Якщо, описуючи безглузді наукові проекти лагодинців, які стосуються «винаходів» в області промисловості, сільського господарства тощо, автор витримує відносно нейтральний стиль, надаючи йому схожості із науково-популярним оглядом, що само по собі вже створює комічний ефект, то епізоди, присвячені політичним прожектерам, пронизані відкрито глузливим тоном, і Гуллівер стає тінню іронізуючого автора» [60; 87]. Гуллівер дізнається, що політичні суперечки вирішуються досить дивним способом: потрібно взяти з кожної сторони по сто лідерів і посадити їх парами один проти одного, добираючи в пари людей по змозі з головами однакового розміру. Далі два хірурги мусять водночас розпиляти їм потилиці так, щоб навпіл поділити їхні мозки, і негайно прикласти потилицю кожного до передньої частини голови його партійного супротивника», аргументуючи це таким чином: «дві половини мозку, змушені сперечатися в якому-небудь питанні, незабаром порозуміються в порожнині одного черепа й дадуть помірковане та правильне мислення». Проте найв’їдливіший сарказм звучить у розповіді про розроблену одним із професорів інструкцію щодо викриття змов проти уряду, яка радить видатним державним діячам довідувавшись, яку їжу споживають усі підозрілі особи, коли вони їдять, на який бік лягають, вкладаючись спати, якою рукою підтираються, старанно досліджувати їхні екскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, проносу чи закрепу і таким способом складати собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи люди не бувають такі серйозні, замислені та зосереджені, як тоді, коли сидять на стільчику.» У пропозиції розпізнати намір убити короля за кольором посліду, який «набуває зеленого забарвлення», зовсім іншого… ніж тоді, коли він думав тільки про те, щоб зняти повстання або підпалити столицю, звучить відверта глузування.
Гул лівер розповідає про методи придушення та відвернення громадського невдоволення шляхом вивчення та листування та паперів у королівстві Трібнія, «яке тубільці звуть Ленгден. О. Штейн висловлює думку, під назвою Трібнія сховано назву Британія, а Лангден – це Англія. Алегоричне зображення Англії пронизана сарказмом, оскільки країна складається з «розвідників, свідків, інформаторів, переслідувачів, позивачів і різних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів та депутатів». Перед тим як викрити змову проти держави, місцеві урядовці спочатку «погоджуються між собою і встановлюють, кого з підозрілих осіб обвинуватити в змові», потім перехоплюють та розшифровують їхнє листування та папери. Найпоширеніші слова, виявляється мають прихований зміст. Наприклад, стільчик означає таємну нараду, табун гусей – сенат, крива собака – загарбника, моровиця – регулярну армію, подагра – архієпископа і т.д. Читач може впевнитися, що слова підібрані далеко не довільні. Пари понять побудовано на асоціаціях, які викликають у автора те чи інше явище державного устрою («нічна посудина» – комітет вельмож). Сама конструкція складається із алегоричних фігур, які дають «художню різних сторін суспільного життя. І. Дубашинський відзначає: «Тут ми зустрічаємося з типовим для художнього методу Свіфта та народного мислення пониженням, яке стосується до всіх офіційних понять, до символів влади, багатству. Тілесний низ, екскременти, як всюди у Свіфта, виступають у якості загальних матеріалізованих критеріїв і уявлень про духовну ницість» [32; 58]. Свіфт проникливо пояснює, звідки береться така підозра, атмосфера доносів, підступність: змови в тому королівстві бувають, звичайно, наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків, надали нової сили нікчемній адміністрації, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих.
У третій частині також розглядається питання розвитку людства, руху історії, її сенсу. Гуллівер потрапляє на острів Глабдобдріб – острів чарівників, які можуть викликати привиди померлих людей. Ще з часів «Одіссеї» мандрівники потрапляли в «товариство тіней і духів», і Гулліверу пощастило не більше за інших. На чародійному острові Глабдобдріб він контактує з померлими всіх часів і народів – тільки для того, щоб споглядати на свої очі, як людською історією від початку керують одні й ті саамі пороки та спокуси» [60; 88]. Перед ним проходять Олександр Великий, Ганнібал, Цезар і Помпей. Гомер і Аристотель з’являються в оточенні численних коментаторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох, які викликали в нього несподіване і гірке розчарування, бо замість довгого походу людей в царських коронах, побачив в родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів і одного італійського прелата, а в другій – цирульника, абата й двох кардиналів. Гуллівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунків і злочинів (тут прочитується суперечка з Д. Дефо щодо походження приватної власності).
Найбільшу огиду викликала в Гуллівера нова історія, бо виявилося, що особи, які зажили в минулому гучної слави, насправді були боягузами, ницим людьми. Він зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради – дурням, щирість – нахлібникам, римську доблесть – зрадникам батьківщини, побожність – атеїстам, цнотливість – содомітам, правдивість – наклепникам. Із сумом Гуллівер висловлює думку автора: «Як я став зневажати людську мудрість та чесність, коли дізнався правду про пружини та мотиви великих світових авантюр і революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони свій успіх!» [75; 196]. Ідеалом Свіфта виявилися представники давнього світу, такі як Брут, Юній, Сократ, Епомінонд, Катон-молодший, а також великий англійський утопіст Томас Мор. Найбільше задоволення викликали в нього люди, що знищували тиранів та узурпаторів і відновлювали волю пригнічених та покривджених народів. Зіставлення давньої та нової історії, побудованої автором засобом контрасту, висвітлює концепцію розвитку людства, яку висловлює Свіфт, передбачаючи деградацію і занепад людства.
Отже, здоровий глузд, який є основою Світової творчості полягає «в усвідомленні невиліковності та незмінності людського безумства; в минулому шукати нема що і нема кого; прогрес науки у відриві від прогресу суспільства веде лише до царства загального ідіотизму. Такі підсумки мандрів областями реалізованих мріянь та історичних міфів» [60; 89]. Такою є доля смертних. А якщо людина досягне безсмертя? Гул лівер, довідавшись про існування стрелдбрегів – невмирущих людей, які народжуються з круглою червоною плямою на лобі і живуть вічно, із захопленням сприймає таку перспективу: «Що за щасливий народ, де кожна дитина має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які зажди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливі ті дивні стрелбреги! Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхні – непригнічений безнастанними жахом перед смертю». Гул лівер вбачає в безсмерті великі можливості для людини. Якби він був безсмертний, то він би розбагатів, з самого дитинства вивчав всі науки та мистецтва і нарешті перевершив би всіх учених і артистів, став би «живою скарбницею знання та мудрості, виховував молодих людей численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду і спостережень, стежив би за тим, як розпуста проймає світ, і боровся з нею, попереджаючи та застерігаючи людство. Який жахливий контраст складає життя невмирущих з цими мріями та проектами. Виявляється, що стрелберегам доводиться «нескінченно жити в жахливих умовах старечого зубожіння». Коли вони доходять восьмидесяти літ, всі вважають їх померлими громадянською смертю. В дев’яносто років у них випадають зуби, втрачається смак, посилюються хвороби, вони забувають назви речей, не розуміють мови своїх співвітчизників. Всі їх ненавидять і зневажають. О. Дейч підсумовує: «Свіфт розбиває віковічну мрію людства по безсмертя. Для нього є зрозумілим, що смерть – природне явище і в природі, і в людському суспільстві» [28; 98]. Сам Гуллівер завершує свою розповідь про невмирущих своєрідним висновком: «Читач легко повірить, що після того, що я чув та бачив, моя жадоба безсмертя значно зменшилась, мені дуже соромно було за принадні фантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я не прийняв би з приємністю, щоб позбутися такого життя. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб’язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбергів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю».
Останньою в цій частині твору є подорож до Японії, де Гуллівер сподівався знайти корабель, щоб відплисти на батьківщину. Цікавим тут є обряд топтання хреста, який було впроваджено в Японії у ХУІІ і ХУІІІ ст., щоб викрити тих, що повернулися до християнства. Гул лівер подав прохання про звільнення від цього обряду імператорові Японії, чим неймовірно здивував його, адже він перший, хто від обряду відмовився. І тут герой стикається з людською підлістю й доносами. Перед відплиттям, розповідає мандрівник, у мене часто питали, чи виконав я згаданий вище обряд, але я давав непевну відповідь і цілком задовольнить імператора та двір. Проте, злий негідник-шкіпер пішов до японського урядовця і, і показуючи на мене, сказав, що я не топтав розп’яття.