І, поринаючись в таємний став,
Де ніжна хвиля пестощів плюскоче,
Я ще не знав: всяк, до пригод охочий,
Тебе, мов зі стіни гітару, брав. [с. 68]
Проте кохання ліричного героя разюче відрізняється від Катуллового:
Ніколи, як Катулл, у ніжний спів
Я не злучу ненависті з любов'ю
І не знайду оте чарівне слово,
Що перетворює у пристрасть гнів. [с. 68]
Ліричний герой не запалиться Катулловим гнівом, а сповниться гордим презирством і ніколи "вірша не "заплямив би твоїм ім’ям". Проте, як і Катулл, він не може забути свого кохання до негідної жінки:
Мов лагуни сині, сниться досі
Мені очей твоїх прозорий спів. [с. 68]
"Фанфарами шаленими вогнів" це кохання кличе його знову і знову, і, хоч "ні смутку, ані туги", інколи крізь його сонет "немов війне холодний подув туги". Проте герой не прагне повернути кохання "Лесбії", адже вірить, що його чекає прекрасна і світла любов, символом якої для нього є Беатріче великого Данте:
... в одежах білих Беатріче
Несе дари і радощі нові
І в серце сипле зорі снігові [с. 69]
Своєму майбутньому світлому коханню поет присвятив сонячний диптих "Беатріче", який написаний був того ж року (1936), що й "Лесбія". Образ Беатріче, коханої Петрарки, є втіленням небесної Краси і Вічного Кохання в поетичному світі багатьох неокласиків. У вірші М. Рильського "Odi et Amo" цей образ конкретизує портрет коханої ліричного героя:
Люблю твій цілунок, ненавиджу сміх,
Люблю, коли в муках моїх золотих
Проходить твій образ. Коли ти прийдеш,
У серці запалиш яд пожеш.
Гвоздик Кармен, Беатріче нарцис,
Молитва, усміх, злість, каприз [56:151]
"Крізь далечінь віків" пронизує своїми променями краси образ Беатріче у Юрія Клена. В. Державин зазначає, що вірш "Я шел с мечтой о Беатриче" має характер ремінісценції з "Божественної комедії" Данте, ремінісценції свідомої (бо ж інколи у художній практиці може траплятися випадковий збіг образів), але ще слабо адаптованої і до художньої концепції автора, яка щойно почала викристалізовуватися, і до вимог часу" [29:196].
У сонетному диптиху образ стає центром дискурсу митця про вічну силу Краси і Кохання:
Що всі скарби, затоплені в морях!
Раптову радість і той блиск дитячий
Який спалахує в твоїх очах
Не проміняло ні на що: неначе
Блакитний місяць, виплива з долонь
Твоє волосся чорне й смага скронь [с. 70]
Своєрідність неокласичної концепції Краси виявилася в тому, що у тканину твору вплетено категорію мистецтва, інтенсифіковану лексемами "Данте", "терцини", "співець", "поети й малярі", "безсмертне світило поезії" тощо. Кохання мислиться через вищу цінність – творчість, мистецтво. Всі "ночі й дні" коханої " дивним сяйвом заясніли і заспішили нас, мов крила білі":
Бо серед скель в похмурій тишині
Своїх терцин холодні діаманти
Тобі випітав у шату темний Данте. [с. 70]
Концепція краси як головна для неокласичного світогляду втілилась у диптисі "Антоній і Клеопатра", в основу якого лягла "синтагматична пара "жертва Палладі – жертва красі", яка генерувала думку, що вірність красі має більшу цінність, ніж вірність Палладі [3:2].
Перший романтичний вірш поета "Антоній" цілковито будувався на "парадигматичному зв’язку "кохання-смерть" і утверджував думку, що через кохання Антоній програв війну" [3:2]. Після нищівної поразки, Клеопатра не покидає свого коханого і гине разом з ним.
Настрій сонету сумний і трагічний, але пронизаний світлою величчю любові, яка не терпить зради:
І в бурі пристрасті, жаги й одчаю
В її знеможених руках
Шаленства прапор полум’ям замає
Й горітиме в віках [с. 32]
Сонетний диптих "Цезар і Клеопатра", у якому осмислено історію кохання Клеопатри і Гая Юлія Цезаря, сповнений іншим настроєм: кохання змальована як двобій, битва двох сил:
Схрестились їхні погляди в двобої.
Рожевий усміх, лотос і алое –
І сонна тиша в серці зацвіла [с. 33]
Цезар покорив Клеопатру своєю мужністю воїна, він нагадував їй минулу славу Риму:
У тумані осяяний виплив Рим
І слава, що її в вінку із лілій
Колись вікам трубитиме Вергілій
Поглянув він – неначе і безсила,
Цариця мовчки голову схилила. [с. 33]
Образи Цезаря і Клеопатри можна інтерпретувати і як традиційні, тобто історичні факти античної історії, і як ті, що мають прихований зміст. Клеопатра була "з трояндами в волоссі, в білим строї". За свідченням Плутарха, єгипетська цариця з’явилась перед Антонієм у шатах Афродіти. Як відомо, Афродіта народилась з білосніжного шумовиння морських хвиль, саме тому вона в білих шатах. Цезаря змальовано в чорно-червоних тонах, що дозволяє припустити, що образ Клеопатри уособлює Україну в білосніжному вбранні, а Цезар-поневолювача, радянський імперський режим, перед яким їй довелося схилити покірно голову.
Серед алегоричних образів світової літератури, що уособлюють "метафоричні позначення сутностей життя, що закріпилося за антропоністами, загальними і власними назвами"[49:110], цікавим є образ Жанни Д’Арк, що перекинув міст із романського середньовіччя до української сучасності. Серед жіночих образів Жанна д’Арк вирізняється, тим, що в уяві автора вона не є втаємниченим образом як Беатріче, Мелісандра, Клеопатра.
М. Богач зауважує: "Він хоч і проступав з перших рядків з "золотих полів Шампані", однак поступово набував відтінку специфічно-української метакультури, де Юрій Клен в конкретному історичному образі реалізує потребу адекватної відповіді українства, позбавленого державотворчої волі, на суворий виклик історії: "Чи прискаче в зелені луги Рятівниця, незаймана діва? Бо забракло мужської снаги Україні, господнього гніву". В даному разі головним критерієм "вічної жіночності" автор виводить попри (фізичну) цнотливість елемент героїчної етики, що має компенсувати рабську психологію так званого мало росіянізму, згуртувати дезорієнтований народ на оборону власної гідності.
Юрій Клен сподівався у спаралізованому національному Життєпросторі на появу української Жанни д’Арк [12:15]
Юрій Клен змальовує Жанну Д’Арк дещо з біблійним відтінком, то як поводиря, пастиря:
"Ти, яка пасла отари,
Геть іди від мрійних меж!
За собою, наче хмари,
Збройні сили поведи" [с. 42]
то як позначену богом Діву Марію:
Слухай Божого наказу:
Ти, яка в житті своїм
Не кохала ще ні разу,
Покохаєш битви дим.
Не селянку просту Жанну,
Що не вміє вести рать,
Наче на Пречисту Панну,
Сходить грізна благодать. [с. 42]
Її образ як воїтельки змальовано в контрасті – "білий лицар на чорному коні". Саме такої воїтельки, на думку автора, потребує зараз Україна,
бо забракло мужської снаги
у країні Господнього гніва. [с. 46]
Як зауважує А. Мединська, "Жанна д’Арк – образ, у який поетом вкладено ідею справжнього народного правителя, без користолюбства й гордині що дбає про кращу доллю" [49:112].
З образами провансальських трубадурів – Бернара де Вентадура, Бертрана де Борна, Жоффруа Роселя пов’язані твори, що утворили цикл "Прованс". Для Юрія Клена – "це давня область Південної Франції – колиска сучасної європейської лірики" [17:54]. Ліричний герой Юрія Клена намагається зрозуміти життя, світову культуру, природу людини і світу через долі, філософський і культурологічний світогляд трубадурів. "Християнська література дає нам два основних типи образів, - зазначає С. Тачев, - це картина світу, який взятий з кінця, перевернута в фантазії і освітлена ідеєю Страшного Суду (Апокаліпсис), (тьма наступних апокрифічних і канонічних видінь), і історія життя, страждань смерті і воскресіння Христа"[22:99-100]. Ці два типи активно функціонують, переосмислюються в модерні стичній літературі, набуваючи метафізичних чи містичних рис. У творчій спадщині неокласиків вони, однак, не позначені виразно модерністичною харизмом.
Біблійні образи, сюжети і мотиви примножують культурологічне підґрунтя поезії Ю. Клена.
Серед значного розмаїття біблійних образів у творах поета домінує образ Ісуса Христа, а точніше – "страждущого" Христа. А. Нямцу вважає, що інтерес до образу Месії є цілком виправданим для митців будь-якої епохи, а для митця ХХ століття він є провідним, "адже у періоди соціально-політичної нестабільності, принципового руйнування основних критеріїв суспільної свідомості євангельські персонажі в силу своєї загальновідомості часто відіграють роль абсолютних етичних орієнтирів, зрозумілих і прийнятних для основної частини суспільства" [54:24]
У поезіях Клена "Голгофа" і "Христос" інтерпретуються мотиви терпінь і смерті Ісуса Христа. Вірші написані російською мовою і перші його рядки відтворюють події великої П’ятниці – Хресної дороги Ісуса Христа:
В толпе Иудеев он идет, согбенный
Под непомерной тяжестью креста.
Улыбкой строгой сведены уста,
И вьется путь, когда-то предречённый [с. 364]
Мотив дороги і страждань сягає своїм корінням Старого Завіту, знаходить своє продовження у Новому Завіті, бо "Христос – дорога, правда і життя" [Ів.:14:6]. Мотив дороги наскрізно присутній у сорокарічній подорожі ізраїльського народу з Мойсеєм до землі обітованої, коли Господь опікувався обраним народом. Христос – новий Мойсей , який веде за собою: "Ідіть за мною!" [Мт.: 4:19]. Дорога Христа, дорога страждання і спасіння: "Я – дорога! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене" [Ів. 14:6]. У сонеті Клена створено глибоко психологічний образ Христа, особливістю зображення є акцентування уваги на людській природі Сина Божого. В рецепції поета Ісус Христос – людина, яка прощається зі своїм земним життям, згадуючи його світлі й прекрасні миті: