На початку ХУІІІ ст. в Англії сформувалися дві політичні партії – віги і торі. Віги виступали за конституційну монархію, а торі підтримували феодальне дворянство. Але, почергово приходячи до влади, обидві партії дбали не про долю народу, а про власні вигоди. Тісно пов’язаний з родинними стосунками з вігами, Свіфт виступає спочатку на боці цієї партії. Саме як прихильник вігів він виходить уперше на арену політичної боротьби 1701 р. Як зауважує М. Соколянський, безпосередня участь літераторів у політичних боях була в той час типовим явищем [77; 61]. Памфлет Світа «Промова про розлади в Афінах і Римі «подав чималу допомогу верхівці вігів. Не можна не згадати й про участь Світа у віхівській пресі. Які відомо, для журналу Стіля й Аддісона «Базіка» Свіфт написав один номер повністю, десять номерів частково і два вірші [63; 13]. Ім’я фантастичного джентльмена Ісаака Бікерстаффа, від якого йшла вся інформація «Базіки», теж ввів до літературного вжитку Свіфт.
Та з листопада 1710 р. Свіфт пише вже в торійській газеті «Дослідник», завдаючи серйозних ударів вігам. Відома і його дружба з торійським лідерами Гарлі та Болінгброком. Вчорашні друзі Світа – віхівські літератори – стали його завзятими опонентами. Саме в цей період Світа називають «міністром без портфеля», негласним радником торійського міністерства. В цей час тривала виснажлива для Англії війна з Францією за «іспанську спадщину». Він критикує вігів, прибічників війни, у своїх памфлетах («Поведінка союзників і колишнього міністерства у теперішній війні» та ін). Коли 1713 р. війна завершується Утрехтським миром, багато хто пов’язує цю подію із заслугами Свіфта-памфлетиста і називає мир «свіфтівським» [93; 2].
Свіфт сподівається одержати від королеви Анни давно жадану винагороду – високу духовну посаду, проте отримує набагато скромнішу посаду декана собору св. Патріка в Дубліні, куди мусів поїхати дуже розчарованим і роздратованим. Одні історики вважають це підвищенням, вбачаючи у ньому підтримку з боку впливових лондонських друзів і однодумців Свіфта, а Г. Анікін і Н. Михальська у своїй «Історії англійської літератури» дійшли висновку зовсім іншого: «Насправді, це означало заслання» [3; 117].
Невдовзі королева помирає, трон посідає Георг І з династії Ганноверських курфюрстів. Болінгброк рятується втечею до католицької Франції. Влада переходить до вігів, головою кабінету стає Роберт Уолпол. Хоча Свіфт відчуває себе ображеним дублінським призначенням, – відзначає
Б. Шалагінов, тепер його скромна посада вдалині від столиці слугує йому за надійний притулок. Крім того, тут він пише серію памфлетів проти нового уряду на захист прав ірландського народу. Тут народжується головний твір сатирика – «Мандри Гуллівера» з усією гамою почуттів, що хвилювали дублінського в’язня: від жовчного гніву на свою долю в І частині до повного розчарування у людині» [91; 1].
С. Гречанюк у статті «Свіфт: ерозія утопії чи віри в людину» заперечує як кар’єристські розрахунки сатирика так і «Мандри Гуллівера» як наслідок глибокого розчарування. Автор наводить слова одного з найсерйозніших радянських дослідників О.А. Анікста, який недвозначно писав «Свіфт розраховував, що його наближеність до міністрів хоча б тепер дасть йому єпископство в якомусь з англійських округів. Але велика риба знову вислизнула з рук» [24; 197]. С. Гречанюк зауважує: «Від цих слів Свіфт, звичайно ж, не стане меншим, але чи не втратимо на тому щось ми самі? Не хочеться, дуже чомусь не хочеться думати, ніби Свіфт сів за «Мандри Гуллівера» через те, що зазнав прикрощів і образ, що не вдалася кар’єра, не матеріалізувалися шанолюбні плани. В.С. Муравйов порівняв цю книжку з шовковим шнурком, який султани посилали пашам, аби ті повісилися. Кара? Помста? Та ні ж бо! Якби Свіфт дуже хотів великої риби, то не покинув Лондон і своїх впливових друзів – уряд торі ще залишався при владі, канцлер-скарбник і державний секретар могли посприяти. А він, бач, на все махнув рукою. Чи не тому, що зазнав розчарування в іншому, куди важливішому?» [24; 197–198].
М. Соколянський з цього приводу висловлює думку, що зберігаючи найцільніше уявлення про творчу натуру Свіфта, не можна не помітити, як своєрідно співіснували в ньому політик і митець. Іноді на перший план виходив політик з пристрасністю борця, яка підпорядковувала в собі художника. І з цією пристрасністю сполучалися наївні надії: на те, що торі покладуть край війні за іспанську спадщину та війнам взагалі, що нові владоможці поліпшать життєві умови ірландського духівництва і т.ін. Не мізантропія і утилітаризм керували світом у політичних боях, а активне співчуття до людей, яке дуже часто оберталося простодушною наївністю. Свіфт перейшов до іншого табору, коли йому здалося, що торі та віги «обмінялися принципами у ставленні до війни. Насправді ж вузько партійні інтереси заступали будь-які принципи і одним і другим [77; 63]. Мав рацію дослідник просвітницької літератури Леслі Стівен, відзначаючи, що для Свіфта «слова «віг» і «торі» виглядали анахронічними. Єдине, що його справді цікавило, – це питання миру і війни» [77; 63].
Особливо повно і яскраво Свіфта як людину розкрито у «щоденнику для Стелли» (1710–1713), зміст якого складають його листи до коханої Естер Джонсон. Він був старший від неї на 14 років. Естер була єдиною в житті сердечною симпатією, відтоді як він познайомився з нею, восьмирічною дочкою економки Темпля, ще коли був секретарем лорда. ЇЇ смерть 1728 р. була для нього сильним ударом і похитнула його здоров’я. Дедалі частіше зазнавав письменник виснажливих нападів головного болю, які зрештою призвели до важкої душевної хвороби. Свіфт передчував свій кінець. Якось, прогулюючись парком з поетом Едвардом Юнгом, він показав на в’яз із засохлою верхівкою, і сказав: «Ось і я так почну помирати – з голови». Свіфт похований вдячними парафіянами-ірландцями як національний герой у соборі, деканом якого він був 32 роки. На плиті викарбовано напис латиною, який він сам склав: «Тут упокоївся Джонатан Свіфт, декан цієї церкви, і жорстоке обурення вже більше не може ятрити його серце. Іди, мандрівнику, наслідуй, якщо можеш, ревного поборника мужньої свободи»
1.2 Основні віхи творчого шляху Джонатана Свіфта на тлі літературної доби
Практично все, написане Джонатаном Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистик і тісно пов’язане з реальним життям Англії першої половини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником він постає в одній із своїх перших сатир – «Битві книжок» (1697), в якій відгукнувся на суперечку «Стародавніх і новітніх», що точилась в цей час між французькими письменниками. З волі Свіфта античність здобула рішучу перемогу над «новітніми» авторами, що відкриває його власні літературні уподобання. Проте, хоч Свіфт, алегорично зображуючи битву між «стародавніми» і «новими» митцями, в яку вступають книжки королівської Сен-Джеймської бібліотеки, він обриває сатиру, не завершуючи опис битви (закінчення рукопису, заявляє автор, загублене!). Цей спір «стародавніх» і «новітніх» для нього, мислителя просвітницького ґатунку, має лиш відносне значення. Свої естетичні критерії Свіфт формулює в алегоричній притчі [38; 39]. Тут він висловлює свої погляди на завдання літератури, які полягають у тому, що вона має приносити користь і нові ідеї людству. В алегоричній формі ця думка висловлена у вставному епізоді про павука і бджолу. Павук, що сидить в темному кутку, плете свою павутину далеко від людей і світла. Бджола розриває павутину і прямує до людей та світла. Вона добуває солодкий мед, потрібний людям. Думка, сформульована у творі, ворожа духові догматизму та проникнута ідеями Просвітництва.
Показовим є те, що, як зауважує Б. Шалагінов, воєначальниками у битві виступають самі автори. У «стародавніх» важко озброєною кіннотою командує Гомер, легкою кавалерією – Піндар, стрільцями – Платон і Аристотель, піхотою Геродот і Тіт Лівій. У поемі буквально розкривається зміст слова «суперечка» (французьке la guerеlle – «суперечка» і «сварка»). Цей прийом «матеріалізації» метафори стане потім головним в його «гул лівері» [91; 2].
Великий громадянський резонанс і несподівану серйозні наслідки для самого Світа викликала його «Казка про бочку» (1698). Вираз «казка про бочку» як ідіома англійської мови означає нісенітницю, плутанину, сум’яття. Захопившись «матеріалізацією» цієї ідіоми, Свіфт навмисне створив атмосферу плутанини в творі, давши тим підставу для несправедливих для себе тлумачень. Він змушений був потім виправдовуватися у передмові до другого видання, але це не допомогло. У творі розповідається по трьох братів, яким батько заповів три кафтани; проте сюжет постійно переривається різними відступами, посвятами, посланнями, які утворюють своєрідну «антираму» і відволікають від головної лінії оповіді. На думку Б. Шалагінова, «в алегоричній формі тут показано християнське віровчення (кафтани) і три конфесії: католицизм(Пітер), поміркований протестантизм у дусі лютеранства (Мартін) і фанатичне пуританство (Джек). Брати кожен по-своєму поводяться з кафтанами, подібно до того, як кожна конфесія по-своєму тлумачить головні постулати християнства. Особливо дістається від автора Джекові, який уособлює пуританство, що засвоїло вкрай нетерпимі постулати Жана Кальвіна. Сам Свіфт схиляється на бік Мартіна і тим самим виражає переконаність у благотворному впливові англіканської церкви на політичне життя Англії. Вольтер, який прочитав «Казку» під час вимушеної еміграції в Англії, вважав, що тут зачіпаються не тільки «брати», але й сам «батько», тобто християнська релігія загалом. За його словами, Свіфт «пригостив трьох синів сотнею різок, але різки були такі довгі, що й зачепили й батька». Характерно, що сатира Світа і досі входить до «індексу» заборонених Ватиканом книг.