Доля героя роману, принца Клауса-Генріха, розглядається в «Королівській високості» з більш широкої точки зору, ніж прагнення сатирично відобразити старий придворний етикет. Як зазначає І. Девицький, письменнику «была свойственна ирония сложная и с «более широким и высоким содержанием» [4, 90]. Ця іронія зводилась до релятивізму, інтелектуальної гри, до «пафосу середини», з-за чого письменник не давав абсолютної переваги одному своєму персонажу та врівноважив своїх основних героїв, перетворюючи один недолік в достоїнство іншого.
3. Проблема відповідальності
Дія роману «Королівська високість» відбувається у деякому великому герцогстві, яке знаходилось на території Німеччини до її возз’єднання у єдину імперію, тобто «смещая историческое время, Томас Манн переносит обветшалый мирок захудалого немецкого княжества из середины прошлого века в век двадцатый, с его могучим развитии индустрии и торговли, с новыми королями…за столами банков и создающих денежную аристократию, по сравнению с которой аристократы крови кажутся жалкими провинциалами» [15, 369].
Герой роману Клаус-Генріх вважав, що його історична роль є зберігання патріархальних відносин. Виконуючи свої «високі» обов’язки, Клаус-Генріх дотримувався етикету, але не знав справжніх буднів та дійсності. Але як нащадок династії він відповідальний перед народом, перед своєю країною. Принц серйозно сприймає своє покликання, яке йому подарувала доля, тобто «быть главой государства, отцом подданных, которых ему надлежит повести к благоденствию и соединить патриархальные традиции с благами индустриального века» [15, 369].
Його «декоративне» представницьке існування — це пряма паралель к існуванню митця, який не має доступу до справжнього життя [11, 114]. Його роль у суспільстві формальна, яка не має ніяких наслідків у житті інших, і це лише «театральна бутафорія» [10, 33], за якою усі спостерігають. Його роль у суспільстві означає показати те, що немає проблем в німецькому герцогстві.
Життя «королівської високості» і є відповідальна праця, яка необхідна для подолання проблем, які виникли в німецькому суспільстві. Але «выполняя свои «высокие обязанности», сводившиеся к строгому соблюдению этикета, присутствуя на торжественных церемониях… при закладке нового здания, на каком-нибудь съезде или банкете Клаус-Генрих «не знал ни настоящих будней, ни настоящей действительности» [2, 129].
Для того щоб повноцінно виконувати свої обов’язки, принцу було потрібно знання свого предмету, яке він поступово здобував, а потім застосовував. Як зазначає С. Апт, що принц є «аллегорическая фигура, призванная выразить всю трудность представительства, не имеющего опоры ни в сознании духовности искусства, ни в причастности…художника к «делам человеческим, к подлинной жизни» [2, 128]. Для того щоб допомогти іншим, йому потрібно подолати свою індивідуальність, стати суспільним діячем.
4. Проблема митця і мистецтва
Коли принц стає головою держави, він починає виконувати формально-показову роль, з’являючись на урочистих церемоніях та відкриттях. Монарх виконує представницькі обов’язки, які йому допомагає виконувати його артистичний склад натури, але з цим пов’язані певні проблеми.
У монографії І. Дірзен є відомості про те, що в кінці 1903 року у листі, який Томас Манн надіслав Вальтеру Опіцу, повідомляється, що митець живе «символической представительской жизнью, подобной властелину» [5, 83] і він збирається писати роман про те, як король-артист грає усе життя свою представницьку роль. А коли відбувається зіткнення почуттів, тобто «пристрастие к представительству» та поняття, що «представительство чисто формально», то можна зрозуміти, що головний герой веде авантюристичну гру з дійсністю [2, 129].
Томас Манн пише в нотатках до роману «Королівська високість»: «Кто такой писатель? Тот, чья жизнь — символ» [10, 35]. Письменницька діяльність вважається символічною, бо вона створює ті речі, які не завжди можна зустріти у реальному житті. Таким чином, «Королівська високість» поринає коріннями в проблематику «символічного» та репрезентативного існування митця та його труднощів в встановленні життєвих контактів з суспільством.
Томас Манн часто згадував: «Вы знаете, какой обедненной, чисто исполнительской, чисто репрезентативной жизнью я жил много лет; знаете, что много лет…я ни во что не ставил себя как человека и хотел, чтобы меня принимали во внимание только как художника…» [3, 14].
«Какая у него была утомительная, какая напряженная жизнь! Иногда его жизненное назначение казалось ему печальным и жалким, хотя он любил и охотно выполнял «свои связанные с представительством обязанности» [9, 161]. Можна сказати, що принц має пристрасть до представництва, але він розуміє, що представництво формальне, яке не має нічого спільного з дійсністю.
Відповідаючи одному з критиків роману «Королівська високість» Томас Манн висловлює своє розуміння співвідношенню між дійсністю та зображенням її в мистецтві: «…Я заострил эту действительность, по-своему осветил ее» [10, 32]. Тобто дійсність не відповідає реальним фактам часу, але він розуміє під цим сучасну навколишню дійсність, яку не зміг побачити критик.
Письменник неодноразово зазначав, що такий роман як «Королівська високість» присвячений проблемі відносин митця з дійсністю. У критичній праці Є. Тамарченко зазначає, що королівська мантія героя є тільки характеристикою його життя як «життя формального» [16, 159]. У романі «Королівська високість», який порушує тему артистичної діяльності, спостерігається несміливе, але очевидне заперечення відчуженості митця та індивідуалізму, що перетворює свою самітність на специфічний різновид мистецтва. Художня творчість представляє собою ізольовану царину, відчужену від демократичної аудиторії [14, 55]. Тобто індивідуалізм Клауса-Генріха, його представництво і є та артистична діяльність, яку виконує принц. Для роману характерна ситуація, герой якої є носієм артистизму, лине до пародіювання навколишнього світу. Початковим етапом є зображення середовища, у якому народився принц [16, 160]. У надрах цього середовища зароджується поступово конфлікт «побуту та духу», тобто відбувається зімкнення реального життя з представницьким. Артистизм розкриває його творчий потенціал, його творчі можливості, його перевтілення. Коли відбувся вже конфлікт між «побутом та духом», то поступово з’являється іронія, яка виражається в пародіюванні навколишнього життя засобами мистецтва та самопародіювання, іронічне відношення до мистецтва [16, 160].
Поняття «духу», артистизму з’єднується у письменника з поняттям хвороби. Тому той же конфлікт називається конфліктом «хвороби» та «здоров’я». Тобто зіткнення «побуту» та «духу» ( побуту та артистизму) асоціюється з зіткненням «хвороби» та «здоров’я». Можна сказати, що аристократія — це «хвороба», а буржуазія — це «здоров’я» нації, усього людства. Є. Тамарченко зазначає, що «если манновский герой, иронизируя, остается влюбленным во все бюргерское, то это всегда означает и любовь духа к жизни, болезни к здоровью» [16, 163]. Тобто автор монографії хоче сказати, що Томас Манн віддає перевагу буржуазії, капіталістичної формі правління.
Проблема митця — одна з головних проблем роману. Ця проблема показує внутрішню будову характеру головного героя, його артистизм та подолання його.
5. Проблема самовиховання
Самовиховання головного героя лежить в зміні його світогляду, зміні його моральних цінностей. Щоб це відбулося, потрібно була велика подія. Такою подією є любов, яка раптово настигла молодого героя та зумовила його зміни.
Закохавшись у доньку американського мільйонера Клаус-Генріх починає під впливом своєї майбутньої дружини займатися «важливими питаннями» і домагатися добробуту своїх підданих. Любов кладе кінець його індивідуалістичної відірваності від справжніх людських потреб. Як зазначає С. Апт, Томаса Манна у цьому випадку хвилює проблема поєднання звичайного щастя та «репрезентативного» життя [3, 15].
У судьбі Клауса-Генріха символічно відображена криза індивідуалізму, яку він долає шляхом самовиховання, шляхом пізнання нового, а також заради кохання. Займаючись під впливом Імми «по-настоящему важными вопросами», успішно домагаючись благополуччя для своїх підданих, Клаус-Генріх без усяких зусиль звільняється від почуття формальності [2, 130].
Його «изъян» [5, 87], потворна ліва рука, яка є непомітною, тому що всі її не хочуть помічати, а «изъян» Імми невелика кількість індіанської крові.
Імма Шпельман списана з дружини письменника Каті. Вона має блідо-перлиний цвіт обличчя, займається математикою, донька залізничного магнату [11, 130]. Багато епізодів є автобіографічними, бо письменник узяв їх з реального життя, коли він сватався до Каті.
Самовиховання світогляду принца це не тільки його внутрішня перебудова, але й соціальні зміни у суспільстві, тобто початок переходу до демократії, до іншого державного уряду, але, зберігаючи монархію, яка виконує формальні діяння або функції.
Інші представники славетної династії обурювалися тим, що наречена Клауса-Генріха незнатного походження, що не має аристократичної крові. Але принц вже дотримувався передових поглядів: «Я и не думал бросать вызов своему сану… и вовсе не гнался за одним только личным счастьем. Нет, я с чувством полной ответственности исходил из общих интересов» [9, 350].
У романі «Королівська високість» головний герой завдяки самовихованню переміг свій індивідуалізм, ставши мудрішим, та допоміг власній державі.
6. Соціально-політичні проблеми