“Хлопче, годі балакать! Я навчу тебе плакать!
Підіймай-но скоріше гвинтівку,
Глянь чи справна рушниця, порох сип на полицю
І стріляй хоч у себе , хоч в дівку!
Вище! З правого краю! Знай я перший стріляю.
Першим в лоб хай дістане той злодій...”
Смерть, що є результатом соціальної нерівності, кривда, як наслідок соціальної несправедливості. Ця риса виявляється не тільки у “Лілеї” та “Русалці”, але й у ранніх баладах, зокрема в “Причинній”, “Тополі” та “Утопленій”: У “Причинній” дівчина страждає від розлуки з милим. Трагізм її становища підсилюється тим , що вона „одна, як та пташка в далекім краю”. Причина її загибелі – в жахливій дійсності, в якій дівчина не знаходить захисту; кінчає самогубством і козак. Це балада за сюжетом і мотивами більше схожа із твором Ю.Словацького “Українська думка”, джерелом якого була українська народнопісенна творчість, ще раз підтверджує думку Г. Вервеса не стільки про вплив творів Міцкевича на Шевченка, скільки про використання фольклорних джерел.
Жанр балади Міцкевича використовувався для постановки естетичних проблем. Балади “Романтичність” – це своєрідний маніфест романтичної школи в польській літературі. За традицією, тут теж присутня розмова з померлими і його виклик з потойбічного світу:
“Ти? Серед ночі! О мій Ясеньку!
Любиш мене і в могилі?
Йди ж бо, іди помаленьку –
Мачусі ми немилі – ...”
Полеміка розгортається довкола появи химери – померлого закоханого Яся, душа якого не може покинути кохану і щоночі до неї приходить. Дівчині після смерті світ немилий, вона “не любить світу”:
До мене люди – як звірі.
Регочуть, коли я плачу.
Кажуть я – не ймуть віри,
Я бачу – вони не бачать
У полеміку дівчини і людей, які не розуміють її, бо не чують і не бачать того, що чує і бачить її любляче серце. Це своєрідна полеміка поета-романтика із своїми опонентами, які не „чують”, і “не бачать”, і “не вірять”:
“... Вигадує духів простолюд, п’яниці –
Недоумки враз зліплять їм духа.
Верзе вона груші на вербах, дурниці,
А ви й розвісили вуха”.
Ліричний герой відповідає на це словами, що становлять суть романтичного мистецтва, де людина і світ сповнені нерозгаданих таємниць, які не піддаються раціональному осмисленню, возвеличення творчої уяви, фантастики, міфу; віра в магічну, чарівну силу кохання тощо:
“Дівчина чує, – кажу йому в тиші, –
А люд має віру глибоку.
Віра й чуття промовляють сильніше,
Ніж мудре скельце і око
Деякі балади А.Міцкевича, на думку дослідників, своїми мотивами і ситуаціями дуже близькі до українського фольклору, тим Г.Вервес вказує , що українська казка із другої частини “Записок Южной Руси за 1857 р. дуже нагадує сюжет балади „Рибка”. Крім надзвичайної близькості фабул дослідник помічає аналогії і в художніх прийомах. „Подібно до казки у Міцкевича від розповіді про тяжку долю дівчини підсилюється плачем дитини. “От тая дитина все плаче” – в казці. “Та крізь той галас плач дитини чути в лісі” – в баладі. Як в казці, так і в балді хлопець-слуга приносить думку туди, де зганьблена мати там погодує її, ставши знову людиною. Характерно, що на виклик слуги в обох творах вона відповідає надзвичайно подібними словами, крім текстуальної, ці місця мають і ритміко-інтонаційну подібність. У казці:
Біжу, біжу, мій синочку!
Пісок очі забиває,
Очерет ніжки підкошує,
Бистра вода не пускає.
В баладі:
„Tu jestem, wrzece, u spodu, –
Cichy my gtos odpowiada:
Tutaj dzie cata odef chtodu,
A iwiz mi oczki wyjada…”
У своїх творах польський поет використовував українську народнопоетичну творчість, про що свідчать цілі вставки з народних пісень, наприклад в “Курганку Марилі”, а особливо в другій частині “Поминок”.
“Геніальну спробу дати аналіз романтичної психології, романтичного світобачення дав Міцкевич у віленсько-ковенських “Дзядах”. Виступаючи проти вульгарного містицизму, він утверджує роль творчої уяви, фантастики, містичного прозріння у створенні художнього образу” [ ; 72].
Над поемою “Дзяди” Міцкевич працював упродовж багатьох років. Цей твір міцно пов’язаний із фольклорними традиціями і сягає своїм корінням правитоків народної творчості. На це вказує сам Міцкевич у короткій передмові, що нею відкривається друга частина поеми: “Дзяди. Це назва урочистого обряду, що його й досі народ справляє в багатьох повітах Литви, Прусії та Курляндії, вшановуючи пам’ять про дідів чи взагалі померлих предків. Цей обряд, що зародився ще за поганських часів, називається “Козлячою учтою”, на якій верховодить Козляр, Гусляр – себто віщун, одночасно жрець і поет”... Люди гадають, що потравами напоями й співом вони приносять полегкість душам у чистилищі.
Така зворушлива мета святкування, глуха місцина, нічний час, химерні обряди багато говорили моїй уяві; я слухав казки, оповідки та пісні про повернення небіжчиків із проханнями й пересторогами. „В усіх цих химерних вигадках можна було вгледіти певні моральні настанови, певні повчання, виражені по-народному щиро.
Нинішня поема окреслює все в подібному дусі, обрядові ж співи, ворожіння й закляття здебільшого тотожні народній поезії, а часом і дослівно взяті із неї” [ ; 130].
У своїй монографічній праці “Адам Міцкевич: життя і творчість” Т.Вервес називає цю поему “Дзяди”, хоч в українській перекладацькій та літературознавчій практиці за цим твором утворилась назва “Поминки”. Міцкевичеві “Дзяди” – це поліфонічна лірико-драматична поема з виразними ознаками епопеї. Вона залишається незавершеною. Проте окремі її частини сприймаються як викінчені художні твори, що глибинно пов’язані між собою. Фрагментарної залишилась тільки перша частина, написання якої дослідники відносять до межі 1822–1823 років. Друга і четверта частини, що їх називають литовськими або віленсько-ковенськими “Дзядами”, написані дещо раніше, в часи, коли Міцкевич, закінчивши Віленський університет, вчителював у Ковно. “Дзяди” з особливою переконливістю показали, що на літературних обріях з’явився самобутній романтик, чия творча уява жодною мірою не вклалася в канони класицизму, характерні для тогочасної польської літератури. Та вже в цих ранніх “Дзядах”, на думку багатьох дослідників (Г.Вервес, В.Гуменюк та ін.), романтична піднесеність і фантазія несподівано узгоджувалися з суворою правдою життя. Це засвідчили соціально окреслені картини другої частини. А у четвертій частині збурена емоційність зраненого кохання примножена осмисленням суспільного підґрунтя ліричної драми.
Через десятиліття (1832 р.) з’явилися дрезденські “Дзяди” – третя частина, в якій творчий геній розкрився в усій своїй повноті. Це був безпосередній відгук поета на польське повстання 1830-1831 років та на його придушення царизмом. Міцкевич, якому не довелося взяти участі в повстанні, зосередив свою увагу на картинах винищення паростків національно-визвольних змагань, що з’явилися, зокрема, в студентському середовищі, до якого свого часу належав і сам поет. Але сила художнього узагальнення дала змогу кинути виклик не лише самодержавній сваволі, що спалахнула в час написання твору з новою силою, а й тиранії майбутніх часів. Тут, можливо, виявився досвід власного ув’язнення, заслання, еміграції, і знайомства з учасниками російського декабристського руху і драматичне передчуття дальших неминучих суспільних змін.
Провідна сюжетна лінія третьої частини, витончено психологічна і водночас гостро публіцистична, позначено мінливою емоційною гамою – від зворушливого співчуття до їдкого сарказму. Йдеться тут і про осягнення вічної тайни буття, боротьби добра і зла; про пристрасне усвідомлення божественного призначення митця-пророка.
Славу митця-пророка здобув сам А.Міцкевич, неодноразово передбачивши революційний переворот у Франції. Слава пророка серед емігрантів укріпилася, коли у посланні “До матері Польщі” (нап. у липні 1830 р.) поет, охоплений трагічними передчуттями, кинув у вічі рідному народові якраз на передодні Листопадового повстання гірке, жахливе у своїй правдивості пророцтво про його майбутню поразку, криваву розправу з його учасниками, настання довгої епохи підпільної боротьби, арешти, ув’язнення і страти. Є.Нахлік зауважує: “Міцкевич пророкував здійснення не тільки того, що хотів передбачити, тобто хотів, аби воно збулося, а й того, чого аж ніяк не бажав, але що мимоволі відкривалося його прозорливому “другому зору ”[ ; 24].
У “Дзядах” окреслюються погляди Міцкевича на панщину, які займали у його творчій концепції другорядне місце. Як зауважив В.Вайнтрауб, “Романтизм пробудив у ньому також інтерес до простих людей, до фольклору. Та це були зацікавлення не літературні, а суспільно політичні” [ ; 71]. Елементи творчої концепції виявляли себе в баладах (зображенні бідної жінки, дівчини-сироти і пана). Одна із сцен другої частини “Дядів”, „ставить питання в категоріях моральних, а не політичних. У цій частині йдеться про те, як душу злого поміщика переслідують душі підданих, яких він утискував і над якими знущався . “Єдиний висновок, що його можемо висувати з тієї сцени, полягає у тому, що пани повинні добре обходитися зі своїми підданими. Натомість абсолютно нема даних, які б давали змогу бачити в цій сцені напад на суспільну систему, в якій існують поміщики і панщанні селяни.” [ ; 71]. Подібний підхід – моральне вдосконалення відносин між поміщиками і кріпаками – обстоювали у 1820-1830-х рр. й українські письменники Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка. У 1840 роках Шевченко, Куліш і Костомаров ставили за мету знищення кріпацтва (ця мета поставлена у програмових документах Кирило-Мефодіївського братства).
По поразці повстання 1830-1831 рр. польське Демократичне товариство в еміграції зрозуміло, що вибори можливо тільки з участю у боротьбі якнайширших мас, а для того, щоб підняти селян на повстання, треба обіцяти їм проведення демократичних реформ, передусім знесення панщини. Для Міцкевича, однак, важливішою була віра в містичні чинники, ніж конкретні політичні розрахунки. Міцкевич водному з листів „радив пояснити селянам, що панщину утримує окупаційна влада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків (але там-таки він осуджував суперечки емігрантів щодо аристократії та демократії як безплідні й безсенсовні”. Усе-таки “Pan Tadeusz (1834) закінчується, зокрема, знаменитою сценою громадянського урівноправнення і, на цій основі, соціальної та національної згоди: сопліцівські селяни тішаться знесенням панщини (першим розпорядженням Тадеуша як власника успадкованого маєтку стало звільнення їх і наділення землею), Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних і рівних співгромадян – краян ..” [ ; 71]. Досягненням соціальної та національної консолідації на демократичних засадах було й Шевченковим ідеалом: у “Гайдамаках” він зазначив, що в боротьбі за національне і соціальне визволення “Убогий, багатий / Поєднались”, “Просте козацтво й старшина / На певне діло налетіли” [ ; 871], до суспільної згоди серед українства закликав у посланні “І мертвим, і живим...”, а в першій редакції “Відьми радив „незнайомому братові”: „Шукай собі брата в палатах і в хаті” [ ; 19]. Пафос національно-визвольних змагань є серцевиною “Дзядів” А.Міцкевича, але твір не обмежується ним. Г.Вервес відзначає: „По силі змальовування трагедії народу, позбавленого самостійного державного існування, поема ця не має нічого рівного в світовій літературі” [ ; 103]. “Ці картини, – наводить, тут же дослідник висловлювання Жорж Санд, – такі, яких ні Байрон, ні Гете, ні Данте не могли б зобразити... Жодний голос не піднявся з подібною силою, щоб оспівати такий важливий предмет, яким є падіння народу” [ ; 109].