Тут стережуть основ, але основу
Усіх основ – людського серця мову,
І волю, й мисль зневажують, як дрантя.
Ви, що попавши в западню ту, хтіли
Найти в ній людський смисл і ціли, -
Lasciate ogni speranza, – мовив Данте.
Образ уярмленої України як розп’ятої на хресті поневоленої землі, співзвучний з образом Міцкевича, зустрічаємо у вірші І.Франка „Рефлексія” із циклу „Поклони”. Як у А.Міцкевича і Т.Шевченка, твір Франка побудовано на монологічному зверненні до України:
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар
Ліричний герой (поет) уклінно падає перед Хресним розп’яттям. Це – метафоричне вираження синівської жертовності, що знаходили своє втілення у поезії А.Міцкевича “До матері – польки”.
У цьому ж романі, як і у творах А.Міцкевича, Т.Шевченка апогею сягає мотив невинності, жертовності. Драматизм виникає з абсурдності жорстоких покарань за фактично неіснуючі провини, за те, що людина страждає лише за синівську відданість своєму народові. Витоки цих мотивів зосереджено у творах Міцкевича і Шевченка. В поемі „Юродивий” Т. Шевченка оспівуються „невольники святі”, яких „сотнями в кайданах гнали” на Сибір [ ; 260].
Темі вигнання, заслання присвячена і поема Ю. Словацького „Ангеллі”. У ній, як зауважує Ю. Горова, помітний значний вплив популярних у Польщі спогадів Й.Копца, який за участь у повстанні Костюшка був засланий на Камчатку („Щоденник подорожі через цілу вздовж Азію...”, 1837). [ ; 59]. „Ю. Словацький критично ставився до міфу Сибіру А. Міцкевича, в якому сам факт заслання диктував сакралізацію засуджених. В поемі „Ангеллі” головний герой – це єдина серед засланців особа, наділена автором позитивними рисами. Але зумовлені вони не патріотичними почуттями, а настановами місцевого Шамана, який „влив в нього сердечну любов”. Такий песимізм викликаний не так оцінкою польських засланців, як польської еміграції [ ; 59]. До цієї теми Ю. Словацький звертався й пізніше у поемі „Беньовський”, вже не вдаючись до іронії в зображенні героїв твору. Це історія засланого на Камчатку учасника Барської конфедерації М. Беньовського, який, організувавши там бунти, утік до Китаю. З метою героїзації мученицького подвигу польських патріотів автор вдався до символіки прометеїзму:
Приборкання волелюбних і незалежницьких прагнень особистості символізував мотив каторги у поемі „Чернець” Т. Шевченка.
Досвід каторги, заслання, що мав для романтиків сенс глибокий і істотний, часто сприймався як Боже провидіння. Заслання, на думку А. Міцкевича, мали на меті відірвати поляків від світу, „знищити всі колишні вузли, що прив’язували їх до матеріальної й розумової сили, до всього, що становило зелену могутність” [ ; 59].
Своєю чергою „самотнє життя, життя з природою, з самим собою мало „змусити їх, аби заглибитися в самих себе, в самих собі шукали сили [ ; 59]. Іншими словами, увиразнювалась думка про моральне переродження через страждання. Заслання відіграє важливу роль у духовному переродженні Конрада. На каторзі його дух мав позбутися негативних рис, загартуватися, щоб дорости до ролі народного пророка.
Подібне значення мало заслання й у світогляді Шевченка. У листі до графині Анастасії Толстой, написаному з Новопетровського укріплення, поет називав самотність і муки заслання причиною морального вдосконалення та духовного сходження: „... Я теперь счастливее счастливейшего из людей”... Теперь, и только теперь я вполне уверовал в слово: „ Любя наказую вы”. Теперь только молюся и благодарю его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не учит никакая школа, кроме школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то по крайней мере безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый, благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящем счастьем…” [ ; 125].
Шлях через страждання і самотність самопожертви до віри в народ, до ролі національного поводиря і пророка проходить через творчість І. Франка. Яскраве втілення цих ідей знаходимо в багатьох поезіях і поемах українського письменника, зокрема в поемах „Іван Вишенський” і „Мойсей”. Герой однойменної поеми І.Франка Іван Вишенський через усамітнення і муки душевного роздвоєння, страждання приходить до ідеї служіння найвищій меті – служіння своєму народові.
З мотивами мучеництва, страждання в польській і українській літературі тісно пов’язані мотиви месіанства поневолених народів. Він пов’язаний із сподіваннями, що завдяки своїм стражданням повстане з неволі народ - месія і поведе людство до царства справедливості. Ці ідеї, викладені у „Книзі польського народу і польського пілігримства” А. Міцкевича вилинули на „Книги буття українського народу” М.Костомарова [ ; 287].
У висвітленні ідей месіанства знаходимо спільні проблеми і їх бачення польським і українським письменниками: „... в цей час українці і поляки були позбавлені власної незалежної держави, таким чином, не могли самостійно і активно брати участь у нормальному державному, цивілізаційному й духовному житті, а отже, це був народ-каліка, котрий мусив створити своєрідні замінники цієї держави, щоб утримати і збагатити власну національну свідомість, щоб бути осередком власної ідеї поступу, власної досконалості, і тому, реалізовуючи загальновідоме керування душами, обидва месіаністи вважали себе апостолами народу, здатними пробудити в ньому могутній дух і виконати свою історичну місію. Отож, Їхній месіанізм був своєрідним засобом зцілення духовно-релігійного солідарністю поневоленого народу” [ ; 288]. Однак, Костомаров, на відміну від Міцкевича, необхідною умовою вважав „християнізацію суспільного світу й усуспільнення християнства, звиродніле у католицизм [ ; 288].
Костомаров, на відміну від Міцкевича, який не дуже вірив у проводирські здібності слов’янських народів, крім поляків, виголошує віру у слов’янський народ як колективного героя, здатного до такої місії. Костомаров переконаний, що саме слов’янські народи, очолені Україною, виведуть світ на дорогу свободи і справедливості: „І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщизна, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорушан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлечною Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. [ ; 296]. Костомаров високо підніс духовні достоїнства слов’ян, їх християнські моральні цінності, а також те, що вони досі були відсутні у світовій історії. Є. Нахлік, аналізуючи месіаністичну ідеологію А.Міцкевича, вказує на те, що він уподібнює до Христа не окремого наслідувача, а весь народ, Польщу, яка стає всесвітнім месією – Христом народів (видіння ксьондза Пйотра у третій частині „Дзядів”, де вперше проведено аналогію між долею поділеної між загарбниками Польщі і долею Христа...) [ ; 202].
Турботу Міцкевича, як романтика, складає не спасіння індивідуальної душі, а спасіння, визволення усього народу і навіть людства, у чому польський поет був близький М.Костомарову.
Схильні радше до символічного наснаження дійсності ніж до її відображення, романтики представляли нову постать мученицького пантеону, яка через страждання повинна прийти до шляху націлнального визволення і духовного відродження. Поема „Дзяди” А.Міцкевича жанрово визначається як містерія. Польська література епохи романтизму часто зверталася до цього жанру; до нього зверталися Міцкевич, Словацький, Красінський. Хвиля містицизму оповила багатьох польських письменників після поразки польського повстання, під час еміграції. За звернення до містико-фантастичних образів і мотивів спостерігаємо в творчості Ю.Словацького (драми „Балладина”, „Срібний сон Соломеї”, у яких романтична фантазія домінувала над зображенням історичних подій).
Дослідники творчості Т.Шевченка (Г.Вервес, Є.Нахлік, В.Гуменюк) вказують на те, що український поет не міг зацікавитись матеріями польських поетів, зокрема „Дзядами” А.Міцкевича. Два світи – реальний і фантастичний, персонажі – люди, янголи, дияволи, містерійна таємничість другої та деяких сцен третьої частини „Дзядів” наштовхнули на думку Є.Нахліка, українського посла „на розбудову власних містично-історіософських візій у „Великому льосі”, що має жанровизначальний підзаголовок „Містерія” [ ; 98]. В обох творах душі померлих виступають як злі сили зацікавлені в якихось земних подіях, оскільки від подій залежить їх доля. Вони не тільки виявляють зацікавленість в подіях, але і активно в них втручаються. У другій частині „Дзядів” трьох душ не пускають до раю, і вони прилітають на цей світ розказати, за що їх Бог покарав (Правда, їхні гріхи лише моральні, а при душі у „Великому льосі” спокушують національні, політичні провини).
Господь жорстоко карає трьох дівчаток-дітей і позбавляє їх життя, а душі не пускає в рай, аж поки москалі „розкопа великий льох”, тобто душі окремих українців не заспокояться, доки вороги не знищать саму українську душу, або вона не прокинеться від летаргійного сну.
За що покарано душі дівчат? Перша підлітком перейшла з повними відрами дорогу Б.Хмельницькому, тобто символічно посприяла удачі, коли він їхав до Переяслава підписувати фатальну угоду з Москвою. Друга ще недолітком, не розуміючи, що коїть напоїла коня цареві Петрові – розпинателеві України, коли той повертався з Полтавської битви через Батурин. Третя ж зовсім немовлям у сповитку, побачивши з канівських гір лискучу царську галеру, що плила по Дніпру, усміхнулась Катерині ІІ, „лютому ворогу”, „голодній вовчиці”.