Імператор Ліліпутії відрізняється від інших маленькою деталлю – ростом: «Він майже на ширину мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це повинно викликати в глядача особливу пошану до нього», – з іронією зауважує Гуллівер. У цьому реченні слово глядач створює ілюзію театрального лялькового видовища, а деякі риси характеру правителя нагадують короля Георга І. Лише з обережності Свіфт не наважився надати ліліпутському монархові портретної схожості з низькорослим Георгом І. Водночас тут переважає художнє узагальнення. У портретному зображенні імператора впадають у вічі деякі риси: верескливий, але «ясний і виразний» голос, скупість, підступність. Імператор потрапляє в смішні ситуації, намагаючись оточити себе підлабузниками. «Велич» помазаника божого підтримується чиновниками, придворною челяддю. Ось як називає себе імператор: «Краса і жах всесвіту… володар над усіма володарями; найвищий із усіх синів людських, який ногами центру землі сягає, а головою сягає до сонця». Комічний ефект досягнуто за допомогою іронії та сарказму, які є перехідним формами між гумором та сатирою.
Ю. Борєв поєднує сатиру Свіфта, його іронію та сарказм з концепцією, висунутою Просвітництвом – здорового глузду: «Здоровий глузд, розумна досконалість стає нормою свіфтівської сатири, її ідеалом… Носієм здорового глузду є позитивний герой свіфтівської сатири – Гуллівер… Природна різниця між людьми для Свіфта з ніготь завбільшки, не мудрість, нерозумність суспільного життя така, що приводить до панування одних людей над іншими, до страху нижчих перед вищими (вищими насправді лише на ніготь!). Свіфт жорстоко сміється над культом обожнюваної особистості. Безжалісним розкриттям звучать веселі, але саркастичні формули, які прославляють монарха ліліпутів, коронованого хлопчика-мізинчика…» [11; 381–382].
Однак розповідь у першій частині не просто смішна – вона ще й трагічна. Ось імператор та його радник оголошують черговий пишний маніфест про «гуманність» і «доброту» монарха. І нещасні ліліпути тремтять від страху, вони чекають нових жорстоких репресій, публічних страт, бо навчені гірким досвідом: «У ліліпутів є звичай, запроваджений цим монархом та його міністрами, дуже відмінний, як запевняли мене, від практики колишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість якогось його фаворита, суд ухвалює особливо суворий вирок, то імператор на зборах державної ради завжди виголошує промову, виявляючи в ній велику лагідність і доброту, як прикласти його вдачі, відомі та визнані всіма. Промову зараз же розголошують по всій державі, і ніщо не жахає так народ, як це вихваляння милосердя його величності, бо чим довша та переконливіша промова, тим, як спостережено, більш не людська буде кара і тим невиніша жертва» [75; 67].
Одним з ефектних засобів гротескного зображення у творі Свіфта є прийом матеріалізації метафори, найулюбленіший прийом письменника. Саме матеріалізація метафори створює сатиричний ефект у епізоді, де розповідається про танець на натяжному канаті, своєрідну гру, переможець якої здобуває ласку при дворі. В Ліліпутії п’ятеро-шестеро претендентів на високу посаду виступають з танцями на канаті, і хто стрибне вище всіх, не зірвавшись, отримує посаду. Навіть перші міністри повинні показати свою спритність, щоб зберегти свої посади. Іронією Чоловік-Гора розповідає, що мистецтвом «здобувати» ласку і посаду ліліпутівці оволодівають ще змалку, причому вони «не завжди бувають хорошого роду або добре виховані». Найкраще вправляється в цьому «мистецтві» Флімнеп, під іменем якого, на думку свіфтознавців, показано ненависного Світу премо-міністра Роберта Вол поля, поміщика і фінансового ділка, безпринципного користолюбця. За час його роботи кабінет міністрів і парламент отримали величезну політичну владу. Відтоді стало конституційним звичаєм, що король не бере участі у засіданнях кабінету міністрів.
Придворні також демонструють свої таланти ще в одному виді змагань: «Імператор кладе на стіл тонкі шовкові нитки по шість дюймів завдовжки і одну – синю, другу – червону і третю – зелену, що стають за нагороду тим, кого імператор захоче відзначити своєю царською ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де кандидати складають іспит зі спритності, дуже відмінний від іспитів у будь-якій іншій країні Старого чи Нового світу. Імператор тримає горизонтально в руках ціпок, а кандидати один за одним стрибають через нього, то підлазять попід ним, залежно від того, підносить він чи опускає імператор ціпок…» [75; 33]. Нагороди: синя, зелена, червона нитки – це англійські ордени Підв’язки, Бані, Святого Андрія, якими дуже часто нагороджували не за подвиги в ім’я народу, а за подарунки, шахрайство, наклепи. Часто формули придворного етикету виростають у Свіфта в гротескну пантоніму, створену на основі якого-небудь ходового ідіоматичного виразу англійської мови. Прийом матеріалізації метафори створює сатиричний ефект в епізоді, що розповідає про приїзд Чоловіка-Гори в столицю королівства Лаггнегг. Тут він на досвіді переконується, що означає «лизати пилюку у підніжжя трону монарха». Гуллівер насправді повинен «повзти на животі та лизати пилюку по дорозі до трону».
Свіфт показує, як за допомогою юридичних приманок благодіяння перетворюється на злочин, як навіть вірний Гул лівер оголошується державним злочинцем, якого чекає страта. Боячись, що велетенське тіло Чоловіка-Гори, розкладаючись, буде смердіти й отруїть все довкола, радники вирішують позбавити його зору. Сліпий та безпорадний він стане покірною зброєю, покірною силою в руках монарха та двору. Такий жахливий і дикий вихід із ситуації обставлено в м’якій словесній формі. Контраст між наміром і висловом вражає читача: «А брак очей аж ніяк не відіб’ється на вашій фізичній силі, якою ви ще можете бути корисним його величності: сліпота навіть збільшить вашу відвагу, бо ви не бачитимете небезпеки, бо ж саме побоювання за ваші очі найбільше перешкодило вам привести сюди ворожий флот, і для вас досить буде дивитись очима міністрів, адже так само роблять і найбільші монархи» [75; 64–65].
Так послідовно, епізод за епізодом, маленькі, лялькові чоловічки перетворюються на злобні та підступні створіння, які цілком зробили Гул лівера своїм рабом, не зважаючи на його велетенський ріст. Епізод за епізодом перед читачем розкриваються картини насилля, розпусти, підлабузництва, марнославства королівського двору й самого короля. Сатирик висміює відносність моральних істин та понять, які прийнято вважати вічними й незмінними. Устами Гуллівера Свіфт багато роздумує про закони, звичаї Ліліпутії, сміється та глузує над глухістю таких урочистих актів, як присяга, оголошення війни. Гул лівер, наприклад, складаючи присягу на вірність, має здійснити церемонію, «…взявши в ліву руку свою праву й приклавши середній палець правої руки до лоба, а великий до правого вуха» [75; 37].
Іронічним є зображення статуї правосуддя: «Статуя правосуддя в їхніх судових установах має шестеро очей – двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що означає пильність), в правй руці в неї – розкритий лантух із золотом, а в лівій – меч у піхвах, і це означає, що вона з більшою охотою нагороджує, ніж карає» [12; 33]. Читач мимоволі порівнює ліліпутську статую з давнім символом чесного правосуддя, давньогрецькою богинею Фемідою: зав’язані очі Феміди – надмірна кількість очей у ліліпутського символу; ваги у руці Феміди порожні і повинні схилятися у бік справедливого рішення – лантух із золотом у правій руці, меч у піхвах – у лівій руці символізує, що «нагорода та кара є найголовнішими важелями», причому з більшою охотою правосуддя нагороджує, ніж карає (лантух із золотом – у правій руці).
Описуючи закони та звичаї Ліліпутії, Гуллівер говорить про них зі симпатією, адже вони гуманні та справедливі (закон про викажчиків, який полягає в покаранні того, хто несправедливо доносить; «призначаючи кого-небудь на посаду, ліліпути насамперед звертають увагу на його моральні якості, а потім уже на здібності, мотивуючи це тим, що «коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайна людина здатна посідати ту чи ту посаду; жорстока покарання тих, «хто відповідає злом на добро»; «дітей одягають і годують дуже просто, прищеплюючи їм принципи честі, законності, сміливості, скромності, милосердя, вірив Бога та патріотизму та ін.). Здавалося б, порядки та закони, саме життя ліліпутів повинні викликати в читача симпатію і навіть співчуття, адже дрібному народові на голову звалилася Чоловік-Гора. Гуллівер поступово вживається і втрачає почуття власної величності як фізичної, так і моральної. Життя героя підкоряється ліліпутським правилам, і він почуває себе органічною частиною цієї лялькової держави («Дозволяв п’ятьом-шістьом людцям танцювати в себе на долоні», «Хлопчики та дівчатка насмілювалися гратися в схованки» у його волоссі; брав участь у церемоніях; розробляв проект захоплення ворожого флоту, беручи участь у війні; за відданість був нагороджений чином нардека, який в країні вважали найвищою нагородою тощо).
Проте й крихітний ляльковий світ непомітно постає перед читачем крупним планом, замилування проходить й замінюється презирством. Виявляється, що лялькова держава далека від демократизму, свободи й справедливості. Вже тридцять шість років дві великі імперії Ліліпутії і Блефуску ведуть безглузду війну. Підкреслюючи безглуздість запеклої боротьби, Свіфт вказує на сміхотворність її причини: «Усім відомо, – йдеться у романі, – що яйця, пере тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Але коли дід його величності, уживаючи цього способу, ще хлопчиком порізав собі пальця, його батько видав декрет, де під страхом найсуворішої кари всім пропонувалось розбивати яйця тільки з носика. Закон цей так обурив населення, що від того часу історики занотували шість повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий – корони. В історії боротьби між «тупоконечниками» і «гостроконечниками» в алегоричній формі зображено окремі моменти релігійної боротьби в Англії, починаючи з часів Реформації, зокрема роль Франції («Блефуску»), що підтримувала в цій боротьбі католиків. Згадка двох імператорів, що потерпіли від безглуздої боротьби, має на увазі короля Якова ІІ. Серйозність тону оповіді про війну, кровопролиття, страти, жертви, сотні томів книжок, виданих з цього питання, поряд з мізерністю причини таких грандіозних та трагічних подій створюють неймовірно комічний ефект.