Ще однією особливістю перекладацького почерку М.Лукаша є вміння знаходити в себе, на рідному ґрунті, спільне з іншими народами у звичаях, побуту, одязі, мотивах фольклору і навіть історії.
Глибоко знаючи український фольклор, М.Лукаш легко знаходив паралелі й між відомими образами, сюжетами, взятими з української народнопісенної творчості та наявними у творах Роберта Бернса. На це сам вказував неодноразово: "Читаєш – і дивуєшся: як же часто збігаються теми, фрази, навіть ритмічні ходи у Бернса і в українському фольклорі. Багато образів, персонажів прямо перегукуються з українськими піснями. Тут і сварлива жінка, і веселий пияк-чоловік, і гостра на язичок дівчина, і її заповзятий залицяльник" [54; 151]. Очевидно, саме тому переклади з Бернса так органічно перегукуються з українськими народними піснями. Зокрема, на пісенних традиціях побудовані переклади "Білий мельник, білий", "Чи підеш за мене", "Новина", "Ой, коли б я не женився", "Обійняв, сказав, "прощай".
Перекладач черпає з українського фольклору образи, порівняння, звертання, майстерно знаходить відповідники, пересаджуючи таким чином фольклорну стихію Бернса на український ґрунт. Саме з фольклору взято такі формули як «голубе мій сизий», «ой ненечко-ненько»
Ой ненечко-ненько,
Як жити сумненько
Мені молоденькій,
Із дідом старим!
(«Лихая година із дідом старим»)
Чи такий портрет дівчини:
В неї очі – зорі серед ночі,
В неї коси – золоті розчоси,
В неї личко із лілей і лала,
У дівчини, що постелю слала…
(«Пригода»)
Звідти і «рум'янеє личко» та «вустоньки на меду» (172), «хороший вид» і «пригожий стан» (176),"кінь вороний" (173) і "буйні ріки" (166). Такі напівцитати з українського фольклору аналогічні образним формулам – кліше, які використовував Р.Бернс з рідної народної творчості. М.Лукаш навіть сам називає українські пісні, слова з яких ужито в його перекладах. Наприклад, у «Пригоді» дівчина називає юнака гультяєм
«Не руш мене, юначе-гультяю,
Чи не знаєш доброго звичаю!
Коли мене ти по правді любиш,
То віночка мого не погубиш!»
В українській пісні «Дівчинонька по гриби ходила» героїня, заблукавши в лісі, просить козака вивести її на дорогу і теж називає його гультяєм: «Козаче-гультяю, Виведь мене з зеленого гаю". А про золоте волосся М. Лукаш говорить «коси – золоті розчоси» (179), як у пісні «Тихо тихо Дунай воду несе". І сам же перекладач називає цей прийом використання лексики українських пісень не калькуванням, а напівцитатою»
Фольклорна домінанта Лукашевих перекладів, окрім того, що допомагає передати стиль оригіналу, вносить певні протиріччя в тканину твору. Адже фольклор міцно пов'язаний з національною специфікою, і використання елементів народнопісенної поетики часто викликає близькі українцям асоціації, які є небажаними для перекладу, призводить до розмивання національного колориту першотвору, стирання іншомовних реалій.
Затемнення національної своєрідності оригіналу спостерігаємо й у випадках відтворення семантики іншомовних реалій. Тут Лукаш часто вдається до методу уподібнення, який зумовив появу великої кількості українських реалій у перекладі. Ось приклади: шотландський плаский берет замінив гуцульською кресанею; шотландські реалії – топоніми – українськими верховина і поділля; англійський шилінг й іспанський ескудо у перекладі стали таляром. Наприклад, його переклади: «Моє серце в верховині», «Хлопець-верховинець», «Ой дівчино-бережанко», «Плач удови верховинки».
Моє серце в верховині і душа моя,
Моя дума в верховині соколом буя,
Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в верховині, де б не був я сам.
Будь здорова, верховино, любий рідний край,
Честі й слави батьківщина, вольності розмай!
Хоч іду я на чужину, повернуся знов,
Моє серце в верховині і моя любов.
(«Моє серце в верховині»)
Ой дівчино-бережанко,
Чи тобі мене не жалко?
Посміхнись,
Як колись,
Знов до мене пригорнись!
(«Ой дівчино-бережанко»)
Молодчага з молодчаг
Бравий хлопець-верховинець,
Плед він носить на плечах,
Бравий верховинець.
У кресані голубій
Бравий хлопець-верховинець,
Вірний дівчині своїй
Бравий верховинець
«Чуєш в горах грім гармат,
Ти, коханка подолянко?
Зве до бою нас сурма,
Люба подолянко!
(«Хлопець-верховинець»)
Така українізація реалій, що є складовою частиною перекладацького стилю М. Лукаша, надає творам виразного українського звучання, тому не завжди є доречною з національно-культурного погляду, оскільки вносить у твір чужий національний колорит, затемнюючи національну своєрідність оригіналу.
Здебільшого перекладач не йде на пряме перелицьовування, внаслідок чого виникає незвичайний сплав чужого й свого. Так, шотландські ячмінні коржі відтворено як пироги ячні:
Ой смачні, смачні
Пироги ячні.
Люблять горяни
Пироги ячні…
Мужні, відважні
І не продажні
Хлопці, що люблять
Пироги ячні.
(«Ячні пироги»)
Очевидно, усвідомлюючи, що заміна прісних коржів на українські пироги, тобто "виріб із тіста з начинкою", дає неадекватне відтворення, перекладач зберіг означення оригіналу – ячні. Таке поєднання видається трохи дивним сучасному читачеві, який знає, що пироги пеклися, звичайно з пшеничного борошна. З другого боку, з контексту зрозуміло, що йдеться не про святкову, а щоденну справу, і саме означення ячні уособлює просту, невишукану їжу, зберігаючи цим семантичне наповнення оригіналу.
Цю особливість Лукаша-перекладача – здатність поєднувати своє, органічно близьке й чуже, віддалене – ще чіткіше простежуємо в перекладі вірша Р. Бернса «Рвала Дженні золо тунці». В ньому перекладач передав ім'я дівчини Jenny способом фонетичної транскрипції, чим зберіг сему чужинності, але водночас українізував твір, замінивши образ житнього поля українською реалією верба та доповнивши назву жіночого одягу деталлю-реалією лиштовки:
Рвала Дженні золотунці,
Квіти лугові,
Заросилась, замочилась
В росяній траві.
В тої Дженні спідничина –
Лиштовки нові,
Заросила, замочила
в росяній траві.
Коли хтось когось зустріне,
Де шумить верба,
Коли хтось когось обніме, –
Що вам за журба?
Коли хтось когось цілує
Де дзюрчить вода,
Коли хтось когось милує, –
Що вам за біда?
Синтез чужомовного та рідного звучить доволі незвично, відчувається якийсь внутрішній дисонанс у високомайстерній стилістичній гармонії.
Для М. Лукаша завжди був характерний творчий підхід до розв’язання всіх перекладацьких проблем. Його особливістю є вміння тонко відчувати потенційні можливості рідної мови і реалізовувати їх у творчості.
М. Лукаш в інтерв’ю з М. Новиковою зазначає: "Наші пращури, творці фольклору, полюбляли бавитися звуками. Скільки в українських піснях чудових алітерацій, повних, віртуозних рим… Часом мені докоряли (навіть В.Мисик, з котрим ми перекладали Бернса) за "надмір" внутрішніх рим. Мовляв, у моїх перекладах рима є й там, де в оригіналі її немає. Чому, наприклад, «пляшка-пузашка – відрада душі»? Чи не інфантильна ця "пузанка"? А що вдієш, коли в англомовній і в німецькій поезії є такий яскравий, такий могутній ритмо-музичний засіб, як початкова рима? Для українського чи російського вуха подібність початків буде майже непомітна, хоч як її підкреслюй. Для нас яскрава, зразу вловима на слух – рима. Тож мені й довелося компенсувати нею англійську поетичну особливість.
Не заздрю я лорду, не кплю я з селян,
Для мене байдуже, мужик ти чи пан,
Бо хлопці в корчмі – мої браташі,
А пляшка-пузашка – одрада душі…
Якось мене люди підбили на риск,
Я втратився тяжко в надії на зиск;
Чи тяжко, не тяжко, турботи лиши –
Є пляшка-пузашка – розрада душі.
(«Утіха душі»)
Дослідження перекладів Бернса Лукашем засвідчує, що перекладач проводить постійний цілеспрямований відбір мовних засобів, орієнтуючись при цьому на мовно-художні особливості оригіналу; послуговується величезним запасом лексичних, фразеологічних, синтаксичних, інтонаційних резервів української мови, тяжіючи до призабутих форм, намагається повернути кожному слову його первісну свіжість.
М. Лукаш творчо використовує усталені мови і форми, контекстуально їх модифікує, надаючи необхідних емоційних відтінків. Для досягнення образності застосовує евфонічні (звукозапис, римування), словотворчі, лексичні (синонімія, гра слів, авторські новотвори, стилістично маркована лексика), граматичні, синтаксичні (інверсія, антитеза), інтонаційно-ритмічні засоби експресії, які допомагають адекватно відтворювати оригінал.
2.5 Дві українські інтерпретації балади «John Barleycorn» Роберта Бернса
Уже з того, як перекладалися обома перекладачами В.Мисиком та М. Лукашем назва твору, видно, що враховувались і ритмомелодійні особливості обох мов, і синонімічні багатства лексики української мови, і ономастичні особливості мови.
Справді, слово barleycorn означає ячмінне зерно. Але John Barleycorn складається з 4-х складів, а Джон – Ячмінне Зерно – 6. Але ж прикметників, що передають відношення до слова ячмінь – три: ячний, ячмінний, яшний. "Яшний" – має розмовний відтінок. Може, доцільно було б використати його в перекладі твору Бернса , який сміливо користувався розмовними елементами у своїй поезії. Та звучання «яшний» має в собі щось м’якше. Отже, поет вибирає слово ячне. Джон Ячне Зерно" – лаконічно, точніше. Саме так назвав переклад Василь Мисик. Назва ж перекладу Лукаша "Джон Ячмінь" свідчить про те, що автор актуалізував у пошуках адекватного відповідника інші засоби рідної мови. По-перше, слово "barley" англійською мовою означає «ячмінь», «ячмінний» (прикм.), а іменник "ячмінь" в українській мові має два значення: 1) злакова рослина; 2) зерно цієї рослини. Отже, barleycorn може бути перекладене, як "ячмінь", оскільки ячмінь в одному із своїх значень означає ячмінне зерно.