В „Соборі” усе суще неповторного козацького краю „перепускається” через душу Миколи Баглая теж так, між іншим, серед нічної тиші споглядання святині, роздумів про майбутніх героїв та антигероїв твору. Все тут – від собору, що підкреслює чар української місячної ночі, від велетенських заводів, що викидають погрозливі вогняні спалахи й чорний дим на козацьку Зачіплянку, – аж до баби Шпачихи, кмітливого рибалки Катратого, аж до пилу на шляху, білого цвіту акацій, лелеки на риштуванні, – навіки приписане тут, численними коріннями вросло в цю землю, втиснуло у небо і душі людські, як одне нероздільне ціле. Г.Вервес відзначає: „Ми не повинні дивуватися близькості творів письменників слов’янського світу. Перегук у підході до мистецьких проблем тільки підкреслює нашу єдність і давню спорідненість наших культур” [ ; 41].
Історичне минуле, втілене в конкретних образах-символах, зближує обох письменників. А. Міцкевич у травні 1839 р пише до Ю.Нємцевича: „... зараз я пишу сільську поему, в якій намагаюсь зберегти пам’ять наших старовинних звичаїв і намалювати картину нашого сільського життя, полювань, розваг, битв, наїздів, тощо. Дія відбувається на Литві біля 1812 року, коли ще живі були старовинні легенди і не стерлися сліди старовинного сільського побуту” [ ; 10].
Як споріднені ці думки Міцкевича з роздумами Гоголя про старовину, його захоплення минулим : легендами, побутом, звичаями українського народу. Гоголь старанно збирає для своїх „ Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” відомості про минуле України. Так само і Міцкевич із захопленням збирає відомості про минуле рідної Литви. Поет просить своїх друзів-поляків, що часто збиралися у нього, повідомляти про все, що їм було відомо з життя польської шляхти. Польське населення в Литві представлено було в основному середньою застянковою ( від слова „застянок”, тобто „околиця”) шляхтою, життя якої, її побут мало чим відрізнялися від життя звичайного селянства. У Міцкевича, як і у Гоголя, переважає прагнення змалювати все те позитивне, що було в житті його рідного краю, відтворити найбільш характерні національні риси польського суспільства в недалекому минулому.
Герої „Останнього наїзду на Литві” виглядають так само , як і сотні років тому, їхній одяг, реалії звичаї, поведінка ніби перенесені з „Життя порядної людини” М.Рея (XVI ст.), з мемуарів Пасека. „Пан Тадеуш”, ніби всупереч історії, всупереч тим катаклізмам, які потрясли Польщу і Європу на зламі XVIII-XІX ст., демонструє, що потягом принаймні трьохсот літ польська дійсність ніскільки не змінилася. Тому поема містить ідеалізований збірний образ народу, який живе в ідилічному світі, де панують високі моральні цінності, гарантом яких є традиція. Її втіленням став передусім устрій давньої Речі Посполитої; що дозволяв органічно поєднувати ідеали віри і свободи, а, як стверджував Монтеск’є, з духу законів можна пізнати дух народів.
Щоб проілюструвати цей „дух законів”, Міцкевич увів до сюжету „Пана Тадеуша” дві інсинуації старої Польщі – шляхетський сеймик і „заїзд”. Сам факт „сеймикування” підкреслює основну думку поета про органічне свободолюбство польського народу – на противагу до країн, устрої яких спираються на поліцейські режими.
Цікавим у цьому плані є погляд Міцкевича на панщину. В ідеалістичному світі висвітлюється ця позиція. У одному із своїх листів (1833) Міцкевич радив пояснити селянам, що панщину утримує окупаційна влада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків (але там-таки він осуджував суперечки емігрантів щодо аристократії та демократії як безплідні і безсенсові. [ ; 71]. „Пан Тадеуш” закінчується, зокрема, знаменитою сценою громадянського урівноправлення і, на цій основі, соціальної та національної згоди: сопліцівські селяни радіють знесенню панщини (першим розпорядженням Тадеуша як власника успадкованого маєтку стало звільнення селян і наділення їх землею), Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних співгромадян-краян:
“Я земляків моїх
Братами вільними і рівними вітаю!”
“Всьому народові здоров’я я бажаю”, –
Домбровський голосом могутнім підхопив,
Ідилію підкреслено вигуками шляхтичів:
“Славимо своїх поводирів!
Нехай живуть війська! Нехай живуть селяни!
Нехай пани живуть! Нехай живуть всі стани!”
Проте, Міцкевич був непослідовним у питанні про звільнення селян: за спогадами одного із знайомих, якого приводить Є.Нахлік, в 1839 р. він уже виступав противником загальної свободи і освіти: „Улюбленою ідеєю Міцкевича була ідея волосної (gminna) власности. У меморіалі „Shtad zasad”, що його поет відредагував для свого легіону, він уявляв майбутній суспільний устрій польського села як комбінацію приватної селянської власності і сильної власности волосної, але не вказував, яким чином волості й окремі селяни мають стати власниками землі. З цього приводу В. Вайатруб іронічно зауважив, що „Srtad zasad” заповідає таке суспільне Ельдорадо, в якому всі селяни будуть володіти землею – і в складі волості, і теж індивідуально, але в якому рівночасно права власності поміщиків <….> залишаться непорушними” [ ; 72].
У поемі трактується ще один важливий момент його ідеології – це Ґлорифікація польсько-литовської унії. У „Книгах польського народу” поет висловлював переконання, що після загальної війни за визволення народів настане їхнє братерство й пожертва для інших, подібну форму співіснування вже виробила стародавня Польща в іпостасі поєднання Литви і Польської Корони. Для того, щоб звернути увагу на цю проблему, Міцкевич навіть вдається до штучної інтриги. Серед місцевої шляхти вміщує шляхетський “застянок” – Добжинських, які є мазурським острівцем у литовському морі. Племінна окремішність мазурів стає предметом різноманітних сварок і непорозумінь, але тим яскравіше постає факт їхнього братання перед загрозою спільного ворога. Саме діяльність ксьондза Робака – організація повстання в тилу російської армії має на меті довести Наполеонові, що Литва на засаді перемоги морального права прагне з’єднатися з Польською Короною, а крім того, постать французького полководця і його емісара Робака для Міцкевича стала возвеличенням свободолюбного духу історії та вищого сенсу людської екзистенції.
З іншого боку, про демократичність польських порядків свідчить традиція “заїздів” – законних звичаїв, необхідність яких була обумовлена відсутністю державної поліції. Шляхетські “заїзди” були виконавчою владою, яка впроваджувала в життя судові вироки, через що навіть найзаможніші магнати не могли їх ігнорувати. Міцкевич підкреслює, що тільки деформація суспільних звичаїв призвела до беззаконних “заїздів”. Прикладом такого беззаконня у творі є “заїзд” на Сопліцово, який стався внаслідок демагогічної промови Гервація і запевнення, що він нібито керується судовими “декретами”. Але допомога з боку інших шляхетських “застянків” красномовно свідчить про живучість морального інстинкту в суспільстві.
Традиція в поемі не зводиться до механічного повторювання звичаїв давньої Польщі – вона впритул стикається із сучасною історією. Після повернення з Вільна Тадеуш побачив на стінах сопліцівського будинку портрети Костюшка, Рейтана, Ясинського – представників патріотичної Польщі, які боролися за її незалежність наприкінці XVIII століття. Символом того, що це, не така вже давня, традиція знайшла своє продовження в сучасності, є “Мазурка Домбровського”, яка звучить із дзиҐара, – ознака вторгнення історичного минулого в ідилічний стан шляхетського побуту.
Таким чином, у поемі розповідається про світ минулого, який промовляє до майбутнього, опосередковано втручається в хід подій, і є одним із героїв твору.
Отже, поема несе потужне ідейно-естетичне навантаження: бережливе ставлення до традицій, реінтерпретація й апофеоз давнього суспільного устрою Речі Посполитої, ідеалізація шляхетської держави, яка має відродитися вільною й оновленою разом із майбутніми європейськими державами.