Полемічна проза Київської Русі XV— XVI ст.
ВСТУП
В західноєвропейських країнах, вважається, ренесанс себе вичерпав на рубежі XVI— XVII ст. А потім розпочалася епоха бароко. В Україні (з запізненням років на ЗО—50) — те ж. В часи Богдана Хмельницького спостерігаються останні вияви ренесансного стилю в літературі. На його нивах тоді вже повівали барокові вітри. Подібні процеси, але з деякими ускладненнями, відбувалися і в інших літературних жанрах, зокрема — в прозі.
Ускладнення в становленні і розвитку ренесансної прози пов'язані насамперед із винайденням друку. Бо перша друкована продукція найбільшою мірою була наближена до прози[1].
Винахідник книгодрукування — німецький інженер Йоганн Гутенберг (бл. 1399—1468). Його винахід знаменував собою справжній переворот у розвитку людської цивілізації. На рубежі другого й третього тисячоліть були модними визначення найбільших досягнень минулого тисячоліття. Американці назвали таким досягненням саме винахід Й. Гутенберга. Сперечатися з ними навряд чи можна, бо друкування прискорило насамперед поширення інформації. А хто володіє інформацією, той володіє світом...
В український світ друкована книга вперше прийшла від друкаря у 1491 й пізніших роках опублікував у Кракові кілька навчальних книг для нижчих шкіл України й Білорусії ("Осьмигласник", "Часословець", "Псалтир" та ін.). Церква запримітила в книгодрукуванні "єресь" і в наслідку Фіоль постає перед судом, але рятується втечею. Через чверть століття справу Фіоля продовжив Франциск Скорина—-білоруський і український гуманіст, який у 1517 році видав "Псалтир", згодом — "Біблію", збірник молитов "Мала подорожня книжиця" та ін. Мова цих видань — церковнослов'янська ("Псалтир", молитви) або старокиївська ("Біблія")- Отже, ренесансним у них було тільки книгодрукування, а все інше — продовження середньовічної традиції, за якою релігійна література поступово втрачала свій художній (монументальний, орнаментальний) шарм, а сприймалася тільки як своєрідний обряд. Дух ренесансу: в такі книги став проникати разом із наближенням їхньої мови до народної, української. Безсумнівним шедевром тут стало українізоване "Пересопницьке Євангеліє" (1556—1561), в якому вжито багато таких слів, що стали українською літературною нормою. Ця книга до сьогодні сприймається як своєрідний символ українства, внаслідок чого присягають на ній, починаючи з 1991 року, навіть президенти незалежної України.[2]
Друкарську діяльність в Україні продовжував і росіянин Іван Федоров (? —1583). Переслідуваний у Москві владою за друк як "єресь", бо в ньому виявлялося нібито "схиляння" перед "литовським" Заходом, він протягом своїх останніх років друкарську кар'єру продовжив у Львові й Острозі Тут він опублікував навчальні книги "Апостол" і "Буквар" (1574) та канонічну (церковнослов'янською мовою) "Острозьку Біблію" (1581)'. Це останнє видання, звичайно, консервувало богословське середньовіччя, але воно сприяло створенню й популяризації так званих народних, "учительних євангелій". За основу в них бралися канонічні біблійні тексти, але виклад їх збагачувався народною мовою, що було рисою ренесансної епохи[3]. У цьому виявлялася і певна літературна вартість їх, оскільки переписувачі (перекладачі) євангелій (деякі з них потрапляли і в друк) намагалися поліпшувати виклад біблійного змісту народно-розмовною лексикою, утверджуючи відтак ази художньо-публіцистичного стилю. Потреба в цьому була ніби суто практична: донести євангельське вчення до найширших мас. Але донести — саме їхньою мовою. У передмові до одного з "учительних євангелій" її перекладач Валентин Негалевський писав, що не з власної хіті взявся "з польського язика на реч руськую нашого тестаменту переложити, а учинил то за намовою і напоминанням многих учоних, богобойних і слово Божеє милуючих людей, которії письма польского читати не уміють, а, язика слов'янського читаючи, письмом руським викладу з слів єго не розуміють"".
Найбільш інтенсивно художньо-публіцистичний стиль розвинувся в полемічній літературі, яка стала найвищим досягненням книжно-української ренесансної прози.
Становлення її пов'язане з розвитком протестантських релігійних рухів, які в XVI ст. охопили фактично всю Європу і мали на меті модернізувати християнську (переважно — католицьку) віру з її надто догматичними, як здавалось, обрядами. В різних країнах протестантські рухи набували певного національного обличчя, ввійшовши в історію з назвами англіканства (в Великобританії"), кальвінізму (у Швейцарії, Франції та ін.), лютеранства (в Німеччині) тощо. Народжена в ході церковних протистоянь література забарвлена була суто богословськими проблемами.
В такому вигляді в останній чверті XVI ст. вона з'являється й на українських теренах.[4] Конкретний привід для цього зумовлювався активним прагненням католицької церкви об'єднатися з православною, бо, мовляв, "Божий престол" у всіх християн має бути єдиним. Але єдиним—під рукою єдиного Папи Римського. 1577 р. у зв'язку з цим з'являється польською мовою брошура Петра Скарги "Про єдність костьолу Божого". 15 82 року відбувається реформа календаря, проведена під патронатом Папи Григорія XII (звідси — Григоріанське літочислення), а в 1596 р. Берестейській церковний собор проголошує Унію, за якою католицький і православний обряди зливалися в один і запроваджувалися у єдиній греко-католицькій церкві. В такий спосіб східні слов'яни нібито зближувалися з західними; погляд з історичної перспективи переконує, що так воно й було. Адже з'єднена (уніатська) церква дозволяла (як на Заході) вживати під час богослужіння народну (зрозумілу для всіх) мову, видавати нею релігійну і світську літературу, вільно користуватися надбаннями античної (і загалом — світової) культури та ін. Це підносило на вищий рівень людську духовність, сприяло зміцненню патріотичних почуттів, демократизувало самі процеси віросповідань тощо. Наслідки цього очевидні навіть у нашій сучасній Україні. У західних регіонах її, де утрималась уніатська церква, значно вищим є культ національної гідності, більш очевидний потяг до знань, мистецтв, фольклорних традицій. Не вдаючись у деталі, згадаємо спостереження у зв'язку з цим Олександра Довженка. Перебуваючи у делегації східних українців, які відвідали Галичину після приєднання її в 1939 році до СРСР, він записав: ми, тобто — східні (радянські) українці, ніколи не пробачимо їм (тобто західним) їхньої вищої культури. А коли в 1944-45 роках до України приєднались ще й Буковина та Закарпаття, він цю думку продовжив у такий спосіб: "Об'єднались усі українські землі. Буде єдине стадо і один пастир. Усі тепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші од нас"[5]. Думається, що такими їх певною мірою зробила з'єдинена церква...
Тим часом у кінці XVI ст., коли тільки починався уніатський рух за з'єдинену церкву, православні священики і культурні діячі побачили в тому русі посягання на їхні права, на свободу віросповідань усього православного люду і намагання цілком його окатоличити й ополячити. Центром боротьби проти цього стає Острог, Острозька школа з її професурою, яку палко підтримував Костянтин Острозький (молодший). Він після 1596 року організував в Острозі гурток антиуніатських літераторів, фактично очолив антикатолицьку опозицію, за що здобув неабиякий авторитет у сучасників; вони присвятили йому безліч творів, продовживши в нових умовах традиції світської культової літератури. Вона розвинеться пізніше в творах про різних вельмож заходу і сходу, про Петра Могилу й московських царів ( особливо — Петра І), а найбільшою мірою — про "вождів" радянського XX ст. Цікаво, що про козацьких гетьманів і кошових культова література не розвинулась. Про окремих із них (але — не за життя) складалися пісні й думи (про згадуваного Байду-Вишневецького, Михайла Дорошенка, Петра Сагайдачного, Самійла Кішку й ін.), писалися музичнітвори (марш ''Богдан Хмельницький") чи навіть драми ("Милість Божа..." невідомого автора), але це були швидше зразки епосу про подвиги, ніж твори культового характеру. Причина цього, мабуть, утому, що козацькій психології, з її природною суперечливістю, певною недовірою "живим", культ протипоказаний у принципі...
Першою друкованою пам'яткою української полемічної літератури став трактат ректора Острозької школи, педагога і поета Герасіма Смотрицького "Ключ царства небесного" (1587). Це була і відповідь Петрові Скарзі з його закликом об'єднатися під рукою Папи Римського, і критика Григоріанського календаря, і ствердження, що "ключ царства небесного" перебуває "не в руках розбещених ватіканських блудодійників, а в руках людей "статечної" грецької православної віри"[6].
Після Герасима Смотрицького слово в полеміці взяв Василь Суразький (трактат "Про єдину істинну православну віру", 1588), потім — Христофор Філарет ("Апокрисис", 1597), невідомий автор, можливо, Юрій Рогатипець чи Іов Борецький ("Пересторога", 1605 або 1606), син Герасима Смотрицького (більше відомий як автор "Слов'янської граматики") Мелетій Смотрицький ("Тренос, тобто плач єдиної... східної церкви", 1610), Захарія Копистенськиіг ("Палінодія", 1619).
Кирило-Транквіліон Ставровецький ("Зерцало богослов'я", 1618) та ін. Серед авторів уніатських текстів цієї проблематики найбільше знаний Адам-Іпатій Потій ("Унія...", 1595, "Розмова бестянина з братчиком", 1603, та ін.)[7]. Всі учасники полеміки виявили неабиякі публіцистичні здібності, але це була публіцистика констатаційна, із взаємним вишукуванням вад у західному та східному обрядах християнства, але — без художніх узагальнень, внаслідок чого їїзначення вище суто церковної сфери не піднімалось. Та й богословські ідеї (переконання) авторів постають у тій публіцистичній полеміці не завжди тривкими, бо при нагоді вони могли відхилятися в будь-який бік. На початку XVII ст. найбільш освічене духовенство і метикуваті шляхтичі почали дедалі активніше переходити в уніатський, греко-католицький обряд; поріднилися з унією, зокрема, нащадки Костянтина Острозького, зрікся в 1626 році своїх православних переконань і прийняв обряд з'єдиненої церкви Кирило Ставровецький, але найбільше метаморфоз при цьому відбулося з Мелетієм Смотрицьким. Перша частина його літературної й наукової цільності віддана боротьбі з уніатами й єзуїтами. У згадуваному романі Д. Мордовця "Сагайдачний" про нього читаємо:"...Багато помандрувавши по Європі як учитель одного литовського панича — сина вельможі, наслухавшись найученіших новим уніатством, але йому єдиному з-поміж полемістів удалося вирватися за її суто церковні межі і сягнути проблем, що стосувалися людського буття загалом. Прокинулась у ньому, як сказав би Р. Якобсон, "установка на вьюажение"[8]. Абстрактна християнська доктрина була тільки приводом творчості, зовнішньою оболонкою, а зміст його творів складали могутній вогонь, сміливі, гарячі слова на захист поневоленого й занедбаного люду.