В «Історії всесвітньої літератури» відзначається подібність сатири Світа з твором Еразма Ротердамського «Похвала Глупоті» та тими главами «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, в яких великий гуманіст виступав проти педантів, ханжі, пригноблювачів вільної думки» [38; 39]. Виділяючи іронію, як один з основних засобів сатиричної майстерності Свіфта, автори вказують на його попередників у світовій літературі. «Із давніх класиків він (як пізніше й Філдінг) особливо поціновував Лукіана; з сатириків Відродження – Еразма і Рабле (саме «англійським Рабле» називав Вольтер).
Перебуваючи на посаді декана в Дубліні, Дж. Свіфт зблизився з ірландським народом. В анонімному памфлеті «Пропозиція про загальне вживання ірландської мануфактури» автор звинувачує англійський уряд у тому, що він своєю економічною політикою знищив ткацьку промисловість Ірландії. Цікаві, сповнені іронії та сарказму, «Листи сукнаря» спрямовані іронії та сарказму капіталіста У. Вудда, який, одержавши від уряду право карбувати для Ірландії гроші, випускав неповноцінні монети. В одному листі Свіфт захищає право ірландців на незалежність. Проте «Листи сукнаря» вирізнялися тим, що не обмежувалися економічними питаннями, у них підривалася віра в могутність «королівської прерогативи» і в авторитет королівських міністрів.
Кілька памфлетів Світа присвячено мовним питанням. У питаннях граматики англійської мови він виступає переконаним латиністом. Він, як і більшість тогочасних вчених, вважав, що англійська граматика повинна будуватися за взірцем латинської. Б. Шалагінов вважає, що «мова Свіфта справді естетично близька основним принципам латини: ясність і чіткість синтаксису, гранична логічна роздробленість думки, рівномірні експресивно-мовні акценти» [91; 2]. Свіфт, як і Дефо, це відзначають багато літературознавців, заклав мовні основи просвітницького стилю. Водночас Свіфт виступав за те, щоб ґрунтом літературної мови була жива розмовна – як у письменників Єлизаветинської доби. Мова ж світських салонів, на його думку, вже не може бути зразком мовної чистоти, оскільки засмічена жаргоном. У цьому він солідарний з Мольєром. З іншого боку, неприйнятна для нього позиція пуристів, які виступали взагалі проти будь-яких нововведень.
У своїх памфлетах Свіфт, зазвичай, іронічно зображує яке-небудь абсурдне положення. Памфлет» Скромна пропозиція» висміює філантропа та його пропозицію відгодувати дітей бідняків. Відгодованих дітей можна продавати як їжу до столу англійських лордів і, таким чином, бідняк отримає багатство. Сатира письменника зла і їдка. Контраст між злодіяннями і благородними намірами вражає читача. Засоби сатири, відточені і доведені до вершин майстерності у памфлетах та виступах, знайдуть своє застосування у «Мандрах Гул лівера».
Дискусії навколо Свіфта виявляють зовсім несподівані проблеми. Якому століттю належить думка Свіфта? Звичайно ж, Просвітницькому, хіба це не доведено давно? Але як можна відірвати великого сатирика від століття Мільтона Драй дена, Гоббса і Темпля – століття, коли формувався світогляд Світа і була вже написана «Казка про бочку»? Деякі дослідники вважають, що ні «Казка про бочку», ні навіть «Мандри Гуллівера» не мають нічого спільного з художньою літературою, це тільки публіцистика. Не обійшлося навіть без курйозів: якийсь Феррарі надрукував у женевському журналі «Міжпланетний кур’єр» статтю, де висловив гіпотезу, був не більш і не менш, як марсіанином, саме цим пояснюючи його «людиноненависництво» [36; 64].
А. Ромм наводить висловлювання дослідників, які вважали творчість Свіфта плодом хвороби душі і комплексів. Одним із них був Оруел, оголосивши твори Свіфта «картиною людського життя, в якому письменник нічого не знаходить, крім майбутнього божевілля і гріху» [72; 149]. 1923 р. Олдос Гакслі виявив у Свіфта особливий комплекс – відраза до всіх фізичних та фізіологічних функцій живого організму, вважаючи, що «йєху були ворогами тільки тому, що випаровували запах поту та екскрементів», а «їх моральні дефекти були на другому плані» [72; 150]. Патологічну ненависть до життєдіяльності людського організму Гаслі вважає джерелом мізантропічних настроїв письменника. Справді, Свіфт настільки вирізняється серед літераторів кінця ХУІІ – поч. ХУІІІ ст., що деякі критики не можуть утриматися від спокуси оголосити оригінальність сатирика абсолютною і поставити його поза всіма традиціями. Семюель Джонсон, досить упереджений щодо Свіфта, писав: «…У передмові до одного з ірландських видань говориться, що Свіфт ніколи не брав жодної думки у жодного письменника, давнього чи сучасного. Це не зовсім так, але, мабуть, важко відшукати якогось іншого письменника, який так мало запозичив у інших…» [77; 65].
У Свіфта, звичайно, були попередники, що визнає більшість дослідників. Деякі з них, наприклад, звертають увагу на генезис теми подорожі до інших світів у літературі до англійського сатирика. Першими у цьому ряду стоять «Правдиві оповідання» Лукіана, «Утопія» Томаса Мора, «Нова Атлантида» Френсіса Бекона, «Інший світ» Сірано де Бержерака, знайомство з якими відчувається у «Мандрах Гул лівера». Л. Стівен додає сюди і «Шлях пілігрима» Беньяна. Як би ізольовано від літературного середовища не виглядав Свіфт, але й в листах, і в творах відчутне його уважне ставлення до попередників-літераторів і філософів [77; 65].
1.3 Історія створення книги «Мандри у різні віддалені країни Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». Жанрова природа твору
Задум твору Свіфта народився у Гурку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразно побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чи індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами. Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля («бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція – Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.
Сучасні дослідники висловлюють різні міркування з приводу діяльності гуртка. Дехто з них твердить, ніби Свіфт «заледве не самочинно визначав політику уряду, був принаймні, як вже зазначалося, «міністром портфеля», С. Гречанюк висловив таку думку: «Що ж, він і справді помітно впливав на урядову політику в деяких питаннях, є переконливі свічення того, що завдяки і його зусиллям Англія нарешті припинила війну за іспанську спадщину, але перебільшувати його роль у європейської історії таки не варто – вплив цей був тривалим і до того ж ґрунтувався не стільки особистих зв’язках, скільки на колективній позиції усіх членів гуртка» [24; 196]. В. Муравйов у книзі «Подорож з Гуллівером» зазначав, що Свіфт хотів перетворити літературний гурток у «керівний ідейний центр Англії», в «своєрідну установу для контролю над усією друкованою продукцією» країни, що основними проголошувався «принципи руйнування ідейних структур зсередини за допомогою пародії» [60; 32].
У «Подорожах Гуллівера» Свіфт, на думку багатьох дослідників, синтезує все, що написав раніше в памфлетах, сатиричних книгах, статтях, віршах. Впродовж одинадцяти років дуже популярний сатиричний твір, який обговорювався в усіх колах суспільності, друкувався без імені автора.
О. Дейч розповідає історію однієї містифікації. Коли лондонський книготорговець Б. Мотт одержав листа і рукопис від невідомої особи на ім’я Ричард Сімпсон, проглянувши їх, залишився здивованим. На першому аркуші зазначалося: «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». У листі видавець прочитав: «Шановний містере Мотт! Автор цього рукопису містер Лемюель Гуллівер – мій стародавній і близький друг, він також – рідня мені по материнській лінії. Десь так років зо три тому містер Гул лівер, якому набридло бути об’єктом зацікавленості багатьох людей у себе в Редрифі., купив невеличку ділянку землі зі зручним будиночком поблизу Ньюарка у Ноттінгемширі, на своїй батьківщині, де і зараз живе у самотності, але й повазі сусідів. Виїжджаючи з Редріфу, містер Гуллівер віддав мені на збереження рукопис і дозволив використати його, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважно прочитав його. Мова досить зрозуміла й проста. Весь твір, безперечно, дихає правдою, та й чи могло бути інакше, коли сам автор відомий такою правдивістю, що серед його сусідів у Редрифі навіть склалася приказка: така ж правда, ніби це сказав сам містер Гуллівер.
За порадою кількох поважних осіб, котрим я, зі згоди автора, давав цей рукопис почитати, я вирішив надрукувати його у надії, що якийсь час він розважатиме нашу молодь краще, ніж якісь там опуси політиків та партійних писак. Подальші подробиці щодо автора, читач знайде на перших сторінках цієї книги. З повагою Річард Стімпсон» [28; 31].
Мотт надрукував рукопис невеликим тиражем. Чи міг він сподіватися, що вже через тиждень книгу розкуплять і знадобиться ще один тираж? А потім ще і ще. «Мандри Гуллівера» читали й обговорювали у країні всі: від куховарок до міністрів. Такої популярності немала у ті роки жодна книга. Та єдине залишалося для Мотта загадкою. Адже ні!?»: р., коли книгу було видано, ні згодом він так і не зміг познайомитися ні з автором Лемюелем Гуллівером, ні з його родичем Ричардом Сімпсоном. Чому? Відповідь на це питання проста: ні того, ні іншого взагалі не існувало в природі. Лише через 11 років, 1737 р., авторство книги визнав Свіфт, коли почав друкувати зібрання своїх творів.