилась пустиня
Мов з тісної домовини
На той останній страшний суд
Мертвці за правдою встають
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Сакралізація мук вигнання сягає апогею у поемі Шевченка. Серед тих, хто страждає у пеклі Сибіру, Голгофи, зустрічаємо збірний образ мучеників за волю:
В кайдани убрані
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолодне!
Як зазначається в коментарях до поеми, „цар волі” – це „уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси, властиві кільком поколінням борців із самодержавством, перед усім декабристам, що їх Шевченко глибоко шанував як „первых русских благовестителей свободы” [ ; 703]. Образ „царя, штемпом увінчаного”, що з’являється в поемі, асоціюється з біблійним образом Христа, увінчаного терновим вінцем. Улюбленими постатями романтиків були Христос і Прометей, як і втілювали найвищу жертовність заради людського добра, добровільно прирікаючи себе на найбільші муки та самотність.
Міфотворча паралель між муками і воскресінням Христа і польського народу, позбавленого державності виявляє себе у творчості А.Міцкевича, який уподібнював поділену загарбниками Польщу із розп’ятим Христом, який невинно страждає за гріхи людства і їх спокутує. У вірші „До матері-польки” читаємо:
Спаситель наш, в невинності дитинній,
Голубив хрест і був на нім розп’ятий...
О мати - полько! Й ти подбай ще нині
Про іграшки підхожі для хлоп’яти.
Сакралізація майбутніх мук сина Польщі звучить у наступних рядках вірша, у яких смисловими домінантами є слова „плаха”, „петля”, „пута”, „бій”, „хрест”, „кров”, „свобода”:
Окуй у пута змалку бідолаху,
Впряжи його у тачку із землею,
Щоб він не зблід, ступаючи на плаху,
Щоб він не червонів перед петлею.
Не піде син із рицарством до бою,
Щоб водрузить Христа в Єрусалимі,
Не скропить волі кровію живою,
Як воїни свободи невтомні.
Поет бачив долю борця за визволення Польщі як страждання, але смерть його, жертва не буде жертвою Христа, яка веде до воскресіння:
О мати - полько! Горе йому буде!
Молись за нього... Глянь, он Скорбна мати:
Розкраяні мечами в неї груди,
Й тобі судилось муку цю прийняти
Хай дійдуть згоди нації й держави,
На землю злине миру благостиня,
А твого сина жде борня без слави
І мученицька смерть – без воскресіння.
Романтизм не обмежувався просто аналогією патріотів. Вони повинні були пройти через приниження, зраду, забуття, пізнавши безліч страждань. Лише тоді вони перетворювалися на „справжніх всесвітніх героїв”, „учнів Христа”. Страждання політичних в’язнів прирівнюється до мук дантівського пекла, а Сибір – кола цього політичного пекла. Польська дослідниця Зоф’я Трояновичова зазначала, що „жоден із творів світової літератури не був таким плідним для вираження сибірських переживань, як “Божественна комедія” – її використовували декабристи, повними жменями черпали з неї автори листів і спогадів із заслання, посилалася на неї романтична поезія” [ ; 289]. А.Міцкевич у праці “Слов’янська література” ототожнював Сибір із „політичним пеклом”, яке “виконує ту саму роль, що й пекло в поезії середніх віків, так добре описане Данте” [ ; 285]. Дантівські асоціації спостерігаємо у поемі Шевченка “Юродивий”, де також звучить тема політичних заслань. Дорога до Сибіру, що пролягала через дикі засніжені пустелі, нагадувала мандрівку пеклом, праця каторжан у підземних копальнях, їхні фізичні і моральні муки – сцени поета Данте:
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал і загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас –
Споборники святої волі –
Із тьми, із смрада, із неволі
Царям і людям на показ
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах...
Глибокі сибірські підземелля асоціювалися з хтонічним царством Аїда і могли викликати в пам’яті напис на брамі пекла: „Хто входить сюди, прощається з надією”. Образи дантівського пекла як центр страждання політичних в’язнів, борців за визволення народу, мук Христа, чаші страждань, сповнений по вінця, що знаходять своє вираження у творчості поетів-романтиків, розвинуться в українській літературі дещо пізніше, тематично трансформуються у творах, присвячених мучеництву політичних в’язнів сталінських тюрем і таборів. Згадаймо хіба роман І.Багряного ”Сад Гетсиманський”, у якому світові образи-символи страждань є засобами вираження найвищого ступеня жертовності. До речі, на в’язниці (це вже було останнє коло політичного пекла Андрія Чумака – героя роману) викарбовано слова: „
На словах Данте „Покиньте сю надію” і мотивах політичного пекла будується поетична структура циклу “Тюремні сонети” Івана Франка. Цикл починається своєрідним заспівом, у якому змальовується „дім плачу, і смутку, і зітхання”, „гніздо грані, і зопсуття, і муки!”. Цитата з Данте завершує ряд образів: тюрма – це пекло: