Значить, кожна особа вільна і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною і влаштовує всі свої справи, виходячи із своїх інтересів. На такій основі складаються федеративні відносини між громадами, причому кожна одиниця, яка вступає у федеративні відносини з іншою такою ж одиницею, зберігає свою самостійність щодо своїх справ. Це стосується як громад-одиниць, що вступають у федеративні відносини, так і більших об`єднань громад як одиниць, що зв`язані між собою федеративними відносинами, аж до міжнародних зв`язків. Отже взаємовідносини між особами даної громади, між громадами і народами повинні ґрунтуватися на громадсько-федеративному принципі, який своїм змістом передбачає федерацію при збереженні якнайширшої і як найповнішої автономії особи, громади, народу.
Проте згодом І. Франко змінив акценти. Не відкидаючи феодалістичних відносин, він вважав, що вони можуть бути плідними між самостійними державами.
І. Франко був далекий від того, щоб наперед встановлювати і визначати, якими мають бути держава, влада і чи взагалі вони повинні бути у майбутньому. Проаналізувавши погляди на суспільство, державу, політичну владу соціалістів, комуністів, анархістів та ін., І. Франко дійшов висновку, що “всі оті ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повної спільності – все це такі панацеї, які не зварить і не приготує ніякий аптекар”. Жодна із запропонованих концепцій не могла бути панацеєю, жодна із них не могла бути здійснена в житті у тому вигляді, у якому подавалася. “Вони бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг, і в тім їх велика вартість, їх історична заслуга. Але певності, панацеї в них не шукайте”.
З цих позицій І. Франко розглядав ідею “народної держави”, яка прозвучала в теорії німецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст “народної держави”, І. Франко зазначив, що за цією програмою “освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних рядах і ухвалити там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволі других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти”. Якщо на початку 80-х років CІC ст. І. Франко засумнівався у парламентському шляху до соціалізму й ролі у цьому процесі загального голосування, то тим більше він виявив свій скептис до цієї ідеї у першому десятиріччі CC ст., маючи на увазі інші аспекти, пов`язані вже з надіями на соціалізм.
І. Франко зазначив, “що народна держава”, яка візьме на себе обов'язки щодо громадян і опіку над ними від народження аж до смерті, може багатьох привабити і спокусити. “Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожен чоловік у будущім устрою від народження і до смерті буде державним урядником та пенсіонером: держава дасть йому наперед відповідне підготування: потім буде визначати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб ”. Але при тому всьому є “у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви”. І були ці сумніви не безпідставні. “Поперед усього, - писав І. Франко, - та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, знидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виконувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би жертвою, муштрою. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови.” А хто були б тими сторожами ? Хто тримав би в руках кермо тієї держави ? Чіткої відповіді на це запитання соціал-демократи не давали, але “в усякім разі ті люди мали б у своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти”. І тоді прийшли туди, звідки вийшли: “стара біда” повернулась би в далеко гіршому вигляді. Бо маючи колосальну й необмежену владу, ці керманичі могли б її захопити назавжди.
А далі в таких умовах починається застій, занепад, повна апатія, "І як легко при такім порядку підтяти серед людськості корінь усякого поступу й розвою, і довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, судять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового".
І. Франко зробив остаточний висновок, що "народна держава'' і пов'язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. "Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила б раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу". Як бачимо, позиція виражена досить чітко.
Відкидаючи взагалі будь-які "панацеї" на всі суспільні хвороби, всякі "рецепти".ущасливленим людства, І. Франко вважав, що не надії на "панацеї", а лікування конкретних хвороб і болячок — ось шлях людського прогресу. Тому не слід, склавши руки, чекати, коли суспільні лиха, біди, нещастя знищать народ. "Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою, та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти й в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче".
Розглядаючи в широкому плані прогрес людства, І. Франко показав глибинні революційні перетворення, які супроводжуючись різного роду насильствами, жертвами, руйнуваннями, з незламною силою штовхають людство вперед, "Поступ цілої людськості — се величезна і дуже складна машина. Вона порушується сплою, на яку складаються тілесні і духовні сили всіх людей на світі, ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод — се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов — се чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема, і певно, ще довго не буде".
А яку ж роль відіграє у цьому процесі держава, політична влада? Як вважав І. Франко, державна влада визначається потребами розвитку народу, людства. "Власть у державі, то не є особа її пануючого — чи то буде цісар, чи король, чи президент,— навпаки, той пануючий, се лише так сказати, портрет, символ власті, а властиво того поділу праці, того стану освіти та господарського розвою, який панує в цілій державі". Тому вона й повинна в дусі цих потреб діяти, забезпечуючи поступ, в іншому випадку державна влада відіграє реакційну роль.
У праці "Поза межами можливого" І. Франко чітко сформулював ідеал національної самостійності України, рішуче відкинувши марксистський економічний матеріалізм і фаталізм, "виплоджений матеріалістичним світоглядом". "Ідеал національної самостійності! в усякому погляді,— підкреслював І. Франко,— культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений т. зв. матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою іманентною силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьми, нечисте місце”.
Змолоду і на все життя І.Франко обирає шлях "правди, праці й науки": "Я буду жити, бо я хочу жити, не щадячи, ні трудів, ані поту. При ділі, що весь вік бересь вершити. Знайду й свою я тихую роботу". Письменник Франкової епохи покликаний був сіяти "в головах думки вольнії", "в серцях жадобу", "в грудях сміливість до великого бою за добро, щастя й волю всіх!" Історична призначеність митця зобов'язувала на недремне просвітництво:
Ти, розуме-бистроуме!
Порви пута віковії,
Що скували думку людську!
Двигни з пітьми люд робучий...
Тому не викликають сумнівів Франкові самооцінення своєї праці. У листі до М.Павлика від 1879 р. він висловлюється: "Ви знаєте, що пишучи що-небудь, я зовсім не хочу творити майстерверків, не дбаю о викінчення форми і т.д. не тому, що се само собою не хороша річ, але тому, що на тепер головне діло в нас сама думка, — головне завдання писателя порушити, зацікавити, вткнути в руки книжку, збудити в голові думки".
Якщо б тільки проаналізувати крізь призму Франкової теорії поезії "Із секретів поетичної творчості" роль кольору у світі поезії Є.Маланюка, то побачимо незвичайно багату його семантико-художню палітру навіть тоді, коли йдеться лише про якусь одну його барву. Візьмімо, наприклад, до уваги чорний колір: "Повій на чорну Україну, де зорі вод давно чортма", "Білий день Чорної весни", "В чорних вінках то пломінь чи плями?", "Чорний день від снігу побілів", "О який же чорний гріх скоїв", "За чорні мрії, за гріховні зваби Бог дав тебе -Антимарію", "Чорна праця землить за життя", "Тільки Бог один знав Чорну ніч твоєї душі", "Мушу чорний кохати чар", " І чорна пристрасть знов пекучим чорним вітром", "А Ти — байдужа і чужа — у чорний степ пішла", " Ми програли життя сатані, чорний гріх нас заплутав навіки", "Лиш де-не-де голодній пес забреше, — і чорний пар — сумна самотня латка", " Вже не поможуть молитви... Еллади чорної загладо", "Чорне. Чорне. Ні вогника в морок. Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок", "Чим чорніш, чим кривавіш регоче В моїм лютім безсиллі душа", "Що почорніє світ сей білий, Що все живе пожруть пожежі", "Осіння чорна зграя галоччя На площі сірої землі", "І чорний і тяжкий докор ліг на все, що вабило колись", "Я і крізь обрис Чорної Пантери впізнаю Вас. І чорним птахом постать затріпоче", "Землі прачорному обличчю молюсь І слухаю...", "О, земле! Чорна мати мила".