Тебе помчала далеччю морів
Жадоба золота, пригод і слави [с. 27];
"О золото глибоких надр,
що хвилями усе золотить!" [с. 29]
Але в епіцентрі сюжету не завойовництво, а теж властиве конкістадорам прагнення волі, що у фіналі вірша "Конкістадори" перенесено на ліричного героя, зашифрованого займенником "ми". При цьому образ "безмірності морів" набуває символічного значення, стає уособленням волі .
Крім впливу французького поета Ередіа, дослідники творчості Юрія Клена вказують на спільність і своєрідність потрактування образів завойовників у Клена і Гумільова. "Такий вплив був закономірним, - зауважує О. Мациборська, - акмеїсти і неокласики услід "парнасцям" утверджували в модерністській літературі неокласицизм – співзвучність естетичних поглядів пояснює перегуки в системі образів" [48:291].
Л. Борецький зауважує: "Росіянин Микола Гумільов був близький Юрієві Кленові романтичною екзотикою та образами героїчно-піднесеними, у ніцшеанських ідеалах інтерпретованих ліричних героїв, які часто абстрагуються до рівня образів – символів неповторно самобутнього авторського колориту та глибокого філософського змісту" [15:482].
У творчості обох поетів наскрізним мотивом є романтика далеких подорожей, радість першопрохідця-мандрівника, екзотика південних морів, далекі сніжні гори. Образи конкістадорів, норманів, вікінгів у віршах Юрія Клена перегукуються з подібними образами М. Гумільова. Це не тільки образна подібність, але й типологічна: у ліриці утверджується образ мандрівника, "який любить не сталість, а змінність, вічні мандри, a troverso il monolo …" [23:482]
У вірші "Вікінги" Юрій Клен самобутньо осмислює тему вірша М.Гумільова "Варвари". Подібно до М. Гумільова український поет мандрує зі своїми героями "шляхами радісно-чужими". У обох поетів оспівується мужність вікінгів і варварів, які не прагнуть спокою. Але у М. Гумільова вождь варварів
... сдержал огненную лошадь,
с надменной усмешкой войска повернул он на север. [27:127]
Вікінги Юрія Клена віддають перевагу "правічному простору океану", негоді "нездоланних днів".
Типологічну схожість вічного образу мужнього мандрівника спостерігаємо у віршах М. Гумільова "Повернення Одіссея" і Ю. Клена "Шляхами Одіссея". На створення творів обох поетів надихнув античний образ Одіссея.
Вірш Юрія Клена складається з восьми катренів і композиційно ділиться на дві частини. У першій поет окреслює ситуацію як виразно одіссеївську, хоч ще не називає імені античного героя. Друга частина – це монолог поета, його поради Одіссеєві , образ якого підноситься до стилю патріота. Одіссей уособлює народ, самого автора, для якого батьківщина є найголовнішим у житті. Так, античний міф вростає в сучасність, щоб не просто поетично увиразнити її, а щоб філософськи узагальнити, підкреслити нерозривну єдність часів та культур. Персонажі античних міфів - сирени, Цірцея, лотофаги – перенесені на національний грунт, вони набувають у Клена нового звучання і переосмислення. Сирени – у грецькій міфології демонічні істоти, народженні рікою Алехоєм і однією із муз - Мельпоменою, Терпсихорою, - або дочкою Стерона. Сирени міксатропічні по природі, це напівптахи-напівжінки, що успадкували від батька дику стихійність, а від матері-музи – божественний голос. Вони живуть на скалах острова, усіяного кістками і висохлою шкірою їх жертв, яких сирени заманюють своїм співом. Біля острова сирен пропливав Одіссей, прив’язавши себе до мачти корабля і заліпивши воском вуха своїх товаришів [50;2:438].
Вірш Юрія Клена відтворює античний дух, де сирени – уособлення мистецтва, поезії. Їхній спів чарівний, але загрожує загибеллю:
Десь на морі є острів співучих сирен,
Де не ждуть мандрівця світосяйні оселі,
Де з води гостроверхі підносяться скелі,
Що моряк ще не дав їм і жодних імен. [с. 50]
Світ античного міфу створюється за допомогою образу Цірцеї, що "чаклує в прозорих одежах". Цірцея – міфічна чарівниця, Кірка, що приборкує мандрівників чарівним питвом.
Кірка-Цірцея, у грецькій міфології - чарівниця, дочка Геліоса і Персіди, сестра колхідського царя Еета і жінки Міноса Пасифаї. Живе на острові серед лісів у розкішному палаці. Дикі тварини, що населяють острів, - це люди, які випробували на собі магію Кірки. Супутників Одіссея, напоївши їх чарівним трунком, Кірка перетворює на свиней. Одіссей, вирушаючи на порятунок друзів, отримує від Гермеса чарівне зілля "молі", яке необхідно кинути у напій, приготований Кіркою, і вихопивши меч, розвіяти її злі чари. [50;1:652]
У книзі "Легенди і міфи Давньої Греції" А. Куна розповідається, що Одіссей попросив Кірку повернути його супутникам колишній образ. "Зразу ж вивела з хліва свиней Кірка, помазала їх чарівною маззю, повернувши їм колишній образ, і зробила їх навіть ще кращими й дужчими, ніж вони були раніш "[46:372].
У трактуванні Юрія Клена ця чарівниця уособлювала державотворців радянських часів, які намагались відібрати у людей розум, перетворивши їх на слухняне стадо тварин, однак залишивши їм вигляд людей. Цірцея намагається позбавити спогадів, минулого:
Мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,
І полине у лету життя без турбот [с. 50]
Лета – у грецькій міфології - персоніфікація забуття, дочка богині розбрату Еріди. Іменем Лети названо річку в царстві мертвих, випивши воду якої душі померлих забувають своє минуле земне життя [50;2:51].
Мотив забуття, увиразнюється в поезії Юрія Клена образом лотофагів. Лотофаги – у грецькій міфології мирне плем’я, що живиться плодами лотоса [50;2:72]. До землі лотофагів бурею прибило кораблі Одіссея, розвідників Одіссея лотофаги зустріли "привітною ласкою", пригостили їх солодким лотосом, спробувавши якого вони "забули свою батьківщину і не захотіли повертатися до рідної Ітаки, назавжди бажали вони залишитись на острові лотофагів" [46:365]. Одіссею прийшлося силоміць відвести їх на корабель, наказавши "сісти на весла і якнайшвидше покинути острів лотофагів". Одіссей "боявся, що й інші, поївши солодкого лотоса, забудуть вітчизну" [46:365]. В основу цього міфу покладено казковий мотив куштування їжі, що примушує людину забути своє минуле і батьківщину [50;2:72].
Отже, античні образи сирен, Цірцеї, лотофагів символізують в поезії Юрія Клена із одного боку, насолоду, кохання, а з другого – забуття, пустку в душі. Поет, вживаючись в образ гомерівського героя, дає поради, наголошуючи на необхідності зберегти "у душі все минуле, як скарб".
В останньому катрені вірша поет використовує символічний образ старогрецького співця Гомера – образ рідної домівки:
Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,
Зріє хліб , і червоні хитаються маки
Там, де рідна на тебе чекає Ітака
І занедбаний твій маєстат [с. 51]
Юрій Клен, як вказує Л. Борецький, є його поетичною відповіддю М.Зерову, який, знаючи про намір свого приятеля емігрувати, написав йому на прощання сонет "Капнос тес гайес" ("Дим рідної землі"), у якому просить згадувати їхню дружбу і дим рідної землі:
Та чи згадаєш ти в чужих краях
Поржавілий та старосвітський дах,
Де огнище колись твоє палало?
І чи промовиш з почуттям легким:
Там цілиною йдуть леміш і рало,
Там зноситься Ітаки сині дахи? [34:25]
Цікавим є осмислення Юрієм Кленом ще одного античного образу – Діонісія – бога рослинності та виноробства. У Клена це "Січневий Діоніс". Діоніс – Бахус, Вакх, в грецькій міфології бог плодорідних сил землі, рослинності, виноградарства, виноробства. [50;1:380] У енциклопедії "Міфи народів світу" описано культ, який запровадив Діоніс: всюди на своєму шляху він навчає людей виноробству і виноградарству. У ходім Діоніса, що носила екстатичний характер, брали участь вакханки, оповиті плющем. Опоясані зміями, вони все руйнували на своєму шляху, охоплені священним безумством. З криками "Вакх, Евоє" вони прославляли Діонісія-Бромія ("бурного", "шумного"), били в тімпани, напивались кров’ю убитих диких звірів, висікаючи із землі мед і молоко, вириваючи з корінням дерева і натовп чоловіків і жінок" [50;1:380].
В переосмисленні Юрія Клена Діоніс – бог сніжної зими, він – наш "рідний", повитий не плющем і виноградом, а ялиною. Супроводжують його бурхливий хід "метелиці, його менади". Січневий Діоніс втілює риси українського божества, яке дбає про майбутній урожай, засипаючи землю снігом. Емоційна насиченість вірша асоціюється з бурхливим уславленням Діоніса, його галасливим ходом. Скоріш за все, ця асоціація виникла через подібність зимової завірюхи, її завивання, до галасливого Діонісового ходу, танку завірюхи до танку менад. В інтерпретації Юрія Клена образ Діоніса, зберігаючи свій празміст (бог плодорідних сил землі), творить в поезії світ надій на те, що майбутній добрий врожай: мотив очікування майбутнього відродження є наскрізним в поезії Клена.
Персоніфікація Юрієм Кленом образів літератури обумовлена передусім естетикою античної класики, "яка базувалась на чуттєвому сприйнятті світу – в тому розумінні, що уявляла прекрасне лише в реальному бутті тіл, предметів, явищ, отже, конечним, замкненим, окресленим; невипадково античністю так важко освоювалося поняття безкінечного" [23:4]. Співцем земного кохання виступає Клен у циклі "Лесбія", який назвав іменем коханої поета Гая Валерія Катулла.
Ліричні вірші Катулла присвячені відомій на той час у Римі красуні Клодії. Крім вроди, вона уславилась також легковажністю поведінки та багатьма коханцями. В неї закохався і Катулл. То було єдине в його житті кохання, непевне і драматичне, яке поет проніс аж до самої смерті. "Лесбія" – "лесбіянка", тобто жителька острова Лесбос. Сутність свого кохання Катулл визнав як "ненавиджу і люблю". Ця формула стала епіграфом до другого сонету циклу. Його кохання подібне до пристрасного кохання Катулла: